Люборацькі - Свидницький А. П.

Так випало, що на цю комедію не було свідків, а тут виходить Галя. Не довго б балакали про своє, як ввійшов її батько, а там і мати ввійшла. Тоді вже поплелось на гурт, що й сам Соломон 155 ладу б не дійшов…

Не йшов час - летів час, а ще Антосьо коло коханої: тут на вакації розпустили, а от вже й друга пречиста. Поговоривши з Галею не раз та й не два про все, а з старими поглузувавши над прошлим життям та над семінарським урядом, Антосьо признавсь у своїм замірі і виїхав до Кам’янця почути списки та й білет взяти і Галю опісля. Як молотом межи очі, так йому списки вдались: булий інспектор, ставши ректором, черкнув Антося аж вне разряда. 156

«Пропащі світи!» - подумав хлопець, плюнув, аж семінарія здригнулась, і пішов. Не проминув ректор і цього; зараз же приставив архиреєві, а цей вже набитий був, як рушниця, треба було тільки Антосьові появитись, щоб і вистрілило з його, як з гармати. І Антосьо не забаривсь під кулю.

- Ты Люборацкий? Знаю,- відказав архирей, прочитавши його прошення.- Праси дьячковского места.

- Ваше преосвященство!..

- Дьячковского места праси!

- Клевета, ваше преосвященство!

- Еще и клевещешь на начальство! Прочь с глаз!

- Одно слово, ваше преосвященство…

- Какое?

- У меня мать вдова, у нее внук сирота и дочь сирота… 157

- Все это так, а ты праси дьячковского места.

Пішов Антосьо, понурився: чи з гори вбитись, чи в воді втопитись?.. От і виграв, що вчився, що за правду стояв!

Багато де в кого треба було постояти йому, не одному поклонитись, поки архирей згодився дати Антосьові попівське місце. Але ж за те він повинен був або посидіти в монастирі на испытании, або в консисторії також на испытании, або женитись, де архирей покаже.

Вибрав Антосьо консисторію, щоб з монахами не зустрічатись та мати змогу хоч на скрипці тугу свою виговорити, та й задумався: що і як написати в Кукілівку? Якби на певен час замкнули, то просив би підождати, а так… Що з цього вийде?.. Думав-думав та й написав все, що сталося, і просив відпису. Ждав-ждав, не діждався, наче пішов лист у море на дно. Як приїздить Робусинський - вже під рукоположеніє. 158 Де женився? де? що?..- У Кукілівці, каже, а висвятиться в Солодьки…

- Доле ж моя неприкаянна! - залаяв Антосьо і пішов до архирея, впав у ноги і просить: - Визвольте мене, бо з голоду пропаду, або буду хабарі брати!

- Какой же ты непорочный! - процідив той крізь зуби.- Вставай,- каже,- да подавай прошение.

На архирейськім хуторі був диякон, а в його сестра - погана, та стара, та з’їдлива. От архирей і каже:

- Женись на ній, то візьмеш приход, а ні - поки я тут, не надінеш ряси.

«Чорт його побери! - подумав Антосьо.- Не я первий пропаду, не я й останній. Коли не Галя, то хай і свята Варвара буде, а я зарівно пропав, бо не буду любити...»

Через місяць співали Антосьові: «Ісаіє, ликуй»; 159 через другий і сліду його не було вже в Кам’янці; на парафію поїхав з своєю жінкою-красою…

Пройшло десять літ після Антосьового невеселого весілля, як по той бік Попогребського лісу, дорогою на Будії йшла мовби шляхтянка, постогнуючи, а коло неї півпарубка - хлопець з мішечком на плечах.

- Коли б нам до корчми як бог допоміг,- говорила стара.

- Та вже, бабуню, недалечко,- якось доплетемся.

- Ой, щось дуже мене ноги болять! не знаю, чи дійду! Треба було в лісі підпочити, а тут дуже сонце шкварить... Не дав бог моїм діточкам талану, то треба пектись, бо нікому заступитись, нікому вклонитись за тебе смотрителеві, щоб ту бумагу написав.

А ззаду, чути, хтось ньокає. Оглянувсь хлопець.

- Ученик,- каже,- якийсь до Крутих.- Оглянувсь другий раз і пізнав: - Це,- каже,- Ковинський. Я з ним на стації стояв. З татом їде.

- Ковинський… Ковинський!..- почала стара,- щось я пам’ятаю це прозвище. Де я його чула?.. Ковинський... А! он де!.. Ще, мій голубе, я жила в щасті, як чула цю фамилію; якийсь Ковинський з моїм Антосьом по горохах водився. Знаю тепер, знаю.- І почала молитись.

Тим часом зближавсь Ковинський; коні добрі, бричка крита, і хлопець коло його. Посторонились прохожі, щоб проїжджачому просторніше було.

- Здрастуйте, пане Петропавловський! - гукнув він з буди.- А то до Крутих?

- До Крутих,- озвавсь цей.

- Сідайте, підвезу.

- Та візьміть хоч бабушку, а я й дійду.

- І бабушка сядуть, і ви сідайте!

Ми вже знаємо, що це була стара Люборацька, а то її внук - Фоня. Ішли вони до Крутих, щоб випросити в смотрителя казенний кошт. Фоня вже просив раз, та смотритель не послухав; то тепер і баба пішла, чи не вимолять удвойзі. Не наймали підвод через те, щоб тих скілька карбованців, що мали, не стратити, а лучче дати смотрителеві.

Сіли вони на бричку і поїхали.

Так верстов за три від цього місця стояла тоді на будянських полях Махтулова корчма. Тепер уже не та корчма на тім місці, а все-таки є; а тоді була здорова з заїздом і жив у ній жид Махтула. В цю корчму заїхали вони на попас і розговорились.

- Знаю,- каже Ковинський,- знаю я Люборацького. Де ж він тепер?

- Пропав, панотченьку! - озвалась Люборацька.

- Як?

- По неволі та на нелюбій женився, та все сумував та грав на скрипку та сох. Лікарі казали не давати йому скрипки, бо сухот достане. Заховали від його скрипку, а він почав пити. Раз отак приїхала до його в гості його булая невіста, тепер попадя. «Що ви робите? -