т. 3 - Оповідання - Винниченко В. К.

Вранці я балакав з дозорцем. Він спершу, не згоджуючись, рішуче й поважно похитав головою. Потім задумався і, мовчки слухаючи мене, дивився кудись убік. Потім подивився для чогось у вікно, зідхнув. І нарешті промовив:

- Очинь опасний хвакт!...

Я ще з більшим запалом зашепотів, держачи його за борт шинелі. Він знову дивився вбік, задумливо похитуючи ключима, і знов зідхнувши, промовив:

- Та я понімаю... Зачим не понять? Конешно, шо нада пособить... Тольки ж…

І знов я зашепотів. Він уже іноді подивлявся мені в лице…

- Ну, знаєте шо? - раптом перебив він мене.- Три дясятки! І ваша сигналізація... Бо... Сами должни понімать... І не боліє п’яти минут... А січас половину... дєнєг…

Пів «хвакта» було зроблено.

Я знайшов старосту й ми зараз же скликали «засідання». Призначивши ролі, ми стали чекати трьох годин. Кларі було послано «телеграму».

Рівно в три, вдаючи з себе хворого, навіть з ватою в ухах, я топтався біля прийомної. Дякуючи старості, хворих, крім мене, більше не було й на площадці було пусто.

Староста декільки раз виходив з прийомної, зазирав, придержуючи пенсне, через перила вниз по сходах і знову заходив у прийомну. І кожного разу, як одчинялись туди двері, я бачив лікаря, товстенького, чорненького, з лисою, як пузир, головою і напружено-чекаючими очима.

«Скот, але мусить згодитися» - безвладно думав я кожного разу, тупаючи ногами з нервового холоду й хукаючи в руки.

Клара з’явилась зовсім несподівано. Трохи задихана, дуже рум’яна, струнка і жвава, з жовтою, як жгут, косою й білими віями.

На непокритій голові, на плечах і на полях розстібнутої верхньої кофточки зів’ялі, мокрі сніжинки.

Її шукаючі, сірі очі зупинились на мені.

- Ви, товаришу?

- Я.

Ми стиснули одно одному руки й разом увійшли в кабінет. В кутку, на «зубному» кріслі вже лежали наготовлені речі для передягання.

- А ваш дозорець де? - спитав староста.

- Зостався внизу. Я сказала, що сама знаю дорогу.

- Чудесно!

Староста вийшов, щоб «прочистити вгору дорогу», а я і мовчазний лікар одвернулись від Клари, яка почала передягатись.

Шаруділи спідниці, шнурки, топтались її ноги. Надворі, з криками і частими вибухами реготу гралися в сніжки.

Я і лікар, не ворушачись, боячись повернути голову, як при фотографуванні, сиділи й дивилися в заґратоване вікно.

І від того, що не можна було дивитись, страшно хотілося взяти й озирнутись.

- Вже! - глухо почулось позаду.

Ми з полегшенням повернулись. Стояв білявий хлопець у чорній шапці, в занадто великому, як, на нього, пальті й занадто довгих штанях, що на кінцях ніг лежали складками.

- Велике все трохи…- промовила вона, ледве посміхнувшись, і зараз же зробилась серйозною.

Лікар часто й заклопотано поглядав на двері, без ладу переставляв по столі струменти і позирав на нас.

- Ну, ходім! - сказав я, підійшовши до неї.

Яка вона бліда була! Губи вкриті якимсь сірим нальотом, сухі, шаршаві; щоки білі, з густим ластовинням, яке вперед ховалося в рум’янці, а тепер робило лице схожим на гороб’яче яйце. Очі напружено, гарячково блищали.

Ми вийшли. На сходах стояв староста. Шлях був прочищений. Староста мовчки й серйозно хитнув нам головою, поправив пенсне і з терплячим виглядом сперся на стіну.

Я йшов попереду, а за мною чулось її нерівне, часте дихання. Один раз я озирнувся. Вона чекаюче подивилась на мене, але я нічого їй не сказав. Я хвилювався.

На площадці стояв наш вартовий, який теж мовчки хитнув нам головою. Ми швидко завернули вліво і ввійшли в коридор, в якому була тільки церква і його камера.

Нас уже ждав дозорець.

- Так я вас уже просю, господа,- поспішно й м’яко зашепотів він: - п’ять минут, не боліє. Ви ж самі должни понімать…

- Добре, добре! - перебив я: - ведіть скоріше…

Вона часто розкривала рот і, як викинута на берег риба, втягувала повітря.

Ми пішли. У темний коридор через церковні двері падав невеличкий, сірий світ.

Видно було паникадила, іконостас, пахло ладаном, старими ризами, дихало сумом і порожнім місцем. Здавалось, тут уночі хтось високий, закутаний в біле, повинен ходити, зідхати і хода його повинна страшно лунати під високою, понурою банею.

В кінці коридора була перегородка, за якою й була «покійницька». Дозорець часто озирався, пильно й стурбовано слухаючи, і ступав чогось навшпиньках, ніби намірявся когось злякати.

Зараз... Ще чотири, три сажні.

Чи він знає? Жде? Розкрив жадно свою душу?

О, розуміється, жде! Стоїть, стягнувши весь вогонь з минулого й будучого, запалив факел душі й горить, ждучи. Стоїть повний нелюдської, своєї чулости, повний велетенського, таємного хотіння…

Дозорець раптом зупинився і, озирнувшися до нас, зашепотів:

- Смотріть: ось двері в церкву. Как подам сигнал (я чхну), січас же, пожалуста, у ці двері і сховайтесь за стєнкою. Вони не замкнені…

І навіть трошки одчинив і знову зачинив їх. Через двері з стіни суворо й пильно дивився на нас якийсь святий з сивою бородою й ніби говорив:

«Так-так. Самі должні понімать…

- Добре! - прошепотів я.

Ще кільки кроків. В і н, мабуть, уже чує нас.

Ох, яке велике таїнство відбудеться зараз!

Боже! Яким я маленьким умить здався собі з своїм коханням!

З якою побожністю дивився я на неї, на цю, що несе тепер в собі найбільше, найцінніше для нього, для того особливого, для того таємно-мертвого - не померши, живущого - не живучи!

Я безвладно почав ступати навшпиньки, одсунувшись трохи вбік од неї, що йшла твердо, напружено, з білим лицем, блискаючи в сірій напівтьмі точками очей.

Тихо рипнули двері перегородки. Дзвякнули ключі. В пітьмі коридорчика яснів вовчок «покійницької».

- Они немножко... нездорові тепер…- прошепотів дозорець.

Ми не слухали його. Вона стояла позад дозорця, схилившись жадібно до вовчка, і я чув, як часто й дрібно трусилось усе її тіло.

В «покійницькій» почувся чогось стогін, злісний, знесилений, глухий.

Я замер.

Дозорець нарешті