Загадка старої дзвіниці - Дрофань Анатолій
І знову ж, я ще ніколи не бачив її такою.
В ярій зелені далеких лісів вона починалася тоненькою білястою ниточкою. Покривуляла то вліво, то вправо. А потім з двох боків до неї приєдналося ще два волоконця, переплелися втрьох і вже ниточка стала схожою на шнурочок, що ближче здавався стрічечкою.
Заблукалася вона запашними лугами, загулялася поміж кущами червонолозу, а коли вибігла врешті на рівну оболонь, де не візьмись велика чорно-бура гусінь-стоніжка. Нюхнула стрічку голубасту тупим носиком та й побігла по м'якому шовковистому атласу, зрадівши, що черевце своє не колотиме хоч тут об сіножать.
Кажу я про все те Льоньчику, а він тільки сміється:
— Та то ж міст залізничний перекинувся з берега на берег, а по ньому товарний поїзд іде.
Не знаю, скільки б я ще милувався тим краєвидом, коли б Льоньчик не нагадав рішуче:
— Не забувай про діло!..
Я похапливо витяг фотоапарат і кілька разів клацнув затвором.
Та головне нам був механізм, і ми, задравши голови, затупцювали навколо нього.
Нам повезло, бо яскравий промінь сонця, увірвавшись у вікно, падав якраз на годинникові коліщата, вали, пружини, сірі від пилу. І в тому освітленні ми побачили на станині механізму якусь позеленілу табличку з написом.
Але що на ній написано, розібрати не могли, бо прикріплена вона була набагато вище від людського зросту.
Ось коли ми з Льоньчиком щиро пожалкували, що такі малі.
— А давай так,— вирішив він,— я нагнуся, а ти ставай мені на плечі.
— Давай,— погодився я.
Льоньчик ухопився двома руками за рейку, зігнувся в якийсь незграбний знак запитання, а я, балансуючи, щоб не впасти, поліз йому на спину. Коли вже стояв на плечах коліньми, він випростався. Але до тої пластинки я не дістав.
— Та ти зводься на ноги,— порадив Льоньчик.
— Але ж тобі буде боляче,— вагався я.
— Нічого, давай...
Його голос звучав рішуче, і я підкорився. Тепер табличка була в мене перед очима.
— Ну, що там? — нетерпеливилось моєму другові.
— Порядок,— шепчу я,— все як на долоні. Аж два якихось написи...
— Ох,— зітхнув мій друг,— тільки не дави так боляче підбором у праве плече...
Я підняв ногу, щоб відсунути її трохи назад, та Льоньчик знову застогнав:
— Ой, що ти там тупцюєш?..
— Це хочу, щоб тобі легше...— пояснюю.
Підняв ліву ногу, теж пересуваю назад, бо, мабуть, і ця давить Льоньчику.
— Невже тобі мої плечі — танцмайданчик? — розсердився він.
— Більше не буду,— обіцяю.
— Не буду... Не буду...— перекривляється.— Я вже не можу, ти мені, мабуть, і шкіру позчухрував.
І присів, бідолаха.
Зіскочив я додолу. Льоньчик розстібнув сорочку, відхилив комір, а плече в нього й справді наче хто рашпілем почемесував.
— Давай я буду внизу,— пропоную йому,— а ти лізь.
— Ні,— хитає головою,— найперше треба роззутися. Бо кому не станеш на плечі, ботинки будуть дуже муляти.
І ми з Льоньчиком сіли просто на підлогу, розшнурували наші черевики і запопадливо стягнули їх.
А Круть з радощів не знав, що й робити. То підскакував, то бігав попід стінами, то стрибав на вікно й дивився вниз.
Я зрозумів, що Льоньчикові теж кортить поглянути на той напис, і запропонував йому лізти на мої плечі. Льоньчик не дуже й відмовлявся.
Це таки, виявляється, нелегка справа — тримати на плечах людину. Але я кріпився з усіх сил.
— Так ти розбереш, що там написано? — питаю.
— Звичайно,— шепоче Льоньчик.— Це ж понімецькому.
— То давай...— Я не встиг кінчити, бо він радісно закричав:
— Та це ж Кюнте, Жужу!.. "Ганс Кюнте,
1913.. ." А надряпано внизу: "Август Кюнте,
1943.. ." Це я розібрав добре... Лізь, Жужу, і фотографуй...
ТАКИ ПЕРЕМОГА
Коли Льоньчик підняв мене на своїх плечах, я теж чітко прочитав ті прізвища.
Так ось вони, тих кілька слів, заради яких ми витратили стільки часу й сил!
Ну, тепер нам уже нікуди поспішати. Зараз ми все зробимо до ладу. Але як жаль, що затримуватися не можна. Уже й так доволі мої п'яти намуляли Льоньчикові плечі, скоро знову застогне.
Я швидко дістав із-за пазухи фотоапарат і почав робити знімки. Один, другий, третій, четвертий. Експонометра в мене не було, і я просто збільшував витримку.
Потім Льоньчик захотів пофотографувати. Хіба ж я міг йому відмовити? Правда, він не дуже-то й умів, і я тут же його трохи підучив: як наводити на різкість, як встановлювати експозицію.
Після того, помінявши касету, ми з ним фотографували ландшафт з усіх чотирьох вікон.
Це принесемо в школу ті фотографії... Ну хто ще може похвалитися такими? Радості нашій не було меж.
