Моя маленька історія - Сайко Оксана

Напевно й справді, чотирнадцять років – важкий період. Це вік, коли тебе ніхто не розуміє. Звісно, я маю на увазі дорослих. Мабуть, це вік дорослішання. А їм це, вочевидь, важко збагнути, бо вони й надалі сприймають тебе, мов малу дитину, і вперто не зважають на твою думку та волю. І в цьому я вже переконувалася не раз. Мама вважає мене геть нестерпною, повторюючи, що я жахливо поводжуся і, здебільшого, їй назло. Я назло їй вештаюся з друзями, які мають на мене поганий вплив, я не надто дбаю про навчання й лад у своїй кімнаті, я зіпсувала нові шпалери, обклеївши стіни плакатами з Робертом Паттінсоном, і зробила на брові пірсінг… Останнім часом у нас з мамою часто траплялися суперечки. На її думку, я геть нестримана й не вмію уникати гострих кутів. Але ж я мушу якось боронитися від її нескінченних зауважень і дорікань! Тим більше, якщо вони несправедливі й безглузді. Невже це так важко збагнути?

– Коли ти врешті припиниш мені брехати? – це, радше риторичне, запитання доводиться чути від мами кожного разу, коли вона дізнається про якусь мою чергову витівку.

І як вона не розуміє, що ця брехня задля добра? Ну уявіть собі лише, що було б, якби я їй сказала правду? Приміром, що прогуляла школу, вештаючись містом, чи що втекла з алгебри і просиділа півдня з Віткою у кав'ярні? Або якби сказала правду про нібито спортивні змагання, коли насправді я була з Максом на даху, де він аквареллю малює місто з пташиного польоту, ховаючись від батька, коли той напідпитку… Уявіть-но собі тільки ці нескінченні монологи, пригадування усіх моїх минулих прогрішень, дорікання… А так я дбаю про її спокій. Отже – брешу задля її спокою. Щоправда, дуже часто від того спокою не залишається й сліду, здебільшого завдяки вчителям, які надто вже дбають про мою успішність та відвідування школи, а особливо – завдяки класній керівничці, яку ми всі називаємо Матильдою, хоч насправді вона Марія Теодорівна. А нерідко й завдяки сусідам, які бачать мене з цигаркою чи в гурті старших хлопців й вважають за обов'язок повідомляти маму про такі дрібниці. Тоді конфлікту вже не уникнути. Нерідко, щоби покласти край сварці, коли вона вже геть нестерпна, я на кілька годин тікаю з дому. Теж заради материного спокою. А вона ще каже, що я не вмію уникати конфліктів! Ну хіба ж вона має рацію?

Іноді мені стає її шкода і я ненавиджу себе за те, що не є такою, якою б їй хотілося мене бачити. Напевно, я її часто розчаровую… Від того, буває, навіть мучуся сумлінням. А вже вкрай нестерпно почуваюся, коли мама враз починає згадувати тата…

– Якби був живий твій батько – що б він на це сказав? Тобі не було б соромно за твою поведінку?

Звісно, пригадуючи в такі хвилини тата, мені справді буває соромно. Тоді я замикаюся у своїй кімнаті й на всю гучність вмикаю важкий рок. Так я чиню завжди, коли почуваюся погано. Та мама, напевно, очікує від мене іншого прояву емоцій і знову не розуміє мене, вважаючи, що така моя поведінка – цинічна і знову їй на зло.

