Загадка старої дзвіниці - Дрофань Анатолій
А вони, либонь, там якусь формулку, в іншому місці щось помножили, щось поділили і от маєш... Старому дідові не треба голови морочити...
На східцях зашамкотіли чиїсь кроки, почулися голоси.
Дідусь ійдняв голову:
— Та ось вони... Легкі на спомин, самі грядуть... Проходьте, проходьте...— й почав згортати ватман.
Двоє парубків привіталися з дідусем, він хитнув головою в наш бік:
— Знайомтеся з моїми онучатами...
До мене ступив високий, з рудуватим кучерявим чубом, у білій короткорукавці:
— Здорові були, козаки! — сказав весело і простягнув руку.— Мене звати дядько Прокіп...
Я теж назвався.
— А це ось,— продовжував дядько Прокіп, показуючи на свого товариша, приземкуватого й широкоплечого, в картатій ковбойці,— ексчемпіон по боксу нашого заводу дядько Роман, він же Рамзес Другий... Чули про такого?
Льоньчик і тут встиг вискочити поперед мене.
— Чули! Рамзес Другий — єгипетський фараон, який воював із хеттами.
— Правильно...— засміявся дядько Прокіп.— А наш Рамзес Другий в основному воює з Рамзесом Першим, теж Романом із сусіднього цеху. За першість у заводському боксі...
— Ти хоч би тут,— сказав дядько Роман, неквапом простягаючи мені руку,— утримався від каламбурів своїх.— А нам із Льоньчиком додав: — Здрастуйте, хлопці...
Коли моя рука лежала в його п'ятірні, я зразу ж відчув, скільки в ній сили. Він не стискав її, просто тримав, злегка похитуючи та дивлячись на мене карими очима.
— А ми оце,— повідомив дідусь, коли всі познайомилися та привіталися,— говоримо про те, що все в житті має свій голос: і камінь, і птах, і билинка кожна... Ось цей, другий напис на станині, що вам, хлопці, сказав?
Дідусь указовим пальцем провів по пластинці на станині: "Август Кюнте, 1943".
Ми з Льоньчиком перезирнулися, стенули плечима, не знаючи, що відповісти. Бо, крім імені та прізвища і ще року, більш нічого там не побачили.
— Жаль, жаль,— похитав дідусь головою.— А я ось думаю, що цей Август Кюнте був у нашому місті у війну з гітлерівцями.
— Так це ж тато Віллі,— сказав я.
— Хай і так,— приглушено мовив дідусь,— але він був на нашій землі як завойовник. Розумієте?
Признатися, ми про це навіть і не подумали. А тепер стояли з Льоньчиком просто приголомшені. Якщо так, то чи треба було з такими труднощами лізти на дзвіницю, радіти, коли побачили старий годинник і напис на ньому? Та й зараз — чи варто морочитися з оцим брухтом?
Не знаю, як Льоньчика, а мене одразу здолали і сумніви, й жалі. Я не знав, що далі робити.
— Ну ладно вже,— сказав дідусь,— не вішайте носів, хлопці. Це я говорю до того, що треба вам, гороб'ята, учитися добре розуміти і камінь, і якийсь крихітний зелений листочок на дереві, і букву. Бо за всім тим, боже мій, скільки різного заховано!.. Але Віллі Кюнте ні в чому, ясна річ, не винен і по праву гордиться своїм дідом — другом Тельмана. Він піонер, чого ж ви ще хочете? І ви правильно зробили, що виконали його прохання. Так і треба. А тепер ідіть гуляйте. Роботу я вам знайду.
Було жаль, що дідусь знову нас випроваджує. Не знаю, як Льоньчикові, а мені б дуже хотілося побути з екс-чемпіоном дядьком Романом та дядьком Прокопом.
— А хіба нам зараз не буде роботи? — запитав я.
— Почекай, Жужу, знайдеться й вам,— сказав дідусь, знову розгортаючи ватман.
— Не турбуйтеся,— вставив дядько Прокіп, розчісуючи гребенем свої золотаві кучері,— дід ваш усіх в цього годинника запряже — одних у голоблі, других у барки...
І засміявся.
— А як же ви хотіли? Так і буде... От вони одне коліща одіслали в Дрезден, тож хай мені його й зроблять...
