Чмелик - Королів-Старий Василь

Помалу та пара починає коливатися, рідшає, ніби хтось здіймає поперед вас серпанок за серпанком і поволі відтуляє заслону, за якою виявляються нові й нові контури. І нарешті поміж тих контурів починають виринати три стрімких кам’яних вежі, що звуться "Трьома Сестрами".

Від цього незвичайного видовиська нас напало якесь, дуже влучно схарактеризоване Свенсеном, "почуття стихійності". Не можна було втримати бажання кричати, співати, рухатись, стрибати,— одне слово, чимсь диким, нездержним, не прибраним в якусь узаконену людьми форму, виявити свою потребу стихійного життя, витратити той лишок енергії, що народився в цій могутній природі. Ми наче сп’яніли й, як діти, розбіглися в різні боки, гукали один до одного, що було сили, передражнювали птиць, робили, скільки було можна, більше шуму. Якась несвідома й незрозуміла радість наповнила наші серця і ми, таки й справді п’яні від повітря, барв, простору,— наче поринали в спокійних хвилях серпанкового, блакитного повітряного океану. Але ж це незрівнянно ліпше справжнього океану, це — не тільки художній образ, написаний велетенським пензлем самої пані Природи, це — справжня, нічим не обмежена воля, сама воля, чого ніколи не почуваєш на ворожому океані, на якому повзаєш, прикований до мізерної шкаралупи. І, коли там тебе гнітить і принижує величчя природної стихії, тут воно тебе веселить, наповнює радістю.

Правда, я гадаю, що це знов-таки залежить від моєї вдачі: я помічаю, що взагалі все надмірно велике мене гнітить...

Коли ж вже й зовсім зійшло сонце та стало дуже парко, в долині, поміж проваллями все ще курився той дим гігантських кадильниць, якими австралійська земля курила фіміам блакитному небу з своїх Блакитних Верховин.

А тут, поблизу — всі можливі на палітрі барви рослин, що живуть на тлі часто цілком червоних або жовтогарячих круч, на які налягають темно-сині тіні. На другий день на небі пропливали хмарки й кидали від себе сині тіні, що круглими, прозорими плямами пересуваються по килиму квіток.

А поміж всіх цих барв в різних місцях гучить, сичить, гомонить, якось курлюкає, збігаючи безупинним пустотливим потоком, срібна вода. Місцями вона летить поміж темної зелені папороття невдержимою зломаною річкою на страшенну глибину; місцями тільки котиться по похилій кам’яній площині; місцями розпилюється в тонку, немовби скляну баню.

Височінь деяких водоспадів колосальна. Наприклад, "Wentwoth Falls" падає з гори на 300 метрів заввишки, тобто вода летить униз більш, як на третину верстви. А на "Плакучій Скелі" вода рветься й піниться так, неначе під нею горить вогонь, від якого вона безустанно закипає...

Одне слово — довкола сама безжурна радість та веселощі могутньої й величної природи. Все це, взяте вкупі, творить незвичайно гармонійні, приємні для ока окремі маленькі образки, що гуртом складають безкраю широку й глибоку панораму...

Це — місця, в яких завжди буває багато туристів. Через те все підготовлено так, щоб при огляді не можна було дуже заморитись. Часами в горі насічено сходи, місцями — прорізано стежку; деінде зроблено поручні над страшною безоднею. Спочатку Свенсен обурювався цим "удосконаленням природи", але потім ми погодились, що нас, людей теперішнього часу, які вже втратили тонкі природні чуття докультурної людини, не можна пускати в таку дику природу, бо ми за втомою не почули б всієї її краси. Що ж до дикунів, яким ці додатки не потрібні, то навряд чи вони взагалі можуть так повно ту природу почувати.

Ми проблукали по цих місцях майже дві доби, спочиваючи в доброму готелю "Варата".

