Чмелик - Королів-Старий Василь

Частина перша

НА УКРАЇНІ

Рік 1913

На Україні

Ну, так... Сьогодні пам’ятний мені день: я починаю самостійне життя.

Я вже не раз пробував писати щоденники, але нічого путнього з того не бувало. Навіть смішно було читати вже через місяць такі все дрібниці — то про мрії, то про семінарію. І коли я переглядав кілька початих зшитків, то виходило, що все, де я писав про себе самого, було незначне, дріб’язкове, а важним у всіх записах були лише тато й мамуся. Я тоді починав справляти написане, й воно ставало ще гірше. Тоді я рвав свій зшиток й на тому кінчалося. Через те я вже був твердо вирішив ніколи не братися за таку писанину.

А от тепер мушу. Бо мені нема з ким говорити, бо нема татуся й мамуні.

Але це вже не буде щоденник, це будуть записки про початок мого самостійного життя. Я певен, що згодом вони мені будуть потрібні й важні. А хоч би й ні, то все одно: так хотіла мамочка, а я не можу її не послухати. Особливо тепер, коли й вона, й тато, і я — ми всі такі нещасні...

* * *

Сьогодні, чи не вперше в житті я зостався без тата й без мами. Навіть тоді, коли я бував влітку у бабуні, в Лубнах, то я знав, що близько є тато й мама, а зо мною — бабуня. Вони мене доглянуть і порадять. А от сьогодні я — безпорадний. Безпорадний і цілком самітний...

Коли я вертався додому з двірця й коли Харитина пішла на базар,— мене вперше вколола ця думка. Так тяжко стало почувати себе самітним, що я не втримався й заплакав. Я не соромлюсь це пригадати й записую навмисне. Заплакав я, очевидно, так дуже, що мене пожаліла якась незнайома дама. Це мене отверезило. І от тоді я зрозумів, що власне тепер я вже починаю своє самостійне життя, бо довгий час мушу жити сам, сам мушу порядкувати собою й нашим господарством, не покладаючись на рідних... Тепер я буду тільки поміж чужих...

Але ж я хочу бути в постійнім зв’язку з вами, мої любі: принаймні подумки я хочу вести з вами розмову. І тепер я буду щиро записувати в цей зшиток все-все, що тільки трапиться зо мною. Тоді, коли ви повернетесь додому, я не забуду нічого важливого, що треба буде розповісти вам. І вже гуртом ми прочитаємо ці мої записки.

— — —

12 травня, 1913 року.

Мамочко! Як тяжко боліло серце, коли ти укладала речі. Я тільки не признався тобі навмисне, щоб не мучити тебе. Мені не було страшно зостатись самому, бо все ж таки зо мною наша Харитина та й взагалі я, здається, не страхополох. Але ж мене гнітило якесь несвідоме передчуття: я неначе знав, що ти не тільки не привезеш тата, а також боявся, що ти не вернешся й сама. Правда, я ніби помилився: ти вчора приїхала з Києва, але ж сьогодні, після цілком безсонної ночі, теж, здається, чи не першої в моєму житті тебе вже нема. Як мені було боляче дивитись, коли ти складала речі, робила записи, наводила лад в домі, немов ти вибиралася надовго... Ти увесь час повторяла, що найдальше, як через два тижні повернешся з татом... А чи ж повернешся?..

Я вже чув не раз, як легко бути заарештованим і як тяжко бути визволеним. Але ж мене найбільше турбує думка, що ти, мамуню, не все мені розказала. Звісно, ти не дурила мене, але ж дещо безперечно приховувала, щоб не збентежити мене до краю, як і я приховував перед тобою свою тугу. Я чую серцем і бачу, що так само відчуває це й Харитина: вона плаче з учора. А, може, вона знає більше?

