Чмелик - Королів-Старий Василь

Величезні золоті щити, масивний щирозолотий трон якогось султана, розкішна золота зброя, обсипана дорогоцінними камінцями,— все це уявляє собою незчислимі багатства.

Страшне враження роблять в музеї колекції всяких пристроїв для знущання над злочинцями, для катування людей та для страти злочинців...

Чудово показано тут же кустарну, хатню творчість місцевого люду в його незвичайно хитрих і тонких таємних працях.

Після музею ми ходили по міських "променадах", а потім опинились в тісних, смердючих вуличках, де на нас напали огидні, розмальовані, напівголі жінки, що страшенно верещали й від яких ми ледве втекли. Це — батавські гейші, між якими, справді, є багато японок. Вони завжди нахабно нападають на туристів...

— — —

Проїхали вже й Целебес, де зробили припинку в Макасарі.

Простояли ми тут недовго: всього коло чотирьох годин, однак ми з Свенсеном встигли трохи помандрувати й по землі Целебеській. Це було тим легше зробити, що пароплав пристав просто до берега й не було потреби пересідати до човна.

Тут, побіч з хинцями, до яких ми вже встигли звикнути, ми побачили ще бугинців. Ці далеко рухливіші, як тубільці явські. Мені ж вони більш пригадали арабів з Африки й не тільки своїм зовнішнім виглядом, але й своєю упертою настирливістю та крутійством. На головах у них — величезні пальмові брилі або височенні тюрбани, на майже голому тілі — різнокольорові тканини. Чимало парубчат верхи на кремезних буйволах, у яких (звичайно, у буйволів, а не в хлопців) — довжелезні роги. Сила кіз вештається поміж обідраних дерев’яних халупок, що пошикувалися у вузенькі вулички з брудними потьоками.

І все це на тлі казкової тропічної рослинності, величезних пальм всякого роду та колосального папороттю, що здалеку робить враження не лісу, а якогось велетенського орнаменту.

Взагалі саме місто Макасар нагадує собою й Коломбо, й Батавію. Але ж що тут знамените, це — овочі! Ми накупили силу й по незрозуміло дешевих цінах. За два величезних ананаси я заплатив менш шести копійок на наші гроші! У Києві й ціни б не зложили тому, що тут можна купити на семигривенника...

— — —

Майже цілий тиждень прокачався я з животом. Тільки й утіхи, що не я сам, а було чимало на "Йоката-Мару" таких бідолах, що так само корчились від дизентерії, як і я. Це — не що інше, як целебеські ананаси так мені далися взнаки. От що, виходить, "дешева рибка — погана юшка!" Але ж річ зовсім не в тім, що та "юшка" була погана, а вся штука в тому, що я накинувся на них, "як Мартин на мило" — й заробив. "Котюзі — по заслузі!"...

Почуваю себе настільки безсилим, що ледве ногами соваю. Здається, що висохли всі мої м’язи, бо ця страшна хвороба витягла з мене рішучо всі соки. Помічник капітанів також мало-мало не вмер. Я вже боявся, що мені знову доведеться бути свідком похорону на морі. А часами, коли вже мене полишали останні сили, то перед очима малювалася картина, як мене самого, зашитого в сірий брезент, пускають по слизькій дошці в безкраїй океан.

І — треба правду сказати — мене ця картина ніскільки не турбувала; було якось цілком байдуже. А коли вже особливо різало, то навіть, здається, був би радий, погодувати собою якогось пажера. Тільки навряд чи він би мене видержав: від моєї гемонської різачки подох би сам напевно...

От, написав десять чи двадцять рядків, а втомився так, як за цілий день на рисових плантаціях! Піду знову качатися в каюту. Лікар каже, що тепер вже швидко викачаюсь.

Але ж яка мені шкода, що я не міг вийти на беріг в Добо й не подивився на влови перлових мушлів. Добо — це ж одна з найзнаменитіших станцій, де виловлюють перли. Крім того, там пан Свенсен бачив папуасів. А мені ще з семінарії кортіло подивитись, які вони є, бо назва "папуас" була в нас страшною лайкою. Однак Свенсен запевняє, що старі діди зовсім подібні на звичайних людей, та це видко й по тому етюдові, що він зробив в своєму альбомчику з палуби. Як очуняю зовсім, конче перемалюю собі на пам’ятку.

* * *

По всьому вже почувається, що ми близько до Австралії. Перша певна ознака, це — морські шуліки, "альбатроси".

Я вже бачив в одному з музеїв Йокогами цього птаха-велетня, тільки випотрошеного, а тепер бачу й живих. Яка ж могутня це птиця! Це — справді — живий аероплан, і тепер вже мені нітрохи не дивно, коли згадаю, що ця птиця навіяла людям першу думку про повітроплавання на апаратах, тяжчих за повітря. Тільки подивитись, як він летить і летить кілька днів зряду за кораблем, навіть не спочиваючи вночі,— тільки поглянути як він стоїть чи певніше — висить в повітрі без жодного руху, як, напевно, сказав би наш письменник Винниченко — "мов прив’язаний на нитці", — то мусиш визнати, що аероплан — ще занадто недосконала вигадка! Перемога над повітрям стане повною лише тоді, коли людина зможе так керувати своїм механічним альбатросом, як керує собою цей живий, білий велетень моря.

Всі на пароплаві любуються з авіаторів Південної земної півкулі — альбатросів, а один австралієць, що їде з нами з Добо, цікаво розповідав про життя й звички цього дивовижного птаха.