Той день не віщував нічого особливого. Просто я заклалася з хлопцями, що влізу в клас через вікно, й мені не пощастило, бо саме в той момент, коли я була на карнизі, увійшла Матильда. Я ж не винна, що її принесло швидше, аніж мала розпочатися алгебра… В результаті мене вигнали з уроку й зробили ганебний запис у щоденнику. В кепському настрої, я попленталась додому. Знову треба буде виправдовуватися перед матір'ю чи щось брехати… Якийсь час я була поглинута думками, вигадуючи різноманітні версії, які мали б виправдати мою поведінку. Бо ж довго приховувати запис у щоденнику не вдасться – наприкінці тижня мама його обов'язково побачить. Але й довго перейматися такими клопотами я не вміла. За мить я вже пригадувала захоплені й сповнені поваги погляди хлопців у той момент, коли мене уздріла на карнизі Матильда… Незважаючи на цю незначну прикрість, заклад я все-таки виграла й від того відчувала втіху!

Штовхнувши ногою двері, я зайшла у під'їзд. На сходовому марші перед моїм поверхом сидів чоловік. В засмальцьованій маринарці, неголений, з розкуйовдженим волоссям, скоцюрблений, тримаючи на колінах розгорнуту книжку… Здавалося, він змерз, бо обхопив себе руками – певно, аби зігрітися: кінець жовтня виявився досить холодним та дощовим.

– Вибачте… я, певно, перешкоджаю, – заговорив він, зауваживши мене, й схопився на ноги, даючи мені можливість пройти.

– Та нічого… – пробурмотіла я, роздивляючись його. Нечасто зустрінеш людину, яка сидить на сходах і читає книжку.

– Зайшов трохи зігрітися… Кепська погода… – чомусь винувато всміхнувся чоловік, впіймавши мій здивований та зацікавлений погляд. – І щоб не гаяти часу, вирішив почитати. Ось, знайшов на смітнику… Чудова річ! Моя улюблена в дитинстві. "Олівер Твіст" Діккенса. Не читали?

Я заперечно похитала головою.

– Тоді обов'язково почитайте!

– А як це – знайшли на смітнику? – запитала його я.

– А так… Збирався пошукати старих картонок, газет, паперу, щоб на макулатуру… І раптом книжка! Уявляєте? На жаль, коли книжки стають непотрібними чи зайвими, з ними дехто саме так і чинить – викидає, наче дрантя, на смітник. Це дуже сумно… – зітхнув він.

– Сумно, – погодилась я.

– А ви любите читати? – запитав чоловік.

– Люблю, – відказала я, – багато книжок дарував мені тато.

– Якщо бажаєте, я можу вам залишити цю книжку, – раптом запропонував він.

Трохи розгублена тією несподіваною пропозицією, я кивнула головою, і книжка вмить опинилася в моїх руках. Я відчула її запах. Запах старого пожовклого паперу і пилу.

– Ну ось, тепер я спокійний, – всміхнувшись, промовив чоловік, – я впевнений, ви не викинете її на смітник.

"Якийсь дивак…" – вирішила я. Дивним було те, що він сидів тут на сходах і читав книжку, яку знайшов на смітнику. І те, що звертався до мене на "ви". А може, він був не при здоровому глузді? І вигляд у нього надто пошарпаний і якийсь недбалий… А розмовляє, як пристойна й інтелігентна людина. І ще начебто не зовсім старий. Може, на десяток років старший від моєї мами. Щось в його обличчі здалося мені знайомим. У ньому було щось таке, що пригадало мені тата. Напевно, очі. Такі ж чесні, відкриті, глибокі, які були в тата…

– А ви алкоголік? – раптом вихопилось у мене, й за мить, схаменувшись, я навіть затулила рота рукою – як я могла таке запитати?

Та схоже, чоловік не образився, тільки знічено зітхнув.

– Так, це було… Коли померла дружина… Мене навіть вигнали з роботи. Тепер я безпритульний. А колись був математиком.

– Ого! А чого безпритульний?

– Все просто й банально – квартирні махінації. Напоровся на аферистів.

– І вам немає де жити?

– Пусте. Тепер я вчуся жити по-новому. За тих два місяці я встиг багато чого переосмислити і зрозуміти, – загадково промовив чоловік.

