Люборацькі - Свидницький А. П.

- І вам не гріх? - каже панотець.

- Не знаю. Знаю тільки, що мені добре: пани мене люблять, і все. А що той був гарний, а цей поганий, то овва! Чи то мало других на світі!..

Уздихнув панотець і подумав собі: «І ти ж добра, нічого казати!» - та й каже:

- Де ж сироти ділись, як ваш зайняв Солодьки?

- Сироти? Благочинник був дядько мойому попові, то описав Теклю, а архирей замкнув її в монастир разом з матір’ю. Мати ж відбула своє та й пішла жити до сина, де вже жив Фоня, маленький син того засудженого кацапа. А Текля, дочка, і осталась в монастирі. Опісля, як умер Антоній, стара просилась у проскурниці, та не знаю, чи дали, чи ні. Я чула тільки, що покійна наймала хату і заробляла поденне, доки якийсь пан не зжалкував і не дав їй хату з городом і садком до живо́ця.

- Нещаслива! Нащо б вашому виганяти? - каже панотець.

- А що ж! виділяти їм було четверту часть поля і всього? Ото так! Хіба ж вони що? І хати не хотіли продавати; то ми й збули біду з села.

_____________

До видання ввійшли роман «Люборацькі», оповідання, подорожні та фольклорно-етнографічні нариси й статті, вірші, листи А. П. Свидницького, опубліковані в «Основі», «Одесском листке», «Киевлянине» та інших періодичних виданнях.

Більшість творів письменника, за винятком його найважливішого доробку - роману «Люборацькі», а також окремих нарисів, була надрукована за життя автора. Проте масового читача письменник знайшов лише в радянський час, коли на Україні було здійснено сім видань роману «Люборацькі», три - його «малої» прози. Найповніше творчість А. Свидницького представлена у зібранні: Свидницький А. Твори. К., Держлітвидав України, 1958, де опубліковані також його фольклорно-етнографічні нариси, поезії та листи. На відміну від видання: Свидницький А. Оповідання. К., «Книгоспілка», 1927, нариси й оповідання тут надруковані російською мовою, тобто мовою оригіналу. У зібранні 1958 р. вміщена також коротка бібліографія творів Свидницького та літератури про нього. До наступного зібрання творів А. Свидницького 1965 р., виданого у «Дніпрі», яке базувалося на попередньому виданні, ввійшла лише художня проза письменника. Тут уперше передруковано з «Одесского листка» психологічне оповідання «Два упрямых».

Порівняно із згаданими зібраннями творів А. Свидницького дане видання доповнено рядом творів, які не перевидавалися і відомі тільки вузькому колу спеціалістів («Конокрады», «Попался впросак», «Шинкарь», «Железный сундук (Подольская быль)», «За год до холеры», «Остатки от времен доисторических (Народные предания)»). Вперше друкуються оповідання фольклорного походження «Проти сили не попреш; з чим родився, з тим і вмреш» та «Недоколисана».

Збереглися лише поодинокі рукописи А. Свидницького, розпорошені по різних сховищах (Центральна наукова бібліотека АН УРСР - далі ЦНБ, Бібліотека Академії наук СРСР у м. Ленінграді - БАН, Центральний державний архів Жовтневої революції СРСР у Москві - ЦДАЖР СРСР у Москві, Центральний державний історичний архів УРСР у м. Києві - ЦДІА УРСР у Києві та ін.). Більшість рукописної спадщини письменника, зокрема епістолярної, не розшукана і, очевидно, втрачена назавжди. Зовсім невідомі згадувані А. Свидницьким такі його статті, як «величезна», за свідченням сучасників, розвідка «Злий дух» (не тотожна однойменній публікації), «Вимова наша українська і потреби орфографовання», «Мысли по поводу предстоящей реформы по министерству народного просвещения» та ін.

За основу текстів даного видання взято прижиттєві публікації, а в окремих випадках (при цензурному псуванні, порушенні авторської волі видавцями чи відсутності прижиттєвих друків) текст подається за прижиттєвими або іншими авторитетними списками.

Принцип розташування матеріалу жанрово-хронологічний.

Мова творів А. Свидницького, передусім його роману «Люборацькі»,- своєрідна сторінка в розвитку української літературної мови. Вона позначена активним використанням діалектних форм - фонетичних, лексичних, граматичних, орієнтацією на живомовну стихію. На відміну від інших українських прозаїків 60-х років XIX ст., наприклад Марка Вовчка, Свидницький широко вводив діалектизми, особливо лексичні, не лише у мову героїв, а й в авторську розповідь. Відчуваючи, що багато слів, типових для подільської говірки, малозрозумілі ширшому читачеві, письменник нерідко вдавався до посторінкового їх пояснення. Дотримуючись настанови максимально відтворювати на письмі слова так, як вони побутували в усному мовленні (такою ж була й орієнтація Свидницького-педагога), письменник іноді допускав розбіжності у графічній передачі тої чи іншої діалектної форми. Не виключено, що в списку «Люборацьких», за яким друкувався роман, відбилися і деякі мовні особливості переписувача. Тому вже перші видавці прагнули дати певну мовну редакцію роману. Російська ж мова оповідань та нарисів Свидницького наближається до правописної норми.

У цьому виданні тексти подаються за сучасним правописом, зокрема такі форми:

а) прикметники і прислівники вищого і найвищого ступеня, що мали у суфіксах й: розумнійший, повнійше (подається: розумніший, повніше);

б) дієслова на взірець пійшов (подається: пішов);

в) віддієслівні прикметники типу голяний (подається: голений);

г) стягнена форма дієслів третьої особи множини, що непослідовно вживається письменником (замість коні стоя подається: коні стоять).

Не зберігаються також фонетичні особливості, зокрема приставний г на початку слів (Умань замість Гумань), вставні л, н всередині слів (голуб’яче, Кам’янець замість голубляче, Камнянець). Твердий р передається м’яко у словах типу брьохатись, рятувати (замість брохатись, ратувати).

Діалектні граматичні форми лишаються незмінними, якщо вони є мовною нормою письменника. Так, не правляться стягнена форма дієслів другої дієвідміни в третій особі однини (висе, входе), родовий відмінок множини іменників першої та другої відміни (сестрів, оповіданнів), іншомовні слова (архирей, кателичка, ретор) та географічні назви (Боршадь, Адес, Баришпіль, Басарабія). Зберігаються типові для мови письменника чи його героїв лексичні форми: гоірок, коляндар, станя, церков, знакомі. При паралельному вживанні кількох лексичних форм, як правило, надаємо перевагу літературній нормі (тобто формам