Чмелик - Королів-Старий Василь

Барильченко сподівається, що дозволять, особливо, коли я зазначу, що це мені треба лише для практики, а не на прожиток...

Побачимо.

А коли дозволять тут, то може згодом перейду на обробку та шліхтовку опалів до тієї фабрики, де працює мій господар.

Тепер взагалі буде легше шукати роботи, бо через європейську війну може зостатися багато вільних посад. Мало того, що різні держави викликають своїх підданців й чимало вже людей і тепер від’їздить з кожним пароплавом,— скрізь порозліплювано величезні англійські плакати з закликом записуватись в добровольці до колоніальної англійської армії та флоти. І кажуть, що є чимало охочих! Мене це просто дивує: що за бажання у людей до бійки та війни?! Всі ж тутешні люди почувають себе в цій землі майже виключно "австралійцями", а не кимсь іншим, але ж дехто (і не тільки з англійців, які й регулярно служать у тутешньому війську) радий їхати за десятки тисяч верст, щоб — чого доброго! — бути "закопаним" по той бік рівноденника.

* * *

Так, я й не записав, що й Японія не втрималась і теж оповістила війну Німеччині (25/VIII). Отож, виходить, що вже війна почалась не тільки в Європі, а й в Азії та Африці. Може те світове безумство нарешті дійде й до нас, в Австралію? Хто тепер за те поручиться!

А росіяни та — виходить — і наші дуже б’ють австріяків: вже йдуть по Галичині. Барильченко каже, що може це й добре. Принаймні наші змосковлені люди матимуть змогу побачити українські установи й почути скрізь нашу мову, а це їх дечого навчить і розбудить в них національну свідомість...

Може, й справді!..

— — —

Еге!.. Воно легка робота — класти аркуш паперу на деку машини, але ж з незвички після восьми годин праці почуваєш, що в спині смикає не згірш, як після рисових плантацій. Та й руки наче одубіли. Навіть писати тяжко. А шкода! Треба було б записати й про саму друкарню, яка зовсім не подібна на ту, що я бачив, та й про цікаві нові знайомства. Це — також європейці, чи — певніш — азіати. Природно помилився, бо мені увесь час здається, що поза Австралією — то вже все Європа! А це — грузин Хаханшвілі та вірмен — Папаянц, з якими я вчора зазнайомився у Барильченка. Дуже цікаві люди! Ну, та вже нехай запишу іншим разом: нагода певно буде, бо вони живуть також в Сіднеї й обіцяли зайти до мене.

Але ж кілька слів про друкарню...

Ну, от! Вже Руженка дізналася, що я дома, й кличе в садок.

Тільки тепер я довідався, що пані Ітка, мати Руженчина, не Вопалкова, а сестра пані Вопалкової. Вона ж до того й не словачка, а — чешка. Мене дивувало, чого вона з дівчинкою не вміють говорити по-англійському, коли пани Вопалки говорять зовсім добре. А вчора мені пані Ітка розповідала, що вона з донькою живе тут не сповна рік, а приїхала до Австралії після того, як її чоловіка роздушило колесом на фабриці біля Пільзна (на Мораві). Вона тоді страшенно зубожіла, бо фабрика була не моравська й не чеська, а німецька, й німці так викрутили справу, що їй майже нічого не дали після смерті чоловіка.

Вона страшенно лиха на австріяків та німців і каже, що рано й вечір молиться Богу, щоб він поміг москалям розбити "Раковско", тобто Австрію.

Ну, йду вже, йду! "Гнед, Ружичко!"...

— — —

12-го вересня. Фу, стає неможливо парко. Майже, як в тропіках. Через півгодини йду з своїми новими товаришами купатись за "Голови", біля порту Джексон...

От тобі й за півгодини, коли аж он вже йде й Том Снейс! Крапка.

— — —

Я все ближче й ближче знайомлюся з Ружичкою. А може певніше буде сказати — вона зо мною. Вона така гарнесенька й втішна дитина...

Якось раніш я ніколи не зважав на малих: бачив, що скрізь по всьому світі є безліч малечі; бачив, що вони раз-у-раз чимсь граються; чув, як незносимо вони ревуть, особливо, коли тобі хочеться спати; дивився на дикунські забави розбишак бразильців на пароплаві "Гамбург", але ж мені не доводилось ближче зазнайомлюватись з малими дітьми. А тепер вперше маю манісіньку приятельку Ружичку, що чекає мене, коли я вертаю додому з роботи, й радісним криком: "Стричку, стричку!" вітає мій поворот, а потім починає "виправувати" мені про події дня, про свої враження, й далі переходить до свого знаменитого — "А со kdyby?

Це "а цо, кдиб’и?" — найбільш характерна її властивість, їй мало довідатись, що це за річ, навіщо вона існує, як її вживати, з чого зроблено й т. д., ні, їй конче треба знати, "а що, якби", наприклад, ці чоботи мали крила, чи тоді б чоловік міг літати; або, а що, якби слон прийшов до нас у хату саме тоді, як ми вечеряємо?

Я відповідаю:

— Ми б його нагодували, він би нам гарненько подякував і пішов би додому спати, бо вже ж таки час.

— А що, якби він захотів зостатись ночувати у нас?

— Чого б же він захотів тут ночувати?

— Бо в нього болять ніжки, він же йшов до нас довго-довго!..

— Ну, то ми б його поклали в прихожій.

— А як би ми його поклали, коли там нема ліжка?

— Ми б сказали йому лягати спати на підлозі.

— Ні, цього не можна! — рішучо заявляє Руженка.

— Чому не можна?

Вона якийсь час міркує, а потім цілком резонно виголошує:

— Бо на підлогу не можна класти простирадла й подушок!