В ту мить мені стало його дуже шкода. "Погана людина не читатиме книжок і не матиме очей, схожих на татові", – вирішила я, а тому враз заговорила до нього:

– А знаєте, сьогодні мама зготувала борщ… Вона дуже смачно готує! Я запрошую вас на обід!

– Я й не сумніваюся в тому, що ваша мама дуже смачно готує, – відказав чоловік. – І я вам дуже вдячний, але це не зовсім зручно… Крім того, уявіть, що подумає мама, коли ви приведете додому такого волоцюгу…

– Мами немає вдома! І повернеться нескоро! – недбало махнула я рукою.

Здається, чоловік знову хотів заперечити – він невпевнено стенув плечем й похитав головою.

– Послухайте, якщо ви справді математик, допоможете мені з алгеброю? – раптом спало мені на думку. – Я її терпіти не можу, в нас контрольна, а мені зовсім не вдаються ті кляті рівняння. Крім того, Матильда, наша математичка, завжди до мене чіпляється!

– Ну, якщо контрольна і все так поважно, тоді я згідний, – всміхнувся чоловік.

– Згода! – я по-хлопчачому потисла йому руку. – Тоді ходімо? Але спершу все-таки пообідаємо, я страшенно зголодніла!

Він їв з неймовірним апетитом, немовби з захопленням, вишукано схиляючись перед смаком… Ще ніколи я не бачила, щоб їжу споживали з такою втіхою.

– Чесно кажучи, давненько так не обідав. І я вам дуже вдячний… Ваша мама справді дуже смачно готує! До речі, ми з вами так і не познайомилися. Оскільки я людина без жодних регалій, то так і звертайтесь до мене – просто Гнат. Ну що ж, після такого пишного обіду можна братися й до алгебри?

Гортаючи підручника, він задоволено всміхався, немовби знову побачив старого друга, за яким встиг занудьгувати, торкався сторінок, проводив пальцями по формулах, наче прагнув в такий чудернацький спосіб, як маг, відчути усі оті математичні заплутані таємниці, які приховували в собі складні й незбагненні на перший погляд завдання.

І в нього виявився справжній дар відкривати оті таємниці – просто, зрозуміло, оригінально, жартівливо, без надмірних зусиль, з якимсь захватом, що, здавалося, не залишило б байдужою найбайдужішу до математики людину!

– Математичне рівняння – це своєрідна гра, яка може захопити, якщо зрозумієш алгоритм розв'язку! Це ніби лабіринт, з якого завжди є логічний вихід, його потрібно лише збагнути й здолати! – промовляв Гнат, пишучи формули і відчуваючи від цього неймовірну втіху.

Видно було, що в математиці – усе його життя. І він справді мав рацію, бо оті рівняння, які я нарешті завдяки йому почала розуміти, справді захопили мене – мені хотілося їх розв'язувати. Раніше я й уявити собі не могла, що математика може мене зацікавити. "От якби такий вчитель був у нас в школі замість тієї зануди Матильди, все було б по-іншому…" – зітхнувши, подумала я. Якби мене не вигнали з уроку, то ми б і не зустрілися… В ту мить Матильдин запис у щоденнику і мамині дорікання, що на мене чекали, вже не здавалися мені жодною прикрістю.

Двері, що гримнули в передпокої, сповістили про прихід мами. Сьогодні вона чомусь повернулася раніше. Зайшла на кухню й, зупинившись при дверях, якусь хвилю мовчала, а відтак зронила голосом, який не віщував нічого доброго.

– Ну… і що це таке?..

– Це – дядько Гнат, – відказала я. – Він безпритульний і математик. Я запросила його пообідати, і він допомагає мені з алгеброю…

– Вибачте… – Гнат знічено схопився з місця. – Ваша донька пригостила мене борщем. І я дозволив собі погодитися. Я трохи допоміг їй з математикою… Я знаю, що не викликаю жодного довір'я… Але я не взяв нічого, всі речі на місцях, ви можете перевірити.