Ні, не знає. Вона б сказала. Тепер же можна б сказати, а вона заприсягає, що мама впевняла й її, що повернеться 27 травня. Тільки ж чого вона так плаче? Вона ж уже бачила татин арешт, коли я ще був малий і коли татуся довго-довго продержали в кріпості, й зовсім дурно... Ні, наша Харитина не збреше!..

А може я зовсім без потреби піддаюся таким сумним думкам?.. Сідаю краще за історію. Сьогодні вже понеділок, а іспити — в четвер. Вчора пів дня й сьогодні також не робив нічого, а витримати мушу. Мушу, будь-що-будь, бо не можна ж, щоб до всіх прикростів я ще й від себе додавав неприємності татові, який вірить в мої здібності...

Аби тільки вам, мої рідні, повелося щасливо, а я увесь час буду з вами душею...

— — —

І радісно, і тяжко... Історію я витримав непогано, хоча й не без труднощів. Дуже добре, що тепер зосталась тільки сама латина: я мов не боюся й латину знаю, та й Аква-Віта не дозволить собі повторити того, що було сьогодні з Чехонею; бо Аква, хоч і п’яниця, але ж добрий і знайомий з татом особисто. Ну, а Чехоня?! Яка підлість! Під час, коли ще відповідав Варищенко, приїхав на наш іспит архірей. Він завжди був з нами такий добрий та ласкавий. І сьогодні ми нітрохи не полякалися,— навпаки,— знали, що менше буде придиратися Чехоня й не даватиме дурних питань, як, наприклад, торік наганяв на слизьке Борща запитом: "у кого з Людовиків був найбільший бриль?"...

І справді, архірей був добрий і сьогодні; писав усім що п’ять та по чотири й навіть вирятував Майбороду, який спочатку був злякався й зовсім усе переплутав. Я нітрохи не боявся, а коли вийшов та витяг ще білета про франків, то навіть міг відповідати, не думаючи. Й справді, я відповідав добре й швидко, як по книжці. Але ж, коли вже зкінчав свій білет і архірей хотів був записати мені п’ять, вирвався Буцина й спитав: хто й з чого стріляв на гугенотів, коли вони тікали по вулицях Парижа, під час Варфоломіївської ночі? Я зразу відповів: "Карл IX, із аркебуза".— А почему нє із вінтовкі? — А я й кажу: — "Потому, что тогда стрєлялі із аркебузов да мушкетов; єщо нє било вінтовок взагалі".

Архірей так подивився на мене, неначе на пів-ока, як кіт, та й запитує, що то за слово "взагалі" й відкіль я його знаю? Я, як дурний, враз почервонів і замішався, а Чехоня хутчій нахилився архіреєві до вуха й почав швидко-швидко шептати. Я знаю, що він оповідав! Він говорив про арешт тата, бо навіть я чув, як він сказав — "ізвєстний мазепінєц". Ох, як же мені хотілося вчепитися в його цапину бороду!.. А тим часом Буцина вже почав закидати мене питаннями. Добре, що я все знав і ні в чому не збивався, а то напевне б зрізали... Однак мене питали довше всіх, і, хоча я все знав, як на лихо; але ж мені навіть архірей поставив три.

І що їм зробив тато? І з чого в них така злість до всього рідного? Ну, хай би вже кацапи — Чехоня або "Штота", а то ж і всі інші? Навіть і архірей, який родом з херсонських селян, де говорять тільки по-своєму, а не по-московському?

Це ж ми напевно знаємо... Ох, що не кажи:

"Кругом неправда і неволя"...

Тепер держись, Максиме! На латині тебе теж допікатимуть! Та тільки дарма праці: не вкусять! Є аж чотири дні, а я ще з сьогодні сяду за вправи. Лише напишу листа мамуні...

Моя ріднесенька! Чому ж ти мені не напишеш? Вже ж сьогодні третій день, як я сам...

Харитина вираховує, що лист може бути тільки завтра, бо мамуся приїхала у вівторок, цілий день бігала по справах, дуже заморилася й написала лише в середу. Сьогодні вночі прийде пошта, а завтра Онуфрій принесе листа. Завтра й мама одбере мою першу листівку, а післязавтра знатиме, що я витримав історію...

