Чмелик - Королів-Старий Василь

Виявилось, що помічник капітана спочатку не розібрав, що то за чорна річ лежить серед моря, й думав, чи то часом не якийсь кораловий острівець, не зазначений на мапі. І справді, то була така величезна чорна купа! От, коли б у такої риби була відповідної широчини горлянка, то вона могла б проковтнути не тільки самого бідолашного Іону, а й цілий човен з кількома людьми!

Спочатку переляк помічника капітана мені видався смішним,— але ж потім австралійці нам розповіли, що тут, між тисячами цих острівців та атолів є ще й тепер чимало таких, що дійсно їх не зазначено на мапах. А наскочити на таку штуку, то вже треба навіки попрощатися з землею. І не в дуже далекі часи на таких острівцях розбивалися велетенські пароплави, а сотки людей разом гинули в морі. Далі буде цих острівців настільки багато, що в темні ночі доведеться й нашому пароплавові десь закотвити й підночувати.

Бентежить мене трохи, що ми не пристанемо просто до Сиднею: чи ж знайдуться там відповідні листи від Сурукчиного приятеля, чи може ще доведеться зазнати якогось прикрого непорозуміння, що мене й на берег не випустять. Це вже буде занадто велика неприємність...

Та не хочу про це ані думати, дурно тільки буду сушити собі голову. А зате ж, як доїду до Сиднею,— от, там вже я довідаюся й про всіх, мені любих, і про мою дорогу землю!..

* * *

Так, як пророкували мої попутники, так і сталося. 11-го Англія оповістила війну Австрії й 11-го ж почалася формальна війна між Францією та Австрією. А 12-го Чорногорія почала воювати з Німеччиною.

Чи ж будуть ще нові війни? Мені здається, що ще почнеться біда й в Швейцарії, бо там же половина німців, а половина французів.

— — —

Вже знову повернули ми на південь, до цього ж часу все більш пливли просто на схід. І от, тепер, праворуч вже вимальовується північний виступ Австралії — Йорський, а з лівого боку стоять довгі й суворі острови Альбані. А там, за ними ще далі лежить північна частина Нової Гвінеї — вітчина папуасів. Ця протока, що ми нею пливемо, зветься Торесовою Протокою, тобто іменем того сміливого іспанського мореплавця Тореса, який на початку XVI-го століття плавав по всіх цих місцях своїм парусовим кораблем, проклинаючи ці страшні води, до того часу ще незнані європейцям. І, не зважаючи на те, що Торес блудив поміж цих острівців більше двох місяців,— доля не схотіла, щоб він натрапив на Австралію, хоча йому безперечно було видко скелі Морського виступу. Мені чогось дуже шкода того нещасливого Тореса!..

Тим часом ці місця вже були знайомі деяким мореплавцям-хинцям, що їздили сюди на своїх човнах на влови улюблених ними голотурій, які звуться "сумиші", а висушені — "трепанги". Про це ми навіть вчили в географії.

Набридло вже мені їхати... Та, по правді кажучи, й шлях тут мені зовсім не цікавий. Увесь час — то кам’янисті острови, то коралові острівці, що виглядають на тлі синього моря, як зелені поляни чи латки, оточені круглими рямцями. Острови ці здебільшого без дерева, або з якоюсь самотньою пальмою,— і все це повторюється безнастанно. А навколо також без відпочинку летять короткохвості, білі морські шуліки — альбатроси.

Набридло не одному мені. У всіх почувається втома й від одноманітної, часом — зовсім тихої, плавби, й від незмінного коливання "Йоката-Мару", що ріже й ріже своїм упертим носом покороблену вітром, хвилясту воду...

Знову й знову згадується рідний край, рідні й близькі люди, нападає якась тоскна жура. І від неї я тікаю до салону, де по кілька годин вряд сиджу за англійськими книжками та словником. І я бачу сам, як щодалі, то все легше мені орудувати цією мовою. Може-таки в мене, й справді, є здібність до мов, а може це ще залежить і від самого характеру англійської мови, яка має дуже багато подібного до німецького, тільки переробленого на свій копил. Правда, знати англійську мову досконало майже неможливо, бо вона має коло 600 000 слів. Тим часом, при перевірці 100 000 англійських слів, виявилося, що 60 000 було німецького походження; 30 000 — латинського та грецького, а решта — з інших чужих джерел. Але ж, щоб цілком володіти англійською мовою, треба знати далеко менше слів, бо, наприклад, в творах Шекспіра трапляється тільки 16 000 різних слів, а Мільтон в своїй поемі "Загублений Рай" вживає лише 8 000 слів. В бібліотеці нашого корабля є великий словник "Standart Dictionary", що має в собі 425 000 слів, і я досить старанно виписую з нього ті слова, що згодом можуть мені придатися.

От, може через те та ще через добру практику, яку я мав в дорозі, я, за ці п’ять місяців знайомства з англійською мовою, зовсім непогано розмовляю про звичайні речі, розумію чужу розмову й досить легко читаю. Безперечно, що в школі я не навчився б так і за п’ять років. Принаймні греку та латину я клепав майже чотири з половиною роки, а тепер не стулив би й однієї фрази. Тільки позоставалася в пам’яті якісь дурниці, на зразок: "Ego йшов, ille пхнув, ego покотився, nasus розбився, sanguis дзюр, дзюр, дзюр". Або: Secundum servis et vos bibere.

— — —

В АВСТРАЛІЇ

12/VIII, 1914 р. Товнсвіль.

Кланяюсь, тобі Австралійська Земле!

Чи ж ласкаво ти приймеш мене, чужого тобі чмелика, що залетів до тебе з далекої-далекої сторони?..

