т. 3 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Так пожалуста ж, як чхну, так ви, здєлайте милость, поспішайте,- зашепотів дозорець.

Я чув, як у сні. Клара була вже в камері.

Двері сами з легким рипом причинились і в вовчок я бачив шапку й жовте в кучерях волосся Клари.

- Семеночку!!

Рипнула койка, тупнули ноги.

- Клара?

Спитав якось безсило, ніби з туману, звідкись здалека.

Шапка й волосся посунулись уперед. Я, йдучи, мав намір чекати її в великому коридорі церкви, але тепер, потягнений якоюсь силою, забув, посунувся за шапкою й волоссям і застиг у пітьмі загороди.

Кларина голова лежала на його плечі, рука на другому і все тіло здригувалось в риданнях. Шапка валялась долі.

А просто на мене дивилось його лице, страшне, сіре, з темними тінями від кутків очей до вух, з шиєю обскубленої курки. Фосфоричні очі дивились... дивились ненависно, дико, з мукою,.

- О-ох! - повів він помалу головою в один бік, потім у другий і заплющив очі.

- Ох, підожди!

Простягнув руку кудись убік. І зараз же підніс до рота шклянку з чимсь бурим, набрав з неї в рот і, знову заплющивши очі, перехилив голову на ліве плече й застиг.

А з правого плеча підводилась її голова, з диким здивованням дивились очі, впивалися, ширились жахом, дивуванням.

- Семене!.. Семене!! - дико скрикнула вона, хапаючи за плече.

Він скоса, напів розплющивши очі, глянув на неї, виплюнув із рота щось буре й безсило промовив:

- Я збожеволію сьогодні... Другі сутки болить зуб... Я розіб’ю собі голову... О-ох!! - страшно скрикнув він, хапаючись за голову.

Потім скажено схопив себе за губу й несамовито шарпнув раз, другий, вліво. З рота вилітав рев, грубий, дикий, горловий.

- Семеночку!.. Семеночку!..- шепотіла вона, ловвлячи його руку. І дрижала вся.

Раптом стих. Зідхнув. Пильно глянув на неї, ніби впізнав, і жагуче, жадно обняв, схопив, злився, зашепотів щось недоладне, ридаюче, похапливе. Мені видно було його потилицю, а з-за неї її очі; вони дивилися злякано, здивовано, болісно приглушені чимсь несподівано незрозумілим і безмежно болючим.

І вмент він одірвався, одвернувся і знову підніс шклянку до рота. Набрав, схилив голову на ліве плече і, заплющивши очі, застиг. Мертве, страшне лице в рамці вовчка…

Вона ж стояла сама, покинута, біла, в широкому пальті, з жахливим здивованням. Стояла мертво й не сміла торкнутись його, не сміла взяти його від того маленьного, гидкого, що реготало з нас і глузувало тут перед лицем Смерти й Любови.

- Семеночку,- ледве прошепотіла несміло, скорбно.

Безсило розплющив очі, виплюнув буре і, здавивши руками виски, захитав головою. І страшно між рук визирав його тупий, придавлений ніс і мертво-заплющені очі.

- О-ох!.. Я розіб’ю собі голову... Я розіб’ю!..

Вона гнівно стріпонулась. Гнівно схопила його руку, одірвала від лиця, повернула до себе і... збезсиліла перед його мертвим, чужим, змученим поглядом.

- Семеночку!.. Любий... Я ж не маю часу... Сьогодні ж... Сьогодні востаннє... Востаннє... Ти чуєш?...

- Я чую... Я чую... Ох, чую, будь ти проклят!! Трижди проклят!! Я чую…

Він схопивсь за голову й забігав. Потім став налив повен рот із шклянки, виплюнув і дико озирнувся.

- Клара!..

Хотів щось сказати, попросити, але впав додолу і, перериваючи ридання якимсь ревом, почав стукати лобом об підлогу.

- Боже! Семеночку!!

Вона підіймала його, тягнула, цілувала. Він обнімав її ноги й бивсь головою об землю.

І помалу затих, підвівся. Лоб і кінчик носа чорніли порохом, а очі були мокрі й на підборідді блищала слина, звисаючи бурою, тягучою павутиною на груди.

Хтось дуже шарпав мене за плечі. Я озирнувся. Якесь знайоме лице... злісне і злякане шепотіння.

- Слишите?.. Чхаю, чхаю... Січас тікайте... Пропав я!.. Я вас просю... Ну, так ніззя ж.

Я не бачив, як вони розійшлись. Дозорець вивів її рівну, пряму, ніби пронизану током жахливого здивовання, з дикими очима.

Вчора його повісили.

Казав дозорець, що вивели з камери з пов’язаною щокою і пляшкою лікарства в руці.

І тепер десь лежить у мерзлій землі, з синьою смугою на шиї, з видавленим язиком і з пляшкою в руці.

І з диким жахом дивляться згори на землю зорі.

...«І в безмежне, всевладнеє море любови моєї я прийму твої страждання... Що є дужче за кохання?».

Я ридаю.

Ми страшенно й довго змагались. Одні, яких обидила Дійсність, доводили, що єдине цінне в життю - це Ілюзія, сон, уникання реального, що Дійсність - це бруд і страждання. Другі, які опеклись на Ілюзії, з піною у рота кляли облуди, мрії, всякий чад, який лише дурманить голову і збива людину з пантелику.

Доходило вже до лайки.

У куточку сидів один добродій з сумовитими ласкавими очима й весь час мовчав. Коли дебати дійшли вже до того, що ніхто нікого не розумів, добродій попрохав собі слова. Він якось так це зробив, що всі затихли й очікуючи подивились на нього. Він із тихою посмішкою озирнув усіх і сказав:

- А не думаєте ви, панове, що Дійсність і Ілюзія не так то вже й важні? Га? Може б ви згодились вислухати два епізоди з мого життя? Вони б вам, здається мені, показали, що єсть щось таке, чому Дійсність і Ілюзія тільки служать... Хочете вислухати?

- Просимо! Просимо! - охоче залунали голоси. Ми вже стомилися від суперечки й раді були спочинути від власного крику.

Добродій з сумовитими очима помовчав і почав:

- Ну, так слухайте.

Перший епізод трапився зо мною років шість-сім тому назад.

Я жив тоді в одному великому місті. Знаєте, мені здається, що великі міста викликають більше мрійности у людини, ніж село, або степ, або й само море. Море та степ викликають настрої, а мрійність - фантазія родиться тільки в великих городах. Це поети набрехали на городи, що вони вбивають фантазію. Неправда. Коли бачиш, як повз тебе проходить щодня сила різних облич, а кожне обличчя ховає в собі цілі століття,