— — —

Моя рідна! Чого ж так мало пишеш? — всього сім слів на картці. Я вивчив їх на пам’ять: "Любий Симочко, не турбуйся, завтра напишу. Мама". Мамочко, хіба ж ти не розумієш, що від такого листочка не можна не турбуватись?! Хоч би ти написала, що все добре, чи є якась надія...

Але ж певно, що все зле, що тяжко чогось добитися... Правду каже Харитина, що люди дуже лихі. Тато не міг зробити чогось недоброго, він же тільки працював і працював цілий день дома й на службі, не грабував, не вбивав, не крав. А от вони тепер мучать його, й маму, й мене. Як в середні віки мучили єретиків.

Так то ж таки були єретики: вони проти когось або чогось повставали, а тато тихо писав в своєму кабінеті, ходив у земство, й ніколи ні з ким не воював. Але ж правда мусить бути на світі, хоч що б там не говорила й Харитина, й бабуня!

Бідна бабуня: вона не знала, що трапилося, й приїхала до нас. А тут нема нікого та й мені дуже тяжко її розважати, бо ж завтра — латина. Ах, хоч би вже швидше скінчити іспити, тоді напишу мамі, щоб дозволила й мені поїхати до Києва. Принаймні будемо всі в одному місті, хоча й не в одному місці. А я доїду й сам: до Лубен мені дорога знайома. А там вже близько.

Чого ж немає обіцяного листа? Онуфрій приніс татові газети, а мені листа нема. Каже: "пишуть!" Він завжди так говорить, коли його спитати.

— — —

Латину витримав, іспити скінчились.

Але ж мені вимещують за тата! Сьогодні наші прокрались в учительську й списали у писаря Кирика переводні списки: мене переведено в другому розряді, виключно через ту трійку по історії. Я це добре знаю, знаю також, що це мені підперчив Чехоня. Це вперше я переходжу до дальшої класи в другому розряді. Але, таточку, це не я зробив тобі прикрість...

Сьогодні маю час написати довгого листа. Тільки зроблю це увечері: я читав, що всі листи увечері виходять кращі й щиріші, так що навіть можна пізнати, чи лист було писано вранці, чи вночі. А зараз піду до Кукубенка. Він мене чекає о третій годині, підемо купатись...

— — —

Знову сідаю за свої записки. Куба не застав дома. Тільки ж мені трохи дивно: сам мене кликав, наказував, щоб я не спізнявся, обіцяв дати нових гачків до вудки, а я прийшов без п’ятьох три — його вже не було дома. Я хотів був почекати, аж вийшов старий Кукубенко, якийсь такий похмурий і так непривітно сказав, що чекати нема чого, бо Гриць вернеться аж пізно увечері. А коли я спитав, куди він пішов, то старий навіть не відповів. Я ж знаю напевне, що Гриць на річку не пішов, бо в прихожій стояли вудки... Ніколи не думав, що він може збрехати: сам кличе, а з дому тікає... А втім, може у нього було якесь діло? Ніяк я не можу відучитись, щоб не помислити зле про когось. І в кого я вдався, такий Хома Невірний, та такий запальний?..

Хоча б і сьогодні. Коли я повернувся додому від Кукуби, швидко по тому прийшов городовик й приніс повістку, щоб платити податок за поземельне, чи за земське. Харитина не могла нічого відповісти, а я прочитав повістку й сказав, що як повернеться тато, то він сам заплатить. А городовик,— це один з тих, що заарештовували тоді тата,— так єхидно посміхається й говорить "по-панському".

— Када там варотітся, єщо не звєсно! За такі дєла скоро не пущають!

— "За какі єто такі дєла?" — запитався я, а сам аж затрусився.— Мій тато робив тільки добрі діла...

А він мені:

— Вот за єтого самого "тату".