Люборацькі - Свидницький А. П.

Беззастережно виправляються описки автора чи переписувача та друкарські помилки.

Авторські пояснення слів та виразів позначаються у тексті зірочками і подаються в посторінкових виносках без застережень, редакційні переклади іншомовних слів та виразів - з ремаркою Ред. Імена, назви та вирази, що коментуються, позначаються суцільною цифровою нумерацією в межах твору. Скорочені слова розкриваються в квадратних дужках, ними ж позначаються редакторські вставки-ін’єктури на місці фактичних чи логічних пропусків у джерелах тексту. Купюри позначаються трьома крапками в квадратних дужках.

Авторські знаки наголосу збережено лише у маловідомих словах, при залежності змісту слова від наголосу та при ненормативності його для сучасної літературної мови.

Кожен твір супроводжується текстологічним і реальним коментарем. Зокрема вказується наявність автографа, відомості про першодрук, по можливості, історія творчого задуму і його реалізація, оцінка в дожовтневій літературній критиці, за яким джерелом друкується твір.

При підготовці видання упорядник отримував поради й консультацію від дослідника спадщини А. Свидницького члена-кореспондента АН УРСР М. Є. Сиваченка, за що складає йому щиру подяку.

ЛЮБОРАЦЬКІ

СІМЕЙНА ХРОНІКА

Роман

Вперше надруковано з ініціативи І. Франка і частково під його наглядом у журн. «Зоря» (1886, 1 січня, № 1, с. 5-9; 15 січня, № 2, с. 23-26; 1 лютого, № 3, с. 41-46; 15 лютого, № 4, с. 55-59; 1 березня, № 5, с. 71-75; 15 березня, № 6, с. 88-90; 1 травня, № 9, с. 138-143; 1 червня, № 11, с. 181-183; 15 червня, № 12, с. 201-206; 8 липня, № 13-14, с. 222-227; 8 серпня, № 15-16, с. 255-257; 1 вересня, № 17, с. 279-282; 15 вересня, № 18, с. 297-300; 1 жовтня, № 19, с. 314-316; 15 жовтня, № 20, с. 328-332; 1 листопада, № 21, с. 351-353; 15 листопада, № 22, с. 365-370) під назвою «Люборадські. Сімейна хроніка А. Патриченка Свидницького».

Автограф невідомий.

У процесі роботи над першою пробою пера в епіці - «Народними оповіданнями» А. Свидницький здобув певний досвід олітературнення фольклорних сюжетів, насичення їх побутово-психологічними реаліями, заглиблення в індивідуально-соціальну сутність поведінки героїв. Роман «Люборацькі», зберігаючи певний зв’язок із фольклорним світовідчуттям, відкривав мінливу панораму життя такої своєрідної суспільної верстви, як духовенство. Змальовуючи його половинчасте становище між панами й селянами, письменник відбивав складну залежність змін людської психології від суспільних обставин. У листах А. Свидницького до П. Єфименка зустрічаються лише окремі згадки про намір письменника вивести у романі «на чисту воду наських попиків», самі ж матеріали творчого процесу, очевидно, втрачені.

У «Люборацьких» відбились факти особистого життя Свидницького, його спогади про безпросвітне існування у Крутянській бурсі і Подільській духовній семінарії у Кам’янці; прототипами Люборацьких у романі стала родина письменника (він сам, батько - священик Патрикій Якович Свидницький, мати, старша сестра Марія - вихованка приватного польського пансіону). Проте роман не є ні автобіографічним, ні мемуарним твором. Численні епізоди в романі (наприклад, перебування Масі у пансіоні Печержинської, полювання о. Гервасія і його смерть, заключні розділи) побудовані на художній вигадці.

Самобутнім був і сам творчий задум А. Свидницького показати руйнування патріархальних традицій в середовищі духовенства, його відрив від народу, розкрити разючу несумісність природних нахилів дитини і казенно-бюрократичної системи навчання, покликаної муштрою витравлювати в дітей і молоді будь-яке почуття самоповаги і громадської ініціативи.

Першу частину роману А. Свидницький завершив у 1861 р. під час вчителювання у м. Миргороді і в січні чи лютому 1862 р. відіслав її до «Основи». Друга частина твору, розпочата ще в Миргороді, дописувалася і правилася автором в Козельці на Чернігівщині і, мабуть, потрапила до журналу не раніше серпня - вересня 1862 р. Незадовго перед цим Свидницький писав до П. Єфименка: «Побачивши, що до науки мені нічого спинатись, пустився на белетристику і вже написав один, мовляв той, розказ «Люборацькі», де виводю на чисту воду наських попиків». Ця тема, болюче знайома письменникові з власного життєвого досвіду, відбилася також у його пізніших творах: оповіданні «Два упрямых» та статті «Прошлый быт православного духовенства».

Незважаючи на схвальні відгуки про першу частину «Люборацьких», редакція «Основи» не поспішала публікувати типово різночинницький роман із сильними антиклерикальними тенденціями. Очевидно, через незгоди творчого характеру в самій редакції і через її побоювання наражатися на духовну цензуру в скрутний для журналу час, роман так і не був опублікований в «Основі». Після смерті автора, який, очевидно, зневірився у можливості опублікувати свій твір рідною мовою, ставилося, але так і не було розв’язане питання про вміщення «Люборацьких» в альманасі «Рада». Минуло більше двадцяти років, поки список роману А. Свидницького потрапив до І. Франка, який, ставши у 1885 р. одним із редакторів «Зорі», активно сприяв його публікації в цьому журналі.

В основу першодруку було покладено неавторизований список роману, здійснений учнями Свидницького. 160 При цьому «народовська» редакція журналу, «вихована в схоластичних правилах престарілої естетики і наломлена до теологічного та догматичного способу думання», 161 безцеремонно порушувала авторську волю. М. Є. Сиваченко, детально аналізуючи текстологічну історію роману, нарахував понад 200 випадків псування авторського тексту, передусім скорочення місць «неморальних», з точки зору видавців. 162 Наступного, 1887 р. роман Свидницького вийшов у «Русько-українській бібліотеці» окремим виданням, яке текстуально збігалося із журнальною публікацією. Видання це почасти здійснювалося під наглядом І. Франка, який у ряді місць зробив пояснення маловживаних у Галичині слів.

Редакція «Зорі» послідовно проводила заміну слів, виразів, які їй видавалися малозрозумілими для галицького читача або ж непристойними з погляду церковних служителів. Для прикладу зіставимо лише деякі слова та словосполучення із списку роману (подаються тут і далі на першому місці) та запропоновані «Зорею» їх варіанти (подаються на другому місці): підопхавши кишку - перетрутивши; очі вивалила - очі витріщила; уздихатимуть - зітхатимуть; в сажі - в хліві; по-ляськи - по-польськи; чимала махиня - немала; хурман - фірман; в лівобіцькій - в лівобічній; чорногузе - бузьку; дав...дворякам - дав...козакам; третій, як цуцик, служив перед нею - третій вертівся перед нею; опівкурсу реторики - після курсу реторики.

У тексті зроблені також скорочення, особливо в тих місцях, де редакторам «Зорі» вчувалася щонайменша критика церковних «святощів», в адресу