т. 3 - Оповідання - Винниченко В. К.

Зав’язавши шнурок, я пішов знов уперед.

Але недовго йшов. Щось ніби штовхало мене, шарпало за серце, серце замирало, весь я хвилювався.

І раптом, немов з чужої чиєїсь волі, зразу повернувся й хутко пішов назад.

Жінка не зупинилась, але, мені здалося, ніби припинила трохи ходи. Я перебіг уличку й попростував прямо на неї. Вона зупинилась, потім повернулась і хотіла бігти назад.

- Сті-ій!! - закричав я несамовито.

Крик був такий дикий і чужий мені самому, що, пам’ятаю, аж я злякався.

Жінка зразу стала й повернулась до мене.

Я витяг револьвера й біг на неї.

Ось зовсім близько. Жде.

«Стрілять, чи ще ближче?» - мигнула думка.

І - підняв уже руку, коли жінка раптом здригнулась, жахнулась, крикнула і знайомий зляканий голос так і вдарив мене по нервах:

- Грицю! Чекай!!

Я аж кинувся назад: що таке?! Хто це? Як??

Жінка підбігла до мене, судорожно обняла й тут же, на вулиці, стала жагуче, нервово цілувати мене в очі, щоки, в комір пальта.

- Оля?? - врешті зміг я заревти.

Це була Ольга.

Говорити, панове, про мою радість я, розуміється, не берусь, можете сами собі уявити. Скажу тільки, що вона висліджувала мене весь час, як розійшлись ми, бажаючи знати, як я живу й чи люблю яку іншу. У всьому їй допомагав Петро.

Отже, Феня і ввесь тяжкий, гидкий кошмар - була тільки Ілюзія. З щирою огидою й гнівом я в той же вечір плюнув їй у пику, а Дійсність од всеї душі обняв і розцілував.

Таким чином, мої панове, звідси виходить така мораль: єсть щось більше і за Дійсність і за Ілюзію, щось єдино-справжнє, якому служить усе. І на мою думку, панове, зветься воно Чуттям життя. І коли Ілюзія чи Дійсність служать йому погано, ми лаємо та плюємо на них; і від усеї душі вітаємо та цілуємо, коли догоджають. Отже слава всьому, що на радість Життю і ганьба поганим слугам його, як би вони не звались - чи мрія, чи калоша!

Добродій замовк. Після того піднялася ще більша суперечка, але він хутко десь зник.

Тікати було вже нікуди: поперед нас слалось рівне й безкрає поле, а позаду з села гналась ціла юрба люду. Попереду всіх біг стражник і кричав:

- Ге-ей! Ану, гей там! Підожди!

І вимахував над головою в себе рукою так, ніби поганяв волів.

- Зупиняємось? - безнадійно спитав мене Антип.

- Зупиняємось.

Ми зупинились. Антип вирвав стеблину жита і, покусюючи її, дивився до села на погоню. І погляд йому був понурий та блискучий, як промінь сонця з-під чорної навислої хмари.

- «В калоші?» - посміхнувсь я до нього.

Власне кажучи, смішного в нашому становищі було мало. Найменше, що з нами могло статись, це те, що нас поб’ють, зв’яжуть і поволочать в повітову тюрму.

Антип теж похмуро посміхнувся.

- Бач, я казав, що треба з вечора виходити із села.

- Де твої проклямації? - живо перебив він,- ховай у жито! Швидше! Сядем обидва, ніби стомились…

Ми помалу сіли під житом. Я витяг з-за пазухи пак проклямацій, які зостались у нас ще на одно село, і, не одвертаючись од жита, вирив руками ямку, поклав туди пак і засипав землею. Наверх натрусив трави.

- Так...- скоса озирнувши мою роботу, промовив Антип.

Погоня наближалась.

Поранкове сонце стояло над церквою й ще не встигло випарити всю росу й вона, як сльози дитини, що тількищо плакала, невинно і зворушливо блищала в траві. Прощай, росо!

Потім я підвів голову. Погоня вже недалечко була, але бігла тихше. То підійдуть, то знову побіжать. Стражник одною рукою придержує шаблю, а другою широко махає то взад то вперед, немов одбивається від когось позаду. Іноді озиравсь і щось казав дядькові, який біг зараз же за ним. Трохи оддалік бігли ще люди, а коло них купа дітвори.

Антип похмуро кусав стеблину й чудно бігав очима навкруги, немов шукав чогось.

А я нічого вже не шукав. Чого там дурно тратити сили, пускайсь на дно та й усе.

Ось зовсім близько. У стражника руденька борідка, очі напружено, гостро втоплені в нас. На грудях у такт підстрибує шнурок від револьвера. Лице червоне, задихане.

Раптом Антип стріпнувся, повернувся до мене і швидко зашепотів:

- Слухай: я хочу спробувати одну штуку. Старайсь робити, як я. Чуєш? Я хочу…

Але докінчити не встиг. Перед нами вже стояв стражник і, трудно дихаючи, розглядав нас. З-за плеча його виглядало злякано-зацікавлене лице дядька.

- Ну, вставайте! Ходім! - суворо хитнув головою стражник.

Я не рушився, ждучи, що робитиме Антип.

Цей помалу підвівся, став на свої довгі, тонкі ноги й почав мовчки розглядати стражника. Пильно, серйозно, з виразом поважности. На лиці ніякого замішання, хвилювання. Нарешті, зупинившись на лиці злегка здивованого поліціянта, спитав:

- Ти - чин сельской полиции, голубчик? Не правда ли?

«Чін сельской полиции» ше більш похмурився.

- Ну, то що? Ну, ти, вставай!

Я теж устав.

- Куда же ты зовеш нас идти? І зачем остановил нас? - спокійно, з цікавістю запитав Антип.

- Зараз побачите! Ну, марш! Данило, ставайте збоку. Та глядіть, як що, так ломакою прямо по голові…

У Данила в руках справді була паличка, яку по справедливості інакше й не можна було назвати. Він став коло мене і, косо позираючи, наготовив свою зброю. Почувалось, що людина на своїм віку не бувала часто в такім становищі. Взагалі Данило нічого абсолютно страшного з себе не уявляв. Мав собі великий ніс, але він був задертий догори, ніби весь час зазирав до своїх товаришів, кругленьких карих оченят. Борода скудовчена, губи злегка одвислі. Вчувалось, що людина ця, коли її про щось запитати, наперед трохи подумає, потім спитає: «Як кажете?», а тоді вже одповість вам щось таке, про що ви сами давно знаєте. Але ломаку держав серйозно й уважно.

- Ну, рушай! - шарпнув стражник за рукав Антипа.

Антип зробив строге