Загадка старої дзвіниці - Дрофань Анатолій
А Льоньчик ще комусь... Що ж то буде за таємниця...
— Ні, ні, дідусю,— поспішив я його заспокоїти.— Льоньчик — то вже й кінець... Він уже анікогісінькому...
Дідусь махнув рукою:
— Ну, добре, ходімо!
Ми спустилися в підвал. Дідусь відімкнув свій громадський цех, і я побачив, що весь верстачок його захаращено якимись коліщатами, пружинами, валами.
— Пізнаєш?
Ні, я нічого не пізнав. Та й що тут пізнавати: якийсь брухт, чорний від пилу та задавненого мастила.
— Хе-хе...— засміявся дідусь,— а оце і є моя таємниця. Ну невже ти не здогадуєшся? А на дзвіниці механізм пам'ятаєш?
О, тільки тепер я зрозумів, що то був розібраний годинник.
— Навіщо ви його, дідусю?
Він підійшов ближче до тої купи залізяччя, задумливо сказав:
— Але ж ти чув, що ті проворні молодики збираються руйнувати дзвіницю і монастир та будувати на тому місці якийсь модерний ансамбль? Привалять усе це груддям каміння... То я упросив поки що віддати мені. Щось, може, зробимо.
Він подивився на мене, додав:
— Хочеш, і тебе з Льоньчиком можу прийняти рядовим у свій цех "Ремточмеханіки".— І засміявся.
Звичайно ж, я погодився, не роздумуючи.
Тепер дідусь від самого ранку, поснідавши, спускається туди вниз, у свою комірчину. А за ним і я з другом.
Дідусь зразу ж знайшов нам роботу. Налив у ночви піввідра гасу, дав два конопляні віхті і наказав кожне коліщатко, кожен гвинтик, кожну шайбочку, кожну гаєчку перемити, як він сказав, "до первородного блиску".
І ми з Льоньчиком негайно ж узялися до діла.
І КАМІНЬ МАЄ ГОЛОС
Уже минуло чимало часу, як ми відіслали Віллі посилку, а відповіді все не було. За різними клопотами ми почали й забувати про нього.
А діла в нас справді було дуже багато. Ходили в Палац піонерів на заняття "Глобуса", займалися фотографією, дресирували нашого Крутька. Річка. Кіно. Стадіон. Одне слово, всього й не перелічиш. Крім того, була й нова турбота — допомагати дідусеві.
Ми старалися. Так перемили деталі годинника, що дідусь не міг знайти ані одної піщинки, жодної крапельки старого мастила. Деінде траплялася, правда, іржа, та ми її наждаком повідчищали, і всі нутрощі механізму тепер полискували такою новизною, ніби вони тільки з виробництва.
Дідусь складав годинника і чим далі — все частіше чухав потилицю...
— Трьох коліщат не вистачає,— зітхав.— От і спробуй тепер... І навіщо я вам віддав ще й оте...
— Так воно ж без двох зубців,— розводив руками Льоньчик.
— Все одно, хоч і без двох. Ми б ті зубці вставили. А тепер як наново все розрахувати?.. Ах шибеники ви, шибеники!..
Та як дідусь не жалкував, а тепер уже нічого не поробиш. Не писати ж у Дрезден Віллі: так і так, дорогий друже, поверни назад подароване тобі коліщатко, бо нас лають за нього...
Я все так і сказав дідусеві. Він посміхнувся:
— Та звичайно... Але ж морока буде...
Минулого року ми два рази на тиждень ходили в школі до майстерні по обробці металу. Але там хіба все почуєш, хіба все зрозумієш? У вчителя ж цілий клас: і в того запитання, і в іншого. А тепер у дідуся нас тільки двоє: що хоч, те й питай, дідусь усе й розкаже, й покаже.
І ми питали, не соромлячись.
— Дідусю,— сказав, наприклад, я,— а що цей механізм має робити?