Чомусь я незвичайно хвилююсь, аж чую, як стукає моє серце... Чого стукаєш? — Заспокойся!..

— — —

Невесела ж тут земелька! Починаю я боятися, щоб і тут Кобець не помилився. Снилась йому Японія, але я не дуже з неї радів, коли опинився в Кохігамі; мріяв він і про Австралію, а — виходить — вже я буду власними боками переконуватись в його помилках.

Ну, що ж? Не дурно ж кажуть, що людей слухай, а свій розум май. Тільки ж звідкіль би я, наприклад, того розуму набрався, коли б сидів у своїй Полтаві? От, тепер подивлюся на власні очі, тоді вже щось і знатиму, як слід, не з чужих оповідань та книжок Товариства "Просвіта"...

От так я думав увесь час, поки тинявся по Товнсвілю.

Товнсвіль — це головний порт Північного Квінсленду. А Квінсленд — одна з п’ятьох "колоній", тобто частина Австралії, яку поділено "по лінійці" на цих п’ять "колоній", штатів чи кантонів. Зі сходу лежать: на півночі — Квінсленд, з столицею Брісбеном; посередині — Південний Уельс, з столицею Сіднеєм; на самому півдні — Вікторія з Мельбурном. Майже всю середню частину Австралії займає "Південна Австралія", в якій столичне місто — Аделаїда, а в "Західній Австралії" столиця — Перт. В Новій Зеландії головне місто — Веллінгтон, а в Тасманії — Гобарт.

Здається, все це нещодавно й вчив у географії, але ж, коли б не довелося тепер зазнайомитися безпосередньо, то, наприклад, вже й в Монахині не згадав би ні за яку ціну. Ну, а про Товнсвіль, то й справді, доводиться чути вперше в житті.

І мушу по щирості сказати, що це перше австралійське місто, яке я побачив, зовсім мені не сподобалося. Правда, цьому ще допомагала незносима спека, бо ми простояли тут саму середину дня. Місто ж від молу далеченько: пішки ми йшли з півгодини й улізли в Товнсвіль зовсім знесилені й, дійсно, наче "розірвані", як зветься ця "розірвана земля" (Cap Cleveland). Місто лежить над річкою, здається, "Росовою", а над самим містом стирчить висока, червонава кам’яна скеля, справжня "лиса гора".

Саме місто невелике, з силою маленьких одноповерхових будинків, і досить сумне.

Ми трошки походили, нікого й нічого не питаючись. Зайшли до якоїсь ресторації, випили там холодного червоного вина з лимонадом ("claret and lemonade") й повернули до пароплаву. Що й бачили, дійсно, цікавого, то це — гігантські евкаліпти та дивовижні, мов розкішні ялини, араукарії. Ніколи б і не повірив, дивлячись на ту мізерію, що стояла в горщечку в кабінеті мого київського дядюшки (й куди чогось усі гості затикали бички з цигарок, а тьотя потім викидала й гостро лаялась), що та араукарія — родичка такому могутньому дереву в Австралії.

Але ж, після цього першого знайомства з тутешньою землею, мені ще сумніше на душі. А ще й Свенсен раз-у-раз піддає "куті меду", лаючи й нестерпучу спеку, й араукарії, й евкаліпти, й усіх цих "каторжників", яких ми зустріли в дуже малому числі на сонних вулицях. І ми дуетом запитували блакитне, без жодної хмаринки небо: чи ж варт було запроторювати себе в такий "неблизький світ"?..

— — —

Острівці й острівці та пустопорожні скелі на берегах Австралії, де бінокль не надибає й однієї людини чи животини. Наче зовсім мертва земля. Воно, власне, може б і не так було нудно, коли б не був заморений занадто вже довгим плаванням та коли б не було якоїсь тривоги. А все це так якось припікає мене в саме серце, що просто вже не можу дочекатись кінця. Здається, сплигнув би на землю й біг, куди очі дивляться! А думка все гризе й гризе: а що, як не пустять, а що, як доведеться знову тим самим шляхом "во своясі"?..

Однак, "все йде, все минає"... І тут вже надходить кінець. Який — побачимо завтра, бо завтра вже нарешті досунемось до Брісбена. А зараз минаємо острови Козерога...

Свенсен цілком зів’яв. Роздягнеться зовсім голий, "як молодий бог", тільки натягне "людські" купельові штани й лежить нерухомо в каюті та коли-не-коли голосно плюне. Пан Зуараб читає та пише. Розмови наші якось не клеяться. Навіть упала цікавість до новин з війни. Жваві тільки ті австралійці, що посідали в Товнсвілю, бо пливуть додому. Вони їдуть відкілясь з копалень і переважно говорять про золото та про опали.

— — —

Кінець: Брісбен!

Сьогодні 16/VIII. Я виїхав з Монахина 25-го травня; отже, виходить, що я їхав до Австралії аж 83 дні.

Філіас Фоґ при теперішніх умовах переїздів напевно встиг би за цей час тричі облетіти навколо світа. Але я не шкодую.

Ну, чогось стали... Це ж ще не кінець!..

А!.. Ставали, щоб узяти лоцмана, який поведе нас в річку Брісбен.

Ну, треба дивитись та готуватись до процедури виходу на беріг.

Крапка!.. Далі вже писатиму свої записки на суходолі. Ну, а що, як на суходіл не пустять?..

— — —

25 (VIII). Сідней

Нарешті я вже осів більш-менш стало. Можу тепер взятись і за свої записки. А давно вже я не розгортав цього зшитка! Та й не диво: треба було оговтатись. Тим часом вражень — сила, нові знайомства незвичайно цікаві умови життя такі своєрідні, такі не подібні до попереднього.

Вечорами я вертався до свого готелю такий заморений, що просто не було сили взятись за перо.