Чмелик - Королів-Старий Василь

Воно, звісно, я міг би себе присилувати, але ж і навмисне не хотів робити висновків згарячу, бо спочатку мої враження були занадто різноманітні, а часто — одне одному протилежні.

Ну, а тепер мушу вертати далеко назад — аж до Брісбену.

Перші мої кроки по австралійській землі видалися мені дуже неприємними й я сподівався великих розчарувань. До того ж я почував велику непевність: стільки говорилося в дорозі про всякі труднації, яких доводиться зазнавати людям при в’їзді в Австралію, крім того, так безмежно набридло море, до якого взагалі я не почуваю великих симпатій, і я дуже боявся робити без висадки поворотний шлях.

І, дійсно, я мав невеличкі прикрості при висадці. Правда, жодних диктантів я не писав, бо всі ці формальності призначено для іммігрантів, що мають знайти собі в Австралії заробіток, а я маю тут більше грошей, як треба. Крім того ті папери, що дав мені пан Сурукчі, мене цілком "легалізували", але ж все-таки я мусив телеграфувати і п. Дуванові, й п. Барильченкові. Обидва вони прислали негайно відповідь, що мене чекають, і тим я набув собі правоздатності виходити, де хочу, на землю.

Коли вже скінчились всі формальності, я кинувся оглядати Брісбен, де ми з п. Свенсеном затримались тільки на один день, і виїхали на південь, покинувши там д-ра Зуараба, що згодом, після Квінсленду, також має приїхати до Сиднею.

Хоча я вже пережив всі перші турботи й почував велике полегшення на серці, однак, навіть крізь ті рожеві окуляри, якими я дивився на перше велике місто Австралії, воно видалося мені досить сумним. Перш за все, це — велике село, а не столичне місто, як ми те звикли уявляти собі в Європі. Єдине, що мені одразу й дуже подобалося,— це річка Брісбен, що зв’язує місто з морем. Далі вона вигинається також, як наш Дніпро за Києвом. Тільки, куди ж їй! Дніпро проти неї величезний та могутній.

На двірці я мав велику радість: цілком випадково натрапив на земляка. Один з двірцевих портьєрів був українець з-під Черновець, на Буковині. А дізнався я про це так: коли я розпитував, де стоїть потяг, що йде на Сідней, то, забувшись відповідне англійське слово, автоматично промовив сам до себе: "а, як воно зветься?" — і аж підскочив з радості, коли портьє, вхопивши мене за руку, здивовано запитав:

— Мати Божа! То ви — краян? З Старого Краю? Відкіля?..

Виявилось, що це — буковинський селянин, Омелян Матнюк, якого загнали злидні аж до Австралії вже шість років перед тим. За цей час він добре навчився англійської мови, але забув вже чимало рідних слів. І він зрадів, побачивши нового земляка "з Краю", й я зрадів, мабуть ще більше, бо принаймні хоч кілька хвилин міг поговорити рідною мовою, після такої довго перерви. Ми розлучилися з паном Матнюком (прізвище зовсім не австралійське, нема чого казати!), як рідні. Він записав мені свою адресу, а також дав кілька адрес українців, що живуть коло Сіднея та у Вікторії. Мене це також дуже втішило...

В чудовому потягу, хоча й не дуже швидкому, за 27 з половиною годин ми опинилися в Сіднеї, другій столиці австралійській. Ми не відривалися від вікон, аж поки не споночіло. Сама дорога до Сіднею, що тягнеться 1100 кілометрів, тобто 1000 верст, була нам незвичайно цікавою. Ми їхали, відхиляючись на південь, перерізуючи один за одним пригорки, вкриті величезними лісами та гарнесенькими гаями, повними самих різноманітних барв. Багато дерев було в цвіту, бо тут саме починається весна. Це зробило мені величезну радість, бо, виходить, що в цім році я вже переживаю другу весну й ні разу не зазнаю зими.

До речі треба сказати, що я зовсім не так уявляв собі евкаліптові австралійські ліси. Хоча я знав ще з школи, що евкаліпти незвичайно високі й мають такі листя, що вони не дають тіні, але ж навспражки воно виходить і так, і не так. Справді, евкаліпти — велетні, але ж вони зовсім не такі стрункі, як, наприклад, сосни, а — навпаки — дуже часто покручені, чого я ніколи не думав. Далі: кожне дерево має величезну сиво-зеленкувату шапку, від якої йде своєрідний смоловий пах, а невеликі гострі листочки повертаються протягом дня так, щоб стати гостряком до сонця, тобто йдуть за сонцем, як наші соняшники.

І от, через те від цих дерев падає не така темно-синя, як від інших, а якась прозоро-блакитна тінь. Але ж і не через те евкаліптові ліси без затінку. Це залежить від того, що евкаліпти не ростуть близько один біля одного, їх, навпаки, так розкидано, що увесь ліс зовсім не уявляє собою ліса в нашому розумінні цього слова. Цей ліс ("bushe") швидше скидається на якісь безкраї левади на широченних ланах, вкритих буйною височенною травою з велетенськими сиротами-деревами. Через те тут і немає тіні, бо між старими евкаліптами ніде не побачиш молодого деревця й дуже, дуже рідко трапляються кущі. Ми розпитувались у наших попутників, і вони нам пояснили, що такий вигляд "буша" залежить від безнастанних пожеж, що роблять в лісах або дикуни, або ті фермери, які тут живуть. Фермери роблять це на те, щоб на випаленому полі росла ліпша трава, потрібна їм для їхніх овець, що ходять незчисленними отарами по австралійських степах.

