т. 3 - Оповідання - Винниченко В. К.

Винниченко В. К.

ОПОВІДАННЯ

Том 3

Лист із тюрми

…«І в безмежне, всевладнеє море любови моєї я прийму твої страждання, в бурі кохання змішаю зідхання твої, дощем поцілунків я змию сліди твоїх сліз, мій любимий»…

Так пишеш ти.

А я... Ох, моя кохана! Моє море безмежне! З яким криком я ввірвався б у твою бурю, у твої води!

Але... Хтось єхидний, хтось недавній зазирає скоса в душу і сміється. Так глумливо, так морозно, так... правдиво…

...«Я в сльозах обмию сміх мій і оповию твою душу. Ніжним лоскотом забавлю, нагодую, заколишу. Мило-мило засміється так намучена, наплакана душа. Що є дужче за кохання, мій коханий, мій єдиний?»…

Хтось єхидний і недавній скоса дивиться й сміється.

Ох, як терпко, скучно, нудно від цеї посмішки!..

Зараз ніч. Десь стоока ніжна мати, тут безока, з волохатими цупкими лапами, з нудним, беззгучним шамканням, гад слизький і чорний, повзе огидлива й диха в камері своїм смердючим і важким диханням-сном. Ненавиджу прокляту!

Сиджу й пишу тобі.

Ах, як хочеться зірватись, шарпнутись і вирватись із цих цупких обіймів гада, одірватись від цього недавнього, притулити образ твій до себе й забути... й забути те, що дужче за Кохання, те що більше за Славу, більше за Смерть, більше за Думку, за великую, кохана, Думку! Те огидливе, маленьке, пошле, що, як злодій, прокрадається на бенькет Щастя й розгонить усіх, як Деспот і Владика. Те огидливе, маленьке, що ми згорда зневажаєм і що хилить до землі найгордішу голову... Темне, маленьке, брудне... Кохана! Як це смішно і страшно!

Ти смієшся?

А ось прийде воно непомітно й неждано, розпихне нахабно твоє море, вип’є його, пацне поганою ногою в твій Гнів і маленьке, пошле, заволодіє всею твоєю душею, моєю любов’ю, твоїми ідеалами, твоїм святая святих.

Ти смієшся?

А ось прийде воно й ти замовкнеш, а я не питиму, трусячись від жадности, дрібних рядків твоїх листів. Прийде воно й ти з жахливим дивуванням, з огидою будеш робити те, що воно скаже. А свідомість твоя, безсила, з повислими руками, стоятиме й дивитиметься на нього. А Воля, як заляканий цуцик, заб’ється в найтемніший куток душі й жалібно скавучагиме там. А все те, що ми звемо святим і високим, як іній, розтане від гарячого, смердючого його дихання.

Ти смієшся?

А мені хочеться ридати. Щож вона таке?

Я тобі скажу, я вчора вперше побачив його. Слухай.

Недавно, дуже недавно був у нас у камері товариш Семен Новогрудцев. Тепер уже його немає; зовсім немає. А тоді, коли він був у нас, ми не любили його - він усім надокучав. Цілими днями він сидів на вікні, обнявши грату й дивився до жіночих вікон. Худорлявий, зі впалими грудьми, з чорними, пукатими, ніби здивованими, очима, з облізлою бородою, як поїдений міллю кожушаний міх, і кругленьким, придавленим носом, він коли не сидів на вікні, то ліз усюди, де його й треба, й не треба було. Перше, сидячи цілі дні на вінкі, він з кимсь перегукався. Крикне було фразу, як по складах, і поверне вухо до ґрати. Йому з вікон жіночих камер хтось тоненько відповідав, а він шикав на нас, сердився й знову кричав. Ми не чули, що йому одповідали, але нам було досадно, коли він щасливо морщив свої товсті, ніби припухлі губи; й ми заборонили йому кричати - «перешкоджати заніматись». Він довго сперечався, але стих і вже мовчки сидів, помахуючи тільки хусточкою. Сидить, сидить недвижно, впившись очима до жіночих вікон, і замаха хусточкою. Йому звідти теж мовчки одповідала хусточкою його Клара.

Це теж було досадно і ми заборонили йому «напускати холоду в камеру». З зачиненим вікном неможливо сидіти на підвіконнику й він сидів на койці, склавши ноги по-турецькому, й писав на довгих клаптиках записки Кларі. І тільки деколи, як траплявся слушний випадок, коли хтонебудь розчиняв вікно, він зараз же ставав позаду й чекав, поки той одійде. Занявши місце, вперто, мовчки дивився до жіночих вікон і помахував хусточкою. Коли йому починали відповідати, він спирався на ґрату й застигав так на годину, дві, три, поки його не зганяли. Він злазив сердитий і починав лаятись, а в куточках губ завжди була слина. І через це Клара уявлялась нам негарною, присадкуватою дівчиною, з малокровним широким лицем і дрібними прищиками на лобі.

Сидів він за напад на якогось поліцмейстера і ждав собі каторги. Він часто говорив про своє діло, показував навіть усім свій акт обвинувачення, ми цікавились ним, але коли його одного ранку взяли на суд, це вийшло для всіх якось несподівано.

Правда, ми зараз же й забули про це - мало нас ходить щодня на суд; про це повинні пам’ятати дежурні по камері - приховати їхні обіди й вечері.

Але ввечері він не вернувся. Замість того в той же вечір стало відомо, що Семена Новогрудцева присуджено на смертну кару і просто з суду одведено в «покійницьку».

Ми всі якось мимоволі, почувши це, глянули на його койку. І щось тихе й велике оселилося в нашій камері в той вечір. Воно спиняло голосний регіт і робило балачки уривчастими, нескінченими, погляди задумливими. Принишкла камера.

В той же вечір я довго сидів на вікні, на тому самому вікні, з якого він гукав до Клари. Мене не зганяли. Я тупо дивився у ніч.

Далеко горіли вогні города, внизу у подвір’ї ходив вартовий і чути було, як хруськав під його ногами молоденький лід калюжок. Легким морозом була одягнена ніч.

Я поглядав на вікно Клариної камери, але воно жовтіло мовчки, застигло, байдуже. У других вікнах чорніли силуети голів, нагадуючи випнуті при березі з води голівки жаб; через подвір’я від жіночої половини до чоловічої перелітали перегукування, сплітались, плутались. Срібною ниткою звідкись ізнизу між ними тягнулася пісня, задумлива, безнадійна. Часами з-під темної стіни вилітав свист вартового, довгий, як виття якоїсь тоненької гидкої звірюки, й безсило стихав. Вікно ж Клариної камери жовтіло рівно, тупо…

З того