т. 3 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Скидати треба,- буркнув хтось із нас.
- Ну, все одно... Чоррт!.. Ну, словом, вона собі там так передягнеться, щоб з-під пальта не видно було спідниці. Ну, от. Потім пальто, картуз, або шапку. Шапку краще, косу сховати можна. І потім нагору. Хтось із вас мусить перебалакати з дозорцем, що коло його камери. Обов’язково... Що? Розуміється, підкупити. Я думаю, що він за четвертну згодиться.
- Я берусь побалакати…- сказав я і мені було боязко, щоб через щось не доручили другому! Але всі згодились.
- Ну, от! - заклопотано поправив пенсне староста й раптом озирнувся.
- А вам, товаришу, чого?.. Тут секрет... Ні, не можна... Добре, без вас знаю... Я зараз прийду, тоді скажете... Ну, так от... Перебалакати треба завтра ж уранці. Я зараз сповіщу Новогрудцева... Розставити по сходах варту. На випадок буде хтось з адміністрації йти, нижній вартовий дає сигнал, верхній передає боковому, боковий тому, що піде з нареченою... Внизу, вгорі, коло бокових дверей і з нареченою... Я буду внизу... А один із вас…
- Мені прийдеться з нареченою йти,- похапцем і приглушено перебив я.
- Очевидно,- згодився староста.- Раз ви будете вести балачки з дозорцем, значить вам найзручніше. Отже... Завтра вранці ми ще побалакаємо... Як ви думаєте про мій план?.. Добре? Ну, так до завтра!
Він діловито попрощався з нами, на когось накричав, когось вислухав, щось пообіцяв і заклопотано вибіг.
У ту ніч я довго сидів на вікні. Притулившись лицем до холодного заліза ґрати, я сидів, слухав гомін тюрми, а лице душі моєї було повернено туди, до «покійницької».
І я бачив: він сидить... Ні, це не так, він не сидить, не лежить, не ходить, не стоїть. Він єсть там. Самотній біля цього кишіння людей, таємний, особливий... Ні, він не сам, з ним є щось Друге. Вони вдвох: Воно і він. Чуття смерти і він. Чорне, тупе, непохитне, з роззявленою пащею. Воно стоїть над ним і методично, холодно-кам’яно дивиться йому в душу. Неодступне й фатальне, від нього не можна сховатись ні в минулому, ні в сучасному, ні в згуках, ні в фарбах. Воно скрізь. Коли в душі несміло підводить голову Думка й хоче подивитись у будучину, Воно заразже роззявля пащу, одрива їй голову й одкидає кудись у чорну безодню. Найменшій, найнепомітнішій, яка тільки хоче жити, воно заразже одгриза голову й одкидає в безодню. Смерть не любить думок.
І в душі валяються погризені трупи їх, гниючі, задубілі, смердючі. Від них іде сморід і чад, проходить в очі й очі блищать гнилим фосфоричним блиском, а сіре лице стає трупним, землистим.
В і н пручається, одверта душу в інший бік, але Воно стоїть вже там і жде з роззявленою пащею, невблагане, невідступне.
А круг їх двох іде життя, вгорі горять вічні вогні неба, он там - вогні людей, тут - співи й гомін.
Вони не чують... Тихо в «покійницькій». Густо здалека гудить у церкві дзвін, вибиваючи години. Змовкло... Непомітно в хвилях дзвону влізла в мозок думка, зачепила другі, сонні, стріпнулося серце, задрижало, щось згадалось і народилося бажання. Тепле, тихе, рідне... Боже! Засміялося, озирнулося, і... поблідло, зщулилось, принишкло й задихнулось у чорній пащі…
Пусто... Чад і Паща…
Тихо.
Дряпнулася миша... Затихла... Вилізла на стіл і гризе книжку, насторожено, напружено позираючи оченятами, як дві чорненькі булавочні головки.
«Вона погризе книжку»!
Рука простягнулась до чогось важкого... Але натрапила на чорну Пащу й безсило, мляво опустилась.
Для чого? Хай гризе!..
І знову пусто…
І враз схоплюється. Щось штовхнуло, дико несамовито, гнівно, з ревом хапа зубами руку і гризе. Фосфорично світяться пукаті очі, бризка піна…
- «Ох, це ж божевілля!»
«Ну, так що?» - диха Чорне.
І зуби слабіють, кров покриває білі знаки зубів.. Пусто... Чад і Паща…
А ніч так помалу повзе, волохата, незграбна, мляво переставляє свої щупальці й одкидає в минуле менти, хвилини, години. Зорі покірно, терпляче дивляться на її роботу і ждуть, щоб сховатись.
Щось тріснуло... Підвів голову... Крізь ґрату, крізь скло ледве синіє зірка…
«Зірка! Люба зірка»…
Одчинив вікно... Здригнулась лямпа з холоду, заходив по хаті сивим туманом мороз.
Пахне!.. Снігом? Льодом? Мерзлою землею?
Ворухнулось щось забуте, рідне…
Невеличка річка... Уважно щось слуха вмерзлий у лід очерет. Лід, порізаний коньками, матово блищить, а за темним силуетом церкви, в блідосинім небі сходить місяць... Білий, пухастий комір шубки, муфта, холодні щоки, легкий намороз на промінястих віях. Тихо... Самотно й сумно... Нікого - розійшлися всі додому. Пахне льодом, очеретом…
«Холодно?»
Бере за руку й тягне до себе в муфту, між свої ручки, теплі, любі, найдорожчі…
Непомітно із-за снипи тихо вилізло і стало Чорне. Стало, роззявило Пащу і злякано зблідла муфта, очерет, затрусилось і зникло.
Мамо!.. Мамо!...
Впав додолу і з риданням головою б’ється об стінку.
Мамочко!... Мамо!...
Коло дверей дзвякнуло ключима, чужі, ворожі очі з насмішкою дивляться в спину.
«Який сором! Встать!».
Але Чорне дихнуло й сором зів’яв.
Хай!... Все одно…
Безсило, зломано застиг. Нема нічого... Пусто... Чад і Чорне…
Тихо, мертво.
Клара!
Все здригнулось.
Клара!!
Жадно схопився, озирнувся... Впав до столу й пише, пише, пише…
Клара!
Що є дужче за кохання?
Чорне безсило тупчиться, клаца зубами, шарпа за руки.
Ха-ха-ха! Він пише. Блакитним світлом горить його серце, світлом чулости, світлом вічного, невмирущого. Радісно взявшись за руки, співають його Думки, вони легкі, горді. Дужі їхні тепер ноги з гнівним сміхом перестрибують через голову Чорного й летять у вічність, у минуле й цілуються з любов’ю Людськости, з вірою, з тінями найкращих.
Чорне тупчиться, лютує, дряпа руки.
Ха-ха-ха! Він пише!
Світлом гордости горить душа, ароматом терна, великого, віковічного, гордого страждання пашить його душа.
Клара!
Мене з обуренням стягнули з підвіконника й сердито