— Хіба я не казав вам? — повернувся дядько Прокіп до нас.— От вам уже й барочок...
— На тому й станемо, оце коліща ваше...— дідусь показав пальцем на нижнє з тих трьох, що були накреслені на папері.— Матеріал я вам принесу, ось дядько Прокіп чи дядько Роман розмітять, а ви випилюйте, нарізайте зубці,— все чин чином... Тільки щоб робота була з точністю до мікрона... Як там у нас на дверях написано — "Ремточмеханіка". Ви тільки вслухайтеся у звучання слова — рем-точ-ме-ха-ніка... Як музика! А поки що — гиля звідси...
І дідусь підштовхнув мене в спину до виходу.
Мені відлягло від серця після дідусевих слів. Значить, все, що було з Вілліним татом, не повинно падати тінню на Віллі. Він піонер, і ми з Льоньчиком піонери, значить ми... Ну як би це сказати? Ми можемо бути з ним добрими друзями...
ОРІОН І ВОЛОШКА
Тепер я сповна відчував та розумів, як потрібен людині час і як слід його берегти та цінувати. В нас було стільки різних справ! І кожну хотілося зробити.
Льоньчик жив у сусідньому парадному. Я на п'ятому поверсі, і Льоньчик на п'ятому. От і попробуй, коли треба, запитати:
. — Льоню, що в тебе в задачі вийшло?
Заради одного слова скільки доводиться витрачати часу! Поки спустишся вниз, потім піднімешся на п'ятий поверх. Почув цифру і цаново роби той самий шлях, тільки в зворотньому напрямі.
А коли б телефончик?
У моїй квартирі він є, в Льоньчика нема. Мама його працює на заводі прибиральницею й сказала, що те їй ні до чого, тільки гаманцю лихо...
А жаль. Це б ми: "Алло! Алло! Льоньчик?"
Ні, ми б навіть не користувалися нашими звичайними іменами. Це, либонь, і нецікаво. Куди інтересніше, коли є позивні. Я, наприклад, Волошка, Льоньчик — Оріон. Тоді б підняв трубку:
— Оріон! Оріон! Я — Волошка...
Підняв би трубку... Ех!..
Ми вже кілька днів марили прямим телефонним зв'язком між нашими квартирами.
Якось стояли на вулиці біля телефонної будки. Каштан, що ріс поряд, прикривав її зеленими руками гілля з розпростертими пальцями-листками, боронив від палючого сонця. А вона, мов добра супутниця, підтримувала своїм дашком два кетяги зелених їжакуватих плодів. І обом, певно, від того сусідства було зручніше, затишніш у житті.
— Он де вона...— зітхнув я.— Бачиш?
— Хто? — не розумів Льоньчик.
— Трубка. Отаких би нам дві, і повний порядок...
— Звичайно...
— Але ж не підеш їх відрізати...
— Зрозуміло...
— От коли б у магазині можна купити...
— Еге, купиш!..
Все те лиш доливало масла у вогонь.
Дорогою додому ми мовчали.
Завернули до мене. Длубаючись у ящику столика, де тато зберігав свої рибальські снасті, я побачив моток капронової нитки. Вона була скручена в клубок. Батько ремонтував нею сачок, яким ловить живців для спінінга. Я вертів у руках той моток, а думки все снувалися й снувались. А що, якби зробити телефон з оцієї нитки?
Ту останню думку я промовив уголос. І був дуже здивований, коли почув Льоньчиків регіт на всю кімнату.
— Оце сказав... Ну, тобі, Жужу, тільки в цирковому ілюзіоні виступати...
— А тобі, Льоньчику, аби посміятися... Замість того, щоб і собі помудрувати, так хі-хі та хі-хі... А воно всі найвидатніші відкриття зроблено зовсім випадково... От візьми Ньютона... Сидів чоловік у саду під яблунею, а тут груша йому на голову — бах!..
— Xa-xa-xa!..
Льоньчик тримався за живота, бігав по хаті і як не падав від сміху.
— Ну чого ти регочеш? — обурився я, вже готовий кинутися до нього з кулаками.
— Сидів під яблунею, а груша на голову...— давився він од сміху.
Я зрозумів свою помилку, але піддаватися не хотів.