— Хе-хе,— ворушив дідусь вусами,— то наче я знаю, ніби я той механізм робив? Повинен працювати. Колись він дзвонив у дзвони. Але ж інструкції немає. Книжки, де можна було б почитати, теж не розшукаєш. От і спробуй розгадати. Але розгадаємо... Ще й нове щось придумаємо.
Припасовуючи поміж коліщат якийсь кривий важілець, раптом казав:
— Ветеран, можна вважати. Півстоліття там бовванів без' роботи. Скільки вітрів через нього продмухало, скільки всього прошуміло над ним. А тепер ми йому знову повернемо життя. Отак ставай, голубчику, осюди. От добре. Клади одну руку на це коліща, а другу на сусіднє. От і будеш цілий вік хилитатися, як молодиця з відрами на коромислі.
Я поглянув на той важілець, а він і справді ніби дівчина з коромислом на плечах.
— Дивіться, дідусю,— засміявся я,— щоб оте коромисло до вас не заговорило...
Дідусь підморгнув мені хитро:
— Так воно вже давно зі мною розмовляє. А ти хіба не чув?
Ми з Льоньчиком перезирнулися: мовляв, говоріть, діду, нас сплоха на бога не взяти...
А дідусь допитується:
— І ти, Льоньчику, не чув?
— Таке говорите,— підняв мій друг брови,— коли б і залізо ще заговорило, на світі було б дуже шумно, гамірно.
— Молодець, Льоньчику,— сказав дідусь серйозно,— що зумів туго сплести слова в реченні. Але в них не вся правда. Кожна порошинка в світі, хлопці, має свою душу і свій голос. Тільки треба вміти все те бачити і чути.
— І оцей годинник теж?
— О,— задумливо примружив очі дідусь,— як жаль, хлоп'ята, що ви ще питаєте. Хай вам ще не чутно мудрої мови оцих коліщат, пружин, важелів, що так розумно припасовані одне до одного. Але хіба мало вам сказав тільки один оцей напис — "Ганс Кюнте"?
Ми перезирнулися з Льоньчиком: а й справді! Нам було ніколи, ми не мали часу над усім задуматися.
Дідусь, у своїй робочій спецівці, у фартусі, уважно й допитливо дивився на нас поверх окулярів. Потім узяв стільчика, присів на нього і заговорив знову:
— А хіба вам не доводилося чути, як камінь говорить, як цілі будинки промовляють?
— Ні,— похитав я головою.
Дідусь узяв зі свого верстачка жмут паклі, задумливо почав витирати ним руки.
— Коли ви йдете до школи, хлопці, може, бачили голубий триповерховий красивий будинок?
— Не пам'ятаю,— признався я.
— Жаль,— зітхнув дідусь.— А я, коли не проходжу, завжди зупиняюся послухати його.
— І що ж він вам каже? — поцікавився Льоньчик.
— Будинок той,— вів далі дідусь,— побудував давно один багатій і найняв дуже талановитого, але бідного архітектора. Він, той архітектор, був молодий і жив із матір'ю в тісній бідацькій міській квартирі. Багач квапив будівничого — скоріше, скоріше, бо вже ось весілля, а воно має відбутися у новому будинку.
Архітектор поспішав. Аж тут матінка захворіла тяжко. І він змушений був покинути всю роботу: дні й ночі сидів біля ліжка хворої. Вскакує в бідацьку квартиру багач, ледь не з кулаками до свого будівельника: "Ти що ж це робиш, хочеш, щоб моя наречена від мене відвернулася? Вона мріє після вінця ступити на розкішний балкон, що виходить на вулицю, щоб усе місто вітало її із щастям. А ти, значить, так?
Не дам же я тобі ані копійки із зароблених грошей..."
Вилетів багач лютий, як тигр. А мати й мовить синові кволим та тихим голосом: "Іди, дитино, хай я сама якось побуду, бо на щось треба ж нам із тобою жити".
Пішов син-архітектор до багача на роботу. А коли пізно ввечері повернувся додому, побачив, що мама вже й не дише...
