т. 3 - Оповідання - Винниченко В. К.
А ще як до того чоловік живе самотою, то й зовсім біда: комбінації складаються такі кумедні, шо якийнебудь тихенький реаліст із семинарів аж жахнутись може. (Ви помітили, панове, що у нас найбільше жахливий, чистий і ціломудрений нарід - із семинарів?)...
А я жив зовсім самотою. Правда, товаришів у мене було багато, але... мабуть сами знаєте, що як більше товаришів, то менше приятелів. Особливо самотним почував я себе вечорами. Вечорами ж і фантазія моя особливо розходилась.
І знаєте, до чого, з рештою, розійшлась вона? Але... прошу вибачення, панове,- коли серед вас є семинари, то хай затулять вуха або, принаймні, зроблять вигляд, що червоніють, бо дуже боюсь, що зроблю їм прикрість своїм оповіданням. Уже?
Ну, так от до чого розгулялась моя фантазія: знайти женщину. Чекайте, чекайте, панове семинари, не робіть вигляду, що одтуляєте вуха, бо це ще не кінець. Я знаю, і ви шукаєте женщину, ідеальну, високоморальну, чесну, чисту. Але річ у тому, що я зовсім не чесної, не моральної й не ідеальної шукав, а просто женщини. Ах, та почекайте ж! Я знаю, ви мені порадите піти на вулицю й купити, як іноді в скрутну хвилину й сами, грішним ділом, робите. Тихесенько, мовляв, собі вийти отак вечорком на вулицю, бочком так собі пробігти, соромливенько кашлянути, моргнути, трошки поторгуватись (але не довго, бо помітно),- і вся справа.
Ні, і не цього хотілось моїй фантазії. Я ж кажу вам, розійшлась вона до того, що аж самому чудно: їй неодмінно захотілось женщини, яка б не купувалась і не була моральна. Ну, де ви такої візьмете? Бред, правда? Раз не продається, значить - моральна. Правда? А коли не моральна - то продається. А мені якраз хотілось не моральної. Просто химера розбещеної фантазії та й годі! Але що ти зробиш, як виникла й мучить? Серед товаришів моїх, правда, були семинари, але, каюсь, я не пішов до них за порадою і з огидою дивився, як вони торгувалися з женщинами. Купуючи не на одну ніч, а на все життя (що звалось «женитись»), вони ставили умовою бути, перш усього, моральними - себто: все життя горіти жагою тільки одно до одного. На випадок недодержання контракту платиться неустойка муками сумління й карається осудом усіх семинарів. А семинари, панове, як відомо, страшенно непохитний, невблаганий, чесний народ: раз контракт зроблено, раз тіло твоє запродане - кінець: є жага, нема - на другого не заглядайся, не бажай і не смій бажати. І цілком слушно, мої панове, цілком слушно й справедливо: на те й контракт, на те й об’являється перед усіма, що от такі то й такі женяться. Інакше для чого ж це все? На сміх? Цілком згоджуюсь, панове, з семинарами!
Але мені все таки хотілось мерзлого в петрівку, хотілося знайти таку женщину, щоб не продавалась і, почуваючи жагу любощів, без контракту, без примусу, вільно, доброхітно робила зо мною обмін цінностями й не вважала б цього ні моральним, ні неморальним. Як бачите, бажання просто дике, неможливе, продукт розпутньої, ненормальної фантазії. Ну, де ви візьмете у нас таку женщину? Нісенітниця.
А тим часом фантазія моя просто не давала мені спокою. Отакі абсурдні бажання іноді найбільше допікають людині. Я думаю, це й семинари знають (наприклад, хоч би з того, що мають страшенне бажання весь світ перевести в секту скопців або, принаймні, оддати до них у семинарію на виховання).
Вечорами я вже просто не міг сидіти дома й завжди виходив на вулицю. Улиця ввечері - це зовсім щось інше, ніж удень. Вдень вона носить потоки трудової енергії, вдень вона заклопотана, хмура, серйозна; вона грюкотить, лається, спішить. А ввечері, особливо, як виходить на небо блідий від суму місяць, улиця робиться задумливою, лагідною й сумовитою, як закохана вперше дівчина. Сміється тихеньким, приглушеним, хвилюючим сміхом, не грюкотить, не лається, а дзвенить піснею, музикою, шепоче щось у тіні темних з-піднизу і срібних зверху дерев. Не знаю, яку я більше люблю, але улиця ввечері надавала мені тоді ще більш бажання знайти витвір моєї дикої фантазії.
І я невимовно вперто шукав його. Майже під кожну хусточку й капелюшок зазирав: чи не глянуть сміливі, жагучі очі, чи не покличуть, чи не скажуть: «а! ось де ти, а я тебе шукаю так давно»... Мої ж зазирання різно приймали. Деякі хіхікали й соромливо одвертались,- мовляв, нас треба брати не зразу й обережненько; бо це ж річ така стидка й неморальна. Деякі прямо пропонували себе й одверто торгувались,- такі на знак цієї одвертої продажности вимазували щоки в білий колір, губи в червоний, а брови в чорний. Траплялись і такі, які продавались не на вулиці, а з контрактом. Такі ходили строго, гордо, а коли я підходив до якоїсь такої й говорив їй «добривечір», то вона так здивовано й ображено озирала всього мене з ніг до голови, ніби я їй сказав не просте вітання, а якусь неможливу й страшну новину, вроді того, наприклад, що всі семинари зчезли з лиця землі. Розуміється, я мусів почувати себе осоромленим і бурмотіти вибачення.
Але, вірите, від таких невдач моя фантазія ще більш розпалювалась. Лихо та й годі! Бувало, йду по вулиці, а сам і не пам’ятаю, куди повертати, де зупинитись, чого вийшов, куди йду. Стану, бувало, озирнусь і знов іду. А в голові історії одна за другою, одна чудесніше, дивоглядніше другої, та все з участю небувалої женщини.
І от один час почав я ходити в один бульварчик на перехресті трьох улиць. Нічого надзвичайного на тому бульварчикові не було але я любив його через те, що повз його ходило багато люду. І затишно було там; дерева стояли щільно одно біля одного, кудлаті всі, старенькі, спокійні, алеї рівні, чистенькі.
Раз увечері моя фантазія розгулялась щось занадто, аж серце билось, наче я вже знайшов те, що шукав. Бувають такі хвилини, особливо як маєш двадцять літ, непокійну кров і не вчився семинарських наук.
Я довго сидів у той вечір на бульварчику. Вже публіка майже порозходилась, лави порожні були і блищали під світлом лихтарів. Один тільки я та дві, три парочки й були в алеї.
Раптом справа, якось