Часами наш потяг вривався в такі місця, що зі сходу ми бачили великі озера. Це — затоки океану, які зв’язані з ним вузькими протоками. Найбільше з цих озер вже близько від Сіднея. Зветься воно, здається, Брокен-Бей, а в нього впадає річка. Потяг пробігає кілька таких заток і нарешті біжить мостом над річкою.

Друга річка — Параметту впадає вже в самий Сіднейський порт — порт Джексон, від якого відходять довгі затоки в саме місто.

Ну, Сідней, це вже — не Брісбен! Середина столиці (City) просто розкішна. Величезні будинки чудової архітектури, красні вулиці, розкішні, величезні магазини, шиковні кафе, сила народу, жвавий рух. Одне слово, справжня столиця, тільки може не така ідеально чиста, як, наприклад, Монахин, якого я все-таки не можу забути.

Сіднейці дуже пишаються своїм портом й кажуть, що це найбільший порт в світі. Не знаю, може то й свята правда, але ж я чомусь невільно згадую марсельське прислів’я: "Коли б Париж мав Канеб’єр, то Париж був би маленьким Марселем!" Однак, правду кажучи, порт, дійсно, колосальний, а погляд на безкрає море — чарівний. Але ж мені не менше подобаються й ті морські затоки, що заходять аж у саме місто. Тепер моє помешкання близько біля одної з цих заток і я навіть з свого вікна поміж деревами можу бачити, як по воді пробігають всякі суденця, що увечері, коли смеркне, виблискують різнобарвними вогниками.

За піскуватими пригорками, що від широкого моря відділяються лише вузькою протокою, за так званими "Головами" ховаються знамениті купельові місця (пляж), де знаменито купатися під час морського прибою.

Але нема чого в подробицях записувати положення й красоти Сіднея: все ж одно, я тут маю прожити довший час, що дасть мені змогу зазнайомитися з ним може ще краще, як з Монахином.

Година стоїть розкішна. Не дурно ж місцеві люди кажуть, що тут "геніальне підсоння". Зимові дощі вже минули; все цвіте, теплина літня, небо блакитне й прозоре, в парках повно людей. А в неділю на головних вулицях не можна розминутись: здається, що рішучо все місто висипало на вулицю. Бачив віча та походи, що тут впорядковує так звана "армія спасення" чи "порятунку", яка складається найбільше з жінок, і з таких — додав Свенсен,— що нехай рятують нас всі сили небесні! Справді, й у мене таке враження, що в тій армії моя київська тьотя була б саме до речі! Члени цього товариства працюють завзято, особливо в неділю, але ніхто не хоче мені серйозно пояснити, чого вони, власне, хочуть, чого й як допоминаються, кого й від чого "спасають"?

Люди тут дуже прості, якісь безпосередні, зовсім не подібні до тих англійців, яких я зустрічав на пароплавах та по тропічних портах. Взагалі, як казав і Кобець і як каже тепер Барильченко, це — країна справжнього демократизму, де немає "ні пана, ні хама", а всі більш-менш рівні.

В Сіднеї ми спинилися в одній з найкращих гостиниць "Австралія". Все тут впоряджено якнайкраще, вигоди такі, що все тобі є, чого тільки заманеться, а їжа — виняткова. Дарма, що ми вже позвикали до самих хитрих та смачних страв на пароплавах океанських, але ж тут не тільки не спасують, а може ще заткнуть за пояс пароплавних "коків". Між іншим, є тут одна така страва, що мабуть ніде на світі не можна знайти подібної: "fruit-Salad". Це — всякі найкращі овочі: банани, ананаси, гренаділи, пасіфльори, померанці, солодка цитрина, диня й усякі інші помішано докупи й перелито, та ще й зверху залито холодною сметанкою. Ну, проти цього "салату" не встоїть ніяка віденська кава. Я прожив в "Австралії" вісім днів й кожного дня, а часом — то й двічі на день пожирав "fruit-Salad" так, що вже в останні дні кельнер подавав його мені, навіть не запитуючи, чи я хочу...

Перше, що я зробив, приїхавши,— пішов шукати пана Дувана, дякуючи якому я так легко міг дістатись до Австралії. Там мене прийняли дуже тепло й ласкаво, незвичайно цікавились всім, що я розповідав про Японію, родину Сурукчі, тужили за смертю Давида, хоча його ніколи й не бачили, й просили, щоб я приходив до них по неділях.

Всі Дувани — й пан, і пані, й їхня донька Ноемі — чисті англійці, а живуть в прекрасній невеличкій віллі, теж біля морської затоки.

Потім я почав розшукувати пана Назара Барильченка, до якого я мав листа від Кобця. Але ж тут мене спіткала перша прикрість в Сиднею: Барильченкова господиня всилу роз’яснила мені, що він, хоча й, справді, живе тут, але ж буває на своїй квартирі лише з півдня суботи до ранку понеділка, бо десь працює поза Сіднеєм, куди два дні перед тим виїхав. Можна з ним говорити по телефону до тієї фабрики, де він робить, бо тут скрізь є телефон, але ж я не міг второпати, як це зробити.

Тільки тоді я пішов на пошту. Я навмисне не йшов одразу, бо мені надсилу кортіло довідатись, що мені пишуть з Монахина, з дому і т. д., і я з метою "дисциплінувати свою волю", ухвалив, що мушу побороти нетерплячку. А тим часом я знайшов тут чималу кореспонденцію: самих листів від Гільдхен, рахуючи й картки,— 16! А всіх інших!.. І — може це й дико — але я ухвалив знову, що буду читати кожного дня тільки по одному листу кожного автора.