Тоді він вирішив помститися своєму багатому кривдникові. І як? Побудував великий розкішний балкон на вулицю, як і хотів того господар, а внизу під ним поставив дві фігури підпирати — стару жінку і молодого юнака. "Навіщо це?" — здивувався хазяїн. "Увесь світ, пане господарю,— сказав йому архітектор,— тримається на розумі й праці. Стара жінка — то мудрість, молодий хлопець — то праця". Багач був не дуже тямовитий, але хотів, аби про його дім гарно думали, і махнув рукою: "Хай буде так". І не став додивлятися пильніше.
Після весілля товстосум зі своєю молодою жінкою вийшов на балкон, а служки, щоб привернути увагу людей, кидали вниз цукерки. Нужденний простолюд піднімав ті солодощі, дивився вгору й перешіптувавсь: "Але ж ви бачите, хто їх тримає на собі, отих багачів?" — "То наше горе і наша мука".— "Та ви придивіться пильніше — то ж сам архітектор і його згорьована мати..." Зорили люди уважно й ще інше побачили: той молодий сильний хлопець плечима й лівою рукою тримав балкон, а праву, стиснуту в кулак, підняв угору й свариться на тих, хто тішиться у нього на хребті...
Дідусь, доказавши те, кинув на верстачок паклю. А я дивився на нього зачарованими очима: так он він який у мене!
— Та хіба тільки цей будинок? — сказав знову дідусь.— Коли б я не йшов по тій тихій зеленій вуличці, що біля вашої школи,— чи тоді як зацвітають каштани, чи як кетяги їх зеленими гронами звисають, чи як тихий сніжок лебединим пухом спадає на дерева,— мені завжди чується музика: прекрасна й ніжна, як схід сонця.
— Це ж чому, дідусю? — здивувався я.
— Ех ти, Жужу,— посміхнувся він.— Та то ж вічний голос того маленького непоказного одноповерхового будиночка, в якому жив наш прекрасний композитор Микола Віталійович Лисенко. Там він приймав свого дорогого гостя Петра Ілліча Чайковського. Ну хіба ви не чули, як ще й зараз на всю тиху вуличку звучить під їхніми чутливими пальцями старий рояль?..
Він примружив очі, мовби прислухався й зараз до того, що ми нездатні були чути. Зітхнувши, вронив:
— І кожен камінь, хлопці, має свій голос...
СЛОВО, ЯК МУЗИКА
Дідусь таки дуже морочився біля того годинника. Оті троє коліщаток були серйозними загадками. Уже повирізав їх із картону, приміряв, припасовував і сяк, і так — діло не йшло. Головна труднація полягала в тому, щоб точно визначити — скільки і яких зубців повинне мати кожне з них. Я не раз бачив, як у дідуся росянів лоб від напруги. Коли він був дуже заклопотаний, казав нам:
— Ну, хлопці, досить уже вам, ідіть погуляйте, я тут сам поморочуся. По-моро-чуся! Людині без диплома — діло важке. От попробуй зробити розрахунки...
Чухав скрушно потилицю і йшов на завод.
— Ой, як потрібен тут диплом... Ну ось ми їх заарканимо сюди...
Він замикав свій цех і йшов на завод.
Одного разу ми побачили в дідусевій підвальній кімнатці якихось двох незнайомих. Вони теж щось чаклували біля годинника, вимірювали, рахували. Ми хотіли й собі туди носи уткнути, але дідусь від порога завернув — ідіть, мовляв, гуляйте надворі.
Через кілька днів він повеселіло сказав:
— Ну, тепер діло пішло. Дипломи таки допомогли...— І розгорнув аркуш ватманського паперу з кресленнями.— Ось вам ці троє коліщат в натуральну величину. Бачите, які красені...
Справді, креслення були гарні. Чорні чіткі лінії деталей рельєфно проступали на білосніжному тлі паперу.
— Хто ж це вам, дідусю?
— Еге,— прицмокнув,— тепер у мене надійна підмога завелася. Дипломована... Правда, дипломи в їхніх кишенях будуть завтра, а сьогодні вечорами хлопці ще бігають в інститут... Та вже й зараз тямовиті... Мені, бачиш, не вгризнути цього горішка.