— Груша чи яблуко — яка різниця? — кажу йому переконано.— Головне, що вдарила по голові... І от він, цей самий Ньютон, відкрив закон всесвітнього тяжіння... А он дивися, якийсь там Хейєрдал, щоб доказати свою гіпотезу, зв'язав плота і поплив у відкритий океан... А ти, замість того, щоб і нам почати випробування хоча б і оцієї нитки, регочеш... Сміятися — це діло найпростіше, для цього великого розуму не треба...
Льоньчик трохи знітився.
— Та хіба я проти? — ворухнув плечима.— Я готовий на будь-які випробування!
— От і будемо випробувати цей капрон,— сказав я з усією рішучістю.— Тільки що ж замість трубок?
Тримаючи в руках моток, я задумливо блукав по кімнаті.
Вийшов у коридор і там на полиці біля дверей помітив коробку з-під вакси.
— Еврика! — кричу Льоньчикові.
— Невже? — поспішав він до мене.
— Звичайно,— радо запевняю його.
А в той час цілий рій думок загув у мене в голові. Що, коли взяти оцю коробку з-під вакси, розкрити її, покласти туди кінець нитки і закрити? Тоді б ця сама коробочка могла служити одночасно й за мембрану, й за мікрофон.
— Дивись,— кажу я Льоньчикові, хвилюючись.— Але передусім гляньмо, що в ній.
Відкриваю її і мимоволі радію: вона пустапустісінька. Виклав я другові свої міркування. Він хитнув головою — згоден.
— Але де взяти ще одну коробочку? У вас там немає? — питаю в Льоньчика.
Чухає потилицю.
— Розумієш, кілька днів тому викинув... Ну коли б знаття...
— А ти ніколи нічого не поспішай викидати. З власного досвіду знаю: отак викинеш, а через кілька днів як би воно знадобилося.
— Це правда,— погодився Льоньчик.
— Отож перед тим, як щось викинути, подумай: а чи не потрібне воно буде завтра, позавтра...
— Тепер так і робитиму... Але зараз як?..
І в ту ж хвилину йому спала на думку нова еврика.
— Давай, Жужу, зробимо так, щоб одна половинка коробочки була і за мікрофон, і за навушника.
— Хай буде й так,— погодився я,— коли вже експеримент, то треба випробувати все...
У тому ящику, де в нас зберігаються різні найнеобхідніші інструменти та різний домашній матеріал, я швидко знайшов дідусеве шило. Проколов ним в обох половинках коробочки посередині дірочки. Засунув в одну кінець нитки і зав'язав її на вузлик, і в другу так само.
Льоньчик слідкував за моєю роботою, а потім і каже:
— А якщо вузлик ще й присмолити д,о заліза? Мені здається, тоді б звукові коливання передавалися б краще... Тільки де смоли взяти?
— Та в дідуся все є в "Ремточмеханіці",— майже крикнув я, радіючи, що Льоньчика вже, видимо, експеримент захопив по-справжньому.
З ниткою та ваксовою коробочкою ми побігли вниз у підвал, прихопивши з собою й сірники. Дідусь біля чогось порпався за верстачком, на нас не зважав. Ми знайшли шматочок смоли. Льоньчик запалив сірничок, я швидко над ним поставив чорну грудочку, знизу націлив коробочку. Скоро край грудочки заблищав, заворушився, спливаючи вниз. В повітрі запахло скипидаром, а над язичком полум'я вже тремтіла крапля. Вона зірвалася вниз, але впала біля вузлика. Та друга й третя точнісінько вцілили на нитку.
— Порядок! — сказав Льоньчик.
Дідусь помітив наше чаклування над коробочкою, запитав:
— Що ви там, хлоп'ята, мудруєте?
— Е, дідусю,— відповів я,— секрет! Експериментальний секрет!
— Знову секрети, та ще й експериментальні?
— Тільки ви, дідусю, не допитуйтеся,— попросив я.— Ми самі вам потім розкажемо...
— Добре,— погодився дідусь з першого ж слова й знову схилився над своїм верстачком.
А ми, засмоливши й другий кінець капронової нитки, побігли за будинок, в садок, випробовувати нашу "трансконтинентальну", як казав Льоньчик, систему.
Нитка була, може, метрів з п'ятдесят завдовжки.
