Чмелик - Королів-Старий Василь

Єдино — для моєї любої монахинської кореспондентки роблю виняток: буду щодня розпечатувати один лист і на додачу "одбиратиму" одну картку! — так вирішив я. Признатися, думав, що й не витримаю, аж виходить, що можу. І от, протягом одинадцяти днів я маю щоденну пошту від Гільди! Я розложив всі листи по черзі, один за одним, відповідно до штемпелів на конвертах. Завтра мені "прийде" її останній лист! А чи прийде ж ще хоч один? Кажуть, що з Німеччиною не буде жодних зносин, а з Росії пошта хіба що через Сибір та Японію буде доходити сюди. Може бути, що тепер на весь час війни я буду відрізаний від Європи. Однак я не трачу надії й посилаю звідціль поштові картки: може колись дійдуть по адресах.

Крім листів одібрав дві паки "Ради" та українські книжки: Амічиса — "Батьки та діти", Єжа — "Вдосвіта" й "Мої театральні згадки" — Садовського. Все це послав Ярко з Києва. А любий В’ячеслав В’ячеславович прислав свою фотографію з таким чулим і сердечним написом:

"...На вас, завзяті юнаки, мої найкращії надії"...

Вірю я, що й в найдальших кутках світа ти пам’ятаєш свою Україну".

В суботу, коли вже я встиг добре роздивитися Сідней, я побіг до Барильченка: й знову невдача! Він заїхав на одну тільки годину додому й подався на якесь зібрання, відкіля має повернутись пізно увечері. Я зоставив йому цидулочку, що прийду вранці в неділю, а господиня мені додала, щоб я приходив якнайраніше, бо він дуже непосидючий.

В неділю я так і зробив й, коли я прийшов до нього,— Барильченко ще тільки вставав з ліжка.

— А! Так ви ось який! А я вас вже давно чекав. Товариш Василь писав мені ще з Монахина, з 28-го травня, що ви їдете до нас, "в сторону робітничого раю". Дуже радий, дуже радий! Що ж вас так затримало? Ви вибачте мені, що я при вас буду умиватись. Признатися, не сподівався, що ви взагалі сюди доїдете. Гадав — роздумаєте, бо дорога далека й тяжка. Сідайте, будь ласка! Відкіля ви виїхали: з Бремена, чи з Гамбурга?..

Одне слово — він засипав мене цілою купою питань і все це говорив дуже швидко, наче лив цівкою воду. В той же час жодної хвилини не витрачав дурно: умивався, зачісувався й тому подібне. Я міг відповідати йому на всі його питання лише тоді, коли він сів голитися й коли, видимо, говорити було небезпечно. Я почав відповідати й оповідати. Тим часом постукали в двері.

— Herrein! — промовив Барильченко по-німецькому.

І, коли увійшла господиня, знайома вже мені чорнява пані, яка теж звернулася до нього по-німецькому:

— "Чи вже давати снідання?" — він знову засипав, мов горох покотив, до неї по-іншому, до мене — по-іншому:

— Дуже прошу. Може дозволите попросити й для пана? — він показав на мене.— Ви, певне, згодитись випити склянку кави? Прошу вас, фрау...

Він одночасно говорив з нами обома, майже не спиняючись і не зміняючи інтонації.

"Молодчина!" — подумав я.

Взагалі він незвичайно зацікавив мене з першого знайомства: такого рухливого й моторного чоловіка я ще ніколи не бачив поміж наших людей. Сам він — парубок високий на зріст, майже, як я; дуже стрункий, з величезним чолом, трошки виряченими очима й червоними губами, що різко вимальовуються на блідому обличчі. Однак, хоча він і дуже швидкий, але повертається й робить все без жодної метушні й шуму. А говорить знаменито, не затримуючись на жодному слові, до того ж він знає аж двадцять одну мову! Такі люди звуться "поліглотами". Правда, не всіма цими мовами він може говорити, а тільки читає, однак і говорити може аж дев’ятьма, а справно пише восьма. Я просто збагнути не можу, як все це в нього втримується в голові! Я знаю тільки українську, московську, німецьку й досить ще слабенько англійську й то часом не згадаєш якось потрібного слова. А він уже при мені так само швидко говорив і по-англійському, й по-французькому, як по-українському, й німецькому, а коли приходив до мене, то з моїми господарями говорив і по-чеському.

Ні, таки що не кажи, а я все більше й більше переконуюсь, що наші люди дуже здібні...

Ну, так про Барильченка. Він, наприклад, запевняє, що він — зовсім не українець, не зважаючи навіть на наймення й прізвисько. В його роду були люди різних націй, а через те він визнає себе "анаціональним", тобто не належним до жодної нації. Але ж він "має підстави" (які? — ще не говорив, а мені не зручно допитувати, коли чоловік сам не говорить, хоча й цікаво!) любити найбільше народ український, а нашу мову вважає за свою рідну. Я гадаю, що це тому, що його мати була українкою. Мову московську вважає собі близькою, бо нею вчився в гімназії, найліпшою — вважає мову італійську, бо вона сама мелодійна й цією мовою він чув "найкращі слова на світі", бо нею говорить його наречена; найточнішою — мову німецьку, бо нею найкраще вчитися якоїсь науки, й т. д. Писати ж він вважає найкраще по-грузинському, бо це письмо має найліпший рисунок. Не любить він тільки французької, дарма що добре знає ("активно" — тобто говорить і пише) й не любить через те, що нею можна дуже добре говорити найбільш такі речі, що не мають жодного змісту. А він вважає, що говорити взагалі треба тільки діло, а не самі гарні звуки.

