т. 3 - Оповідання - Винниченко В. К.

несподівано, немов з-під землі, з’явилась висока, поважна жіноча постать і тихо пройшла повз мене. Я сидів у темному кутку, далеко від лихтарів і не міг роздивитись обличчя її, але бачив, що постать направила на мене свої очі, уважно й спокійно обвела мене ними й пішла далі. Одягнена була у все чорне, голова замотана в чорний шарф, довге пальто, в руках торбиночка. Мені страшенно чомусь забилось серце, аж ворухнувсь я, аж потягнувся за женщиною, немов хотів бігти; але тут же спинив себе.

Женщина пройшла кроків із п’ять і озирнулась. Озирнулась і...- чи мені здалось, чи справді так було - кивнула головою, ніби кликала до себе.

Я схопився на ноги. Схопився і став. Що за чорт? Чи мені привидилось, чи справді поманила? Очі глибокі, темні, обведені темною смугою, смугою страждання або жаги. Лице бліде, біле, таємне. Вся постать поважна, горда, упевнена.

Ні, я помилився, це мені здалося.

Але я все таки пішов за нею, помалу, хвилюючись, нерішуче, а все таки пішов. Хто знає, може я й не помилився.

І дійсно, вона знов озирнулась. Тепер я виразно бачив: вона озирнулась і, здається, посміхнулась.

Та чи посміхнулась же? А може тільки так озирнулась, може злякалась мене, і коли підійду, озирне з ніг до голови й ображено здивується?

Я рішив іти за нею оддалік.

Хто вона могла бути? А! яке мені діло до того? У неї глибокі, темні очі, які кличуть сміливо, просто. Більш мені не треба знати.

Гм! А може вона сміється з мене, думає, що я - семинар, збираюсь купити, що не підходжу до неї?

На виході з бульварчика знов озирнулась, подержала на мені погляд і пішла вперед по вулиці.

Ну, тепер ясно, що вона веде до себе. Але, значить, вона та. Значить, це вже вона!

Сказати вам, що зо мною сталось, коли я виразно поставив перед собою, що це вже вона неможливо. Передати те чуття здивованого захвату, побожности, які раптом пройшли по мені і стали в грудях, в палаючій голові, неможливо. Я йшов, як у чаду, радіснім, неймовірнім чаду за нею.

Ось вона завернула в якусь уличку. На повороті озирнулась - чи йду я. О, ще б я не йшов! Іду! Іду!!

Такого щастя, як у той вечір, коли йшов за поважною, високою постаттю жінки в чорному пальті, я дуже мало пережив за своє життя, панове. Дуже мало. Справді.

Йшли ми, може, хвилин п’ятнадцять. В ці п’ятнадцять хвилин я пережив стільки, скільки не пережив у п’ятнадцять місяців. Я двадцять раз встиг уявити всю її з ніг до голови, всі будучі наші розмови, наш сміх, радісний, вільний, навіть її кімнату, затишну, чисту, з білосніжним ліжком, з мрійним лихтариком під стелею, напівсвітом і таємно-темними кутками, де на сторожі стоять духи кохання.

Перед невеличким будиночком женщина раптом зупинилась, поманила мене головою, на цей раз уже зовсім виразно, і ввійшла в двері, трошки підождавши мене. За тими дверима було темно, а попереду чулась її хода.

Якісь сходи нагору…

Зараз вона вийме ключ, одімкне свою квартиру, прошумить поперед мене і стріне там... у тій кімнаті…

Ключа не вийняла, а просто одчинила двері, озирнулась і пішла. Знову темно... Зупинилась і стала одмикати двері... Клацав ключ і шуміло наше важке дихання... Від сходів, чи...?

- Сюди...- прошепотіла вона, одчинивши двері…

Я помацки ввійшов за нею.

Мабуть сходи були дуже високі... Я просто задихався. Лихтарик не горів... Де ж вона?... Темно, якийсь чудний запах.

- Ну, та й стєрва ж ця Дунька! - раптом злісно, хрипло вирвалось у когось у пітьмі.- Кажин раз, сволоч, лампу мою заберьоть!..

«Хто це?... Що це?... Тут хтось сидів?!»

Заторохтіло сірниками, чиркнуло. Застрибали по стінах незграбні тіні. Передо мною, спиною до мене стояла тільки вона. Я швидко озирнувся. Нікого більше!

- Ну, підожди ж ти, сука, я тібє покажу!..- захрипіло від «неї».

Я захолонув... Щось страшно штовхнуло в голову, в серце... Ні, це не може ж бути!!

- І кажин раз! Мою заберьоть, а свою покине. Світи їйо!.. Сволоч! О!..

Сірник погас. Застукало скло, чиркнув знову сірник, знову застрибали, захитались по стінах тіні, незграбні, дикі, великі.

Потім усі зупинились і застигли на одному місці. Вона розмотала з голови чорний шарф, скинула й недбало повернулась до мене.

Що?!!

Якесь широке, трухляве, намазане білим, лице, розплесканий, у пудрі, ніс, підведені, як у кловна, брови й очі… Брудновата пасмочка волосся.

Я став весь важкий.

- Ну, мілашка, роздягайсь... Що стоїш?..

І вона, недбало і цинічно обнявши мене, байдуже одійшла до ліжка, швидко роздягаючись.

- Боже! Що ж це?

Я приголомшений дивився круг себе.

Кривий умивальник... На ньому лямпочка з склом, заліпленим пригорілим папером... У мисці в брудній воді - шкарлупи цибулі, долі - ночний горщик... Пара цікавих прусаків... Стіни з якимись безглуздими крикливими картинами. На столі тарілка з недоїденим оселедцем, пляшка від пива, шматочок хліба…

- Що ж ти стоїш? - крикнула вона здивовано.

Я перевів очі на неї. О, боже! Вона стояла вже в одній сорочці, брудній, подраній на животі, в якихсь плямах... Великий живіт випинався і видно було, як хилитався, мов тісто; ноги сіріли й на них синіли сліди від линючих панчіх.

А ліжко? Скривлене, з зсунутою на край брудною подушкою, без ковдри, оголене, завжди готове, з слідами її професії, убоге, огидливе ложе бідности, куплі й продажу жіночого тіла…

- Ну? Скарєй же, ціпка, скарєй! Нєкада. Нада ще разок вийти на бульвар…

І вона лягла, велика, незграбна, м’яка, як великий шматок тіста. Лягла з нудною діловитістю, з страшною байдужістю.

- Ну? Чого ж ти прийшов? Стоять?

Я шарпнувся, дрижачими руками вийняв гаманець і кинув їй карбованця. Вона, підвівшись, здивовано дивилася на мене, а з сорочки вилились і звисли сірі, тістяні груди. Карбованець упав на живіт і наче вгруз у нього.

- Самашедший какойсь! - вражено дивилась на мене, шукаючи рукою монету.

Ноги винесли мене на сходи, на вулицю й зупинились.