Спочатку Свенсен ухвалював малювати то тут, то там, але ж далі йшли ще ліпші композиції, ще ефектніші лінії та барви. Так, що за два дні він зробив лише один етюд й постановив, що мусить вернути до Сиднею, забрати всі свої причандали й спеціально засісти тут за працю. Він до того наелектризований, що не знать, де й поділася вся його нудьга, й тепер увесь час говорить, що з самих етюдів та образів, зроблених на "Блакитних Горах", можна буде впорядити в Стокгольм таку виставу, що його колеги тільки нігті гризтимуть, а "одна фрекен" поцілує його так, що всі думатимуть. "ніби десь корова зломила ріг", як говорить їхня народна приказка.

Крім того, його — північного мешканця — тішить ще й те, що тут нема спеки, а ввечері та зрана почувається значний холод.

Мене ж особисто освіжила й підбадьорила ця прогулянка. Коли матиму час, зразу ж поїду сюди ще раз та ще зроблю припинку в дорозі, щоб подивитися зблизька розкішні померанцеві сади біля Параметту. Взагалі ж Сіднейський порт Джексон та "Блакитні Гори" цілком примирили нас з природою Австралії, що спочатку мені видавалася не досить привітною.

Під час, коли ми лазили по джунглях поміж гір, нам випала щаслива нагода побачити на волі місцевого дикого мешканця — волохатого й колючого, страшенно наївного сумчатого їжачка, що зветься, як ми потім довідались,— "опосум". Кажуть, що тепер цього звірка можна не часто зустріти в лісі, а тим більше — не серед ночі. Опосуми водяться лише в Австралії, в Європі ж їх ніколи ніхто й не бачив, бо їх не можна втримати в неволі. Звірки ці виняткові тим, що вони одночасно й ссавці, й несуть яйця. Опосум спочатку зносить одне яєчко, яке й ховає в зморшках власної шкурки, ніби в кишені, аж поки з нього не вилупиться манісіньке звірятко. Це своє дитинча він годує потім молоком, як кішка кошеня. Таким же способом розводяться й птахописки, що теж живуть в Австралії й по-вченому зовуться Ornithorhynchus paradoxus, а ми вчили по московському "утконос". Багато нам оповідали ще й про інших звірів та птиць, що водяться виключно тільки в Австралії, як, наприклад, страус-ему, маленькі ведмедики, кенгуру, собаки дінґо, птиці ківі-ківі, чорні лебеді та всякого вигляду й зросту папуги, яких раніш було тут більш, як у нас горобців. Тепер їх майже позабивали, позаяк одні шкодили вівчарству, бо були так нахабні, що вбивали ягнят й навіть дорослих овець, а інші чинили шкоду господарству, бо нищили поля.

Кортіло б все це позаписувати, але нехай зроблю тоді, як побуваю в зоологічному садку та по музеях і побачу тих дивовижних створінь на власні очі. Ну, а тепер мушу ставити крапку, бо чую тоненький голосочок Руженки:

— "Стричку! Вечержі!".

— — —

Вже давно-давно я дочитав останні листи з Європи. А сьогодні знову перечитав всі гуртом. Боже мій! Як це все далеко, коли міряти на кілометри чи версти, й як все це близько: в самій середині серця!.. Перечитуєш слово за словом, хочеш вловити ще щось, більше, як там написано. Читаєш і неначе чуєш знайомий, любий голос, що озивається з кожного рядка. Зажмуриш очі — й бачиш, як блищать інші, кохані, прозорі й блакитні, як тутешнє небо; помічаєш усмішку того, хто письменами розмовляє з тобою... Часами мрієш і забуваєш, де ти. Нема тоді ні чужої дивовижної землі, не чуєш, як гуркотить на вулиці трамвай, або пищить сирена швидкого пароплавчика в затоці; ввижаються не страховинні папороті з розчепіреними величезними листами на дебелому стовбурові, не височенні евкаліпти, не якесь широколисте платанове дерево, не улюблена місцевим людом квіточка варати,— а бачиш рідні верби, що похилились над задумливою сагою, чуєш... Е, що там згадувати!..