Він каже, що альбатроси бувають майже виключно в Південній півкулі, але ж їх не слід вважати птахами землі. Альбатрос мало не все своє життя провадить на воді та над водою. Сила його крил незвичайна і через те він може літати кілька діб, не відпочиваючи й на хвилинку, тобто не сідаючи на воду, бо він може відпочивати й в повітрі, коли повисне там нерухомо. На землю альбатрос прилітає лише на той час, поки виводить своїх пташенят, або — справедливіше сказати — свого пташеня — одинака. Самиці-альбатроси зносять звичайно лише одне яйце й в дуже-дуже рідких випадках — двоє, але, скільки б на них не сиділи, пташеня вилуплюється тільки одне.

В цім явищі неначе притаївся якийсь великий розум природи. Річ в тім, що альбатрос занадто могутній птах, і його рідко-коли може знищити інший звір чи птиця. До того ж їх так само не б’ють і люди, бо м’ясо у них дуже гидкого смаку. Отже, коли б альбатроси плодилися у великому числі, як інші птиці,— то їх би розвелося занадто багато й вони б не могли знайти задля себе потрібної кількості корму. Правда, альбатроси не гидують нічим. Вони їдять всяке падло, трупи риб, людей, крокодилів, навіть трупи своїх же родичів, так само покидьки з корабля, гнилі померанці, що ми їм кидали, сухарі, всяку овоч і т. п. Але ж до всього того вони страшенно ненажерливі. Та це й не диво: старі птахи, коли розправлять крила, то займають завширшки часом більш чотирьох метрів. Тобто вони більші за лебедя, й цілком зрозуміло, що для такого велетня треба й багато поживи.

Щодалі ми посуваємось на Південь, то все більше й більше летить цих "гусей" за нашим кораблем. Вони кидаються у воду й б’ються один з одним за якийсь покидьок, а потім знов здіймаються з води й знову невтомно пливуть за нами в повітрі.

Кажуть, що це досить нерозумна птиця й її дуже легко вловити, кинувши принаду з гаком, як для великої риби. Тоді альбатроса можна витягти живцем на корабель. Але впіймана таким способом птиця дуже небезпечна, бо вона завзято б’ється й дзьобом, і крилами. Ловлять альбатросів переважно з рибальських суден, але здебільшого їх знову й випускають на воду. Пускають, головним чином, через те, що у всіх моряків є таке повір’я, що, коли вбити альбатроса, то не тільки тому, хто його вбив, але ж і тому судну, на якому буде альбатросів вбивця, неминуче трапиться якась біда. Тому-то й ловлять альбатросі тільки про забаву, й забава та буває тим більшою, що той самий, вже позначений рибалками, альбатрос через свою ненажерливість знову й негайно може впійматись на ту ж таки вудку, з якої його тільки-що відчепили.

Обіч з великими, старими альбатросами летять і молоді, менші на зріст. Вкупі ж з ними вже починають з’являтись і буревісники. В гурті з альбатросами здебільшого летять "буревісники-велетні", сірого кольору з безліччю темних латок. Вони такі самі ненажери. Взагалі буревісників є до двадцятьох родів, починаючи з "велетнів" і кінчаючи манісінькими "петриками", які так і звуться на всіх мовах (Petit Pierre — по-французькому, Petrel — по-англійському і т. д.) "Петрики" завбільшки, як добрий горобець, літають понад самою водою, витягши свої довгі ніжки, якими увесь час ворушать. Через те, їхнє літання видається, що вони не летять, а бігають, чи "ходять по воді", як ходив апостол Петро. З того й пішла їхня назва.

В північних країнах молодих буревісників їдять. Про це говорив мені ще містер Патрик, який розповідав, що пташенят "сивого буревісника" у великій кількості ловлять ісландці й насолюють собі про запас на зиму...

— — —

За цей час щодня приходять нові й нові звістки з війни. На пароплаві у всіх пасажирів тільки одна тема розмови — про війну та про війну.

Занотую собі ці страшні дати:

3-го серпня німці оповістили війну Франції й Бельгії,

4-го — Англія оповістила війну Німеччині,

5-го — Австрія — Росії, а Чорногорія — Австрії,

6-го — Сербія — Німеччині,

9-го англійці вже почали війну в Африці й зайняли в німецькій колонії Того місто Ломо...

А сьогодні, 10-го, почався великий бій між французами та німцями в Ельзасі. Потім, французи підпалили в повітрі німецького дирижабля "Цепеліна 4-го", який і згорів...

Боже мій, Боже мій! Що-то робиться в тій нещасній Європі?! Скільки-то держав уже воює?!

Тепер уже мої попутники кажуть, що на цьому не спиниться. Ще ні Франція, ні Англія не воюють з Австрією, а це буде неминуче. Ну, накликали на себе біди й Шульц, і Кирхнер та інші... Чи витримають?..

— — —

Проїхали біля берегів Нової Гвінеї, але не спинялись.

Вже недалеко й до Австралії. Ми певне спинимось не в Сиднею, а в Брісбені. Далі мабуть доведеться їхати залізницею. Я дуже з того радію, бо вже надзвичайно набридло плавати, а найбільше від того, що й досі я себе почуваю недобре. Ще гаразд, що я якось викрутився від малярії, а кілька пасажирів таки захопили собі цієї мороки, мабуть в Сінгапурі... Це мене врятував містер О’Фонель, що навчав нас з Давидом не виходити в тропічних портах на землю, не ковтнувши попереду хіни.

Сьогодні зустріли в океані величезну дохлу велерибу (кита) якого обсіло безліч альбатросів. Було це надвечір, коли тільки-що сіло сонце. Пароплав зменшив ходу, всі пасажири настрашились і висипали на палубу.