Наскільки я до нього придивляюсь, то бачу, що людина це дуже делікатна, з величезними й різносторонніми знаннями, завжди рада чимсь прислужитися своїм знайомим, а також підтримати всяку "компанійську справу". Живе він в Австралії вже швидко рік і "практично студіює робітниче питання" в той спосіб, що особисто пробує всякі роди роботи на різних підприємствах. Його спеціальність — економіка.

В кімнаті у нього повно книг всіма мовами. Є й українські, особливо мені цікаві, бо львівського видання, а я раніш нічого подібного не бачив. Його дуже обрадувало, що й я дещо маю з собою: будемо мінятися.

Я маю певність, що ми будемо приятелями. Принаймні я й тепер уже обов’язаний йому, як то кажуть "по вінця", бо вже одним тим мені зробив він велику послугу, що порадив якнайшвидше перебратися з готелю й сам допоміг знайти помешкання в слов’янській родині. Тепер я маю дуже гарну кімнату з вікнами у садок у п. Вопалки, словака, що працює на фабриці по обточуванню дорогоцінного каміння. І тепер, повторюючи слова Барильченка, я вже маю змогу дивитися на тутешнє життя не "з вікна готелю". Коли ж Барильченко довідався, що я прибув сюди, не маючи якогось певного плану, а тільки збираюся вчитись, щоб не марнувати дурно часу, то він мене запитав:

— А може й вас також буде цікавити, як тут живуть і працюють робітники?

— А звичайно! — відповів я.

— То поки почнеться новий семестр, я, коли захочете, можу вам дещо показати. Разом побачите працю й міста в Австралії.

Я дуже радо згодився. І ми вирішили, що буде найкраще, коли я так само шукатиму собі якось праці. А ще буде ліпше, коли б знайшлася для мене робота на такій фабриці, де працюватиме й сам Барильченко. Мало того, ми умовились, що я зовсім не буду витрачати своїх власних грошей, а житиму виключно на зароблені, щоб уже цілком спробувати умов життя тутешніх робітників. По тій розмові він зробив мені іспит з англійської та німецької мов і сказав, що я німецьку знаю зовсім добре, англійської ж мені вистачить на початок, але він знайде мені учителя, принаймні на перший місяць.

І от, я вже живу в помешканні робітника, а незабаром і сам вступлю до робітничої сім’ї... А поки що час вже й спати. Завтра ж, якщо буде коли, допишу про ті новини, що прийшли з театру жахливих подій в Європі.

А, ще й забув записати, що Свенсен також шукає приватного помешкання в Сіднеї, а пан Зуараб написав мені картку, що може швидко побачимось. Він пише, що мабуть йому доведеться лишитися тут на довший час, бо треба буде об’їздити далеко більше, як він спочатку сподівався. З Свенсеном ми умовилися завтра податися до "Блакитних Гір", бо всі радять нам там побувати.

— — —

Олаф Свенсен, тільки тиждень просидівши на одному місці — в Сиднею, почав нудитися. Він собі зовсім не так уявляв Австралію й тутешню природу, а через те часто повторює, що він розчарований, що маляреві нема чого їздити до такої ж одноманітної, як і далекої сторони.

Я особисто не розумію, що таке нудьга, коли ти не пливеш, як полонений, на кораблі, або, коли ти не хворий, не лежиш в ліжку й можеш щось робити. З подібних почувань мені знайома тільки туга, але ж у мене якась кумедна вдача: всякі нові, цікаві для мене явища забирають цілком мою увагу одразу, а минуле випадає здебільшого, як тло, на якому яскраво малюється тільки сьогоднішня дійсність. Подібне говорить і Барильченко про себе, але ж він ще додав цікаву примітку: він вважає, що нудьга, чи по-англійському — "сплін", то — спеціальна властивість людей з Півночі. Південні ж народи, навіть тоді, коли вони нічого не роблять, здебільшого не почувають спліну, бо вони тоді бодай чимсь бавляться. Отже, Барильченко й переконав Свенсена якнайшвидше поїхати на "Блакитні Гори", де гарна місцевість й багато водоспадів. Я, маючи поки що вільний час, радо згодився пристати до гурту, й от, минуло всього дві тільки години, як ми відтіль повернулися до Сиднею.

Правда щира: нас не тільки не одурили, але те, що ми побачили, було далеко більш, як ми сподівалися. Я дуже задоволений, що там побував, а Свенсен — у великому захопленні.

"Блакитні Гори" повні високої й різноманітної краси. Ці водоспади, що їх зустрічаєш на кожному кроці, надають тим розірваним, пошматаним рукою якогось казкового велетня, кам’яним масивам такої своєрідної, чарівно-дикої краси, що часами не віриш, що перед тобою жива природа, а не фантастичні образи чи феєричний сон. Глибокі, темні, недоторкані ліси на дні проваль, з силою величезних тропічних папороттів, подібних до міцних дерев, дихають на всю цю місцевість приємним, вогким затінком і ласкавою прохолодою. А по узбіччях різнокольорових скель розкидано цілі отари кущів, вкритих чудовими різнобарвними квітками, що часом виглядають з-під сивих шапок велетенських евкаліптів та потворних пальм "Юбеа".

Незрівняно-розкішний погляд на гори, коли вранці тільки починає сходити сонце. В той час увесь краєвид поволі починає змінятись, оживає, ніби прокидається зо сну й переходить до денного життя. Спочатку на дні низини стоїть густий, білувато-блакитний туман, неначе пофарбована пара, в якій неясно загадково вимальовуються зариси високих скель, глибоких безодень.