— Так слон же ніколи не спить на простирадлові й не потребує подушки.

— Чому?

Я й сам не знаю, чому? — але пробую викрутитись,

— Чому? А тому, що він не звик. От ти ж, наприклад, не звикла їсти трави, а любиш банани, так і він не звик спати на подушках.

— А що, якби його привчити?

— Це неможливо.

— Чому?

Знову я не знаю — чому?

— Бо він не любить білого,— досить недотепно викручуюсь потім.

— А яке?

— Зелене.

— А що, якби йому зробити зелене простирадло й зелені подушки, тоді він на них спатиме?

— Таких немає, Ружичко.

— А що, якби ти сам зробив, стричку?

— Я не можу.

— Чому?

— Бо не вмію!

— А як тобі "мамінка" звелить, то зробиш?

— Ну, то інша річ: що скаже мамінка, треба зробити!

На цьому розмова вривається, бо Ружа схоплюється з свого місця на канапі, де вона любить провадити розмови, й летить до мамінки, й я чую, як вона її умовляє наказати мені, щоб я поробив слонові зелені подушки.

Звичайно, мамінка не розуміє, що й до чого,— й тоді вже там відбувається продовження нашої розмови. Мене незвичайно тішить ця дитяча лопотнина, бо, й справді, всі ці розмови мають такий комічно-діловитий характер, а часами Ружичка встругне щось таке несподіване, що ніякий дорослий чоловік не вигадав би й навмисне.

Сьогодні ж трапилась така пригода. Увечері пані Їтка поливала квітки в садочку, я сидів з газетою на піддашках, а Ружичка з шматком намазаного маслом хліба в руці ходила по п’ятах за ненькою й питалася її,— "а со kdyby?"

— Ти ж знаєш, що не можна брати в руки квіток, бо вони того не люблять і перестають пахнути,— навчала її мати.

— Я знаю і не беру! "Я єном чіхам, мамінко!" — розважно відповідала дівчинка й для доказу уткнула свого носика у велику червону квітку й завмерла так на кілька секунд. Аж це раптом вона голосно скрикнула й, кинувши хліб на доріжку, обома руками вхопилася за свого носа. Ми метнулись до неї, та ж за плачем спочатку нічого не могли розібрати. Тільки вже згодом виявилось, що в квітці спав якийсь жучок, його розбудило тепле дихання Руженчиного носика й він не знайшов нічого кращого, як вщипнути її за самий кінчик.

Ну, вже ж і попосміялися ми, а найбільше з того, що Ружичка далеко більше перелякалася, як вчула болю, й увесь час запевняла, що вона "руками нічого не займала, а тільки нюхала носом".

— Ото "не стромляй носа до чужого проса" — навчив я її з цього поводу української приказки.

Увесь вечір з цієї причини була довга розмова про всяких комах та метеликів, переважно на тему: чого метелики не кусаються, та що було би, коли б вони кусались?

Скінчилося тим, що я пообіцяв Руженці зробити для неї крильця, такі, як у метелика, тоді вони її не будуть боятися й вона сама у них роспитається: а що було б, якби вони кусались?.. Тепер я бачу, які милі й цікаві створіння — маленькі, виховані діти. А головне, що вони дуже добре впливають на дорослих. Коли часом пан Вопалка чогось гнівається, або ж чимсь збентежений,— тільки прийде до нього Руженка,— він враз заспокоюється й стає ласкавий.

— — —

Я спочатку думав, що Снейс — англієць, аж він — маорі! Він дуже милий, веселий і вихований хлопець, а саме цікаве, коли згадати, що його діди були справжніми людожерами! Уявити собі не можу Яркового, наприклад, здивування, коли б він довідався, що я тепер маю товариша по роботі й майже приятеля, з яким ми щодня купаємось та займаємось гребним спортом, людину, якої не тільки прадіди, а таки дід та баба їли людей! А ми, таки й справді, приятелі й сусіди!..

Його батьки роблять також враження зовсім інтелігентних людей, а старша сестер Белла — учениця останньої класи комерційної школи, знає комерційне рахівництво, чужих мов й прудко пише на машинці. От тобі й дикуни!

Я був у них: живуть вони так само, як і наші словаки; говорять виключно англійською мовою й в їхньому поводженні чи оточенні рішучо нічого не видко чогось такого, що могло би нагадувати їхнє недавнє дикунське минуле. Мало того, на стіні в їдальні висить "круціфикс" — чорний дерев’яний хрест з білою пасією (розп’яттям).

Вони дуже гостинні, привітні й веселі.

Мушу признатись, що це мене незвичайно вразило, й коли я міркував, повертаючись додому, то мені все це здалося не тільки дивовижним, але й... прикрим. Прикро було те, що коли я дуже обережно почав їх розпитувати про їхніх братів — маорі’в та про їхнє минуле життя,— то вони силкувались дати мені зрозуміти, що між ними й між дикими їхніми родичами нема нічого спільного. Це дуже подібно до того, як у нас деякі багатші та "цивілізовані" жиди зрікаються своєї національності й намагаються довести, що вони, мовляв, на жидів "савсєм нє пахожі". А я цього не можу зрозуміти. Бо я примірюю до себе, до своїх приятелів і думаю, що от же й наш Кобець, чи Папаянц — й освічені люди, й одягнені не гірше першого "dandy" , й мають звичаї та смак висококультурні, але ж вони не ховаються з тим, що походять від убогих людей тієї національності, що також не дуже високо стоїть щодо культури!

У Снейсів нема також ніяких пам’яток попереднього життя їхніх родичів. Єдине, що я бачив,— вирізувану з дерева поличку, старовинної маорської роботи з незвичайної краси оригінальним орнаментом.