Скільки вже разів намагався не зачіпати цих струн своєї душі й не заносити цих думок до цього зшитку, але не можу... Не можу, бо з ким же мені й поговорити так щиро й одверто? Перед чужими ж не покажеш себе якоюсь сентиментальною тютею, що готова плакати при одній згадці про якусь там струхлявілу вербу над Ворсклою... А тим часом, не зважаючи на всі зароки, треба тільки якоїсь дрібнички, подібної на щось рідне, так враз і почнеться... Цей раз, крім тих привидів, що дали листи, мене ще в саме серце вразили верби, справжні наші верби, що я побачив в садах Параметти...

Який це, справді, цікавий край! І рослини, й звірі, й птахи — все тут не таке, як у нас, а потім — дивись — надибаєш щось, цілком наше, "старокраєве". Живеш тут у невеличкому домочку, навколо якого цвітуть яблуні, груші, сливи, абрикоси,— чисто, мов дома, навіть акації посхилялись до вікон; чуєш часом цілком свої слова від пані Вопалкової та Ружички, які ще не встигли забути рідної мови; лежать на столі українські книжки; зі стін дивляться глибокі очі Батька Тараса, а далі — Грінченка, Франка, Садовського; на столі усміхається ласкаво й ніжно любе личко Гільдхен,— і все це за якісь двадцять п’ять тисяч кілометрів від Рідного Краю, від того справжнього свого, що тільки так мізерно скопійовано тута!.. І в цій копії домішано чужого,— нема чого казати — гарного, може навіть дуже гарного: й веселять душу гліцинії, що заповзають у самісіньке вікно; страшенно пахнуть білі, воскові квітки померанців, незграбна агава також пнеться заглянути в хату, на стіні ж висять майже не ношені солом’яні сандалі та пам’ятний Кохігамський величезний бриль — і все це наче говорить тобі лагідно, але уперто, при кожному погляді: "Ти тут чужий, чужий, чужий!..

Ні, бачу я, що сьогодні мені не зсунутися з цих думок. Про що не почну — все вертаю до цього й до цього: так ходить думка навколо того ж самого місця, так і навертає до Півночі, як евкаліптові листя до сонця...

* * *

Годі! Піду краще бавитись з Ружичкою, з якою ми дуже добре порозуміваємось мішаною словацько-українською мовою.

— — —

Виходить, що тут не так-то легко зробитись робітником. Тутешні закони вимагають, коли не маєш повних вісімнадцятьох років,— спочатку одібрати дозвіл на працю в фабричних підприємствах, і то не таких, де буває важка робота.

Вчора приїхав Барильченко й приніс мені звістку, що нарешті знаходиться для мене праця в друкарні — накладчиком. Це дуже проста робота: один за одним, цілком механічно, тільки ж точно, треба класти папір, аркуш за аркушем, на машину. Така праця є скрізь і по наших старокраєвих друкарнях, і я навіть тепер пригадую, що бачив це в друкарні, де друкували "Раду". Але ж я цілком погоджуюсь, бо мені цікаві умови тутешньої праці, а не тільки спеціальна наука в тій чи іншій галузі. Тим більше, що коли я трохи зазнайомлюся з друкарським ділом, то це мені ніколи не зашкодить, а може навіть колись і придасться. Барильченко жартує, кажучи, що я собі готуватиму кар’єру письменника на американський взірець, бо там майже всі визначні письменники починали з друкарської праці: й Марко Твен, і Брет-Гарг, і Едгар По, здається, навіть самий знаменитий теперішній Джек Лондон теж не втік цієї підготовчої школи.

Однак, поки стану письменником американського ґатунку, тепер мушу писати прохання до якоїсь інспекції, щоб мені було дозволено стати на цю роботу.