За всім тим і не помітили, як сонце вже спустилося до горизонту.
Тут Льоньчик придумав ще.
— Ти бачив, Жужу, там одне коліща, найменше, оте, що з блюдце завбільшки, як не випаде...
— Авжеж!
— Ото треба нам його забрати звідти й послати в Дрезден Віллі як сувенір. Думаю, то приємно буде йому.
— Давай,— погодився я.— Але ж чи вийметься воно?
— Та це я в одну мить,— сказав гаряче Льоньчик.
Я знову зігнувся, він виліз на мою спину, став на плечі.
Але вийняти одним махом коліща йому не пощастило. Перш ніж він устиг це зробити, в мене вже добре заболіли і плечі, й спина.
Та ось врешті коліща впало на підлогу й покотилося. Круть побіг за ним, намагаючись лапами зупинити. Зіскочив і Льоньчик з плечей.
Виявилось, що коліща без двох зубців. Ми розглядали його, витирали хусточкою від пилу та задавнілого мастила.
Потім взували черевики. А коли готові були спускатися вниз на землю, раді, що все вдалося зробити, вже й сутінки причаїлися в круглій кімнаті; а найбільше в темному ящику годинника поміж коліщат та пружин.
СУЗІР'Я ВОЛОПАС
Спускатися вниз все ж було легше. Але приключилася нова біда. Коли йшли біля вікон, ще видно було під ногами східці. А внизу, на останньому безвіконному ярусі, вже лежала темінь.
— Ех, Жужу,— зітхнув Льоньчик,— казав тобі, що ліхтарики треба брати завжди. Не послухав, от тепер і маєш.
— Хто ж зцав, що так трапиться? — зауважив я винувато.
Ми чалапали навпомацки, не поспішаючи, щоб не впасти. І знову Круть, як найхоробріший поміж нас, першим.
Та найбільша неприємність чекала на нас попереду. Коли ми дійшли вже до дверей, виявилося, що вони замкнуті.
Ми спробували натиснути на них — Льоньчик і я плечима, а Круть передніми лапами. Та вони й не ворухнулися.
Оце так! Ми стояли приголомшені, розгублені. Це добре, що вдалося зафотографувати написи на годиннику, це чудово, що можемо послати нашому другові в Дрезден фото, але що нам тепер робити?
В ту хвилину щось запищало внизу. Круть загарчав і позадкував за мої ноги. Признатися, стало лячно.
— Давай будемо стукати,— шепчу я Льоньчикові.
— Давай,— погодився він.
Постукали.
Але чи то двері були там товсті, чи то надто щільно сиділи в одвірках, стук у нас вийшов зовсім глухий, кволий. Кілька хвилин чекали, що хтось обізветься з надвір'я. Та дарма.
Ми затарабанили дужче. І знову марно!
— Стривай,— сказав Льоньчик,— якщо нас спіймає сторож, не оберешся лиха! Найкраще було б, якби ми так само непомітно зникли, як і сюди видерлися.
— Що ж ти пропонуєш? — питаю.
— А що, переночувати тут... Завтра ранком, коли знову двері відчиняться, ми вискочимо.
— Але звідки ти знаєш, що двері знову відчиняться, адже ми скільки спостерігали за дзвіницею і тільки раз побачили, що їх відімкнуто.
— Якщо сьогодні тут щось треба було, то чому б і завтра ні?
— Ех,— зітхнув я,— коли б то. Але де ж нам ночувати?
— Як де? Полізли нагору, бо тут справді боязко. Ото там щось пищить. Може, кажани, а може, пацюки... Чи щось інше. А там, біля годинника, нагорі зачинимося і будемо собі спати.
Я не знав, що робить.
Тої хвилини внизу не тільки щось запищало знову, а навіть заворушилося. І тут я, може, вперше сповна відчув, що значить для людини ліхтарик. Оце був би він, я увімкнув би світло і зразу б стало все зрозумілим... А так...
Круть знову загарчав, ще ближче притулився до моїх ніг, увесь тремтячи.
— Ех ти,— штовхнув я його,— нещасний боягуз...
Може, не було б пса біля моїх ніг — і я б себе почував краще. А так і в мене по спині наче холодна комашня полізла.
Тоді я ногою загецелив у двері. Та відповіді й цього разу ніякої.
Хоч як мені гірко було, але я дуже радів, що у мене є в житті друг і він зараз поряд зі мною. Як мудро тоді Любов Василівна сказала: "А щоб охочіше було Володимиру Корнієнку, виділимо йому на підмогу й Льоню". Тільки подумати — як би я оце був сам. Навіть не сам, а й Круть би тулився до моїх ніг. Ну що б ми робили? А так...
Льоньчик обняв мене за плечі, зашептав:
— Та, врешті, це ж так інтересно, Жужу, переспати на дзвіниці. Ну скажи — хто в класі може похвалитися, що ночував під самісіньким небом? Та й у листі можна буде написати про це. Пам'ятаєш, Віллі просив віддати листа хороброму хлопцеві. Жужу, хіба ми не хоробрі? Га?
Від дотику Льоньчиної теплої руки, від тих слів мені стало зовсім не страшно. Ми взялися за руки і знову побігли східцями вгору.
— Ти ж, мабуть, на зірках розумієшся слабо,— говорив мій друг,— то я тебе навчу трохи...
Ті слова мені здалися образливими.
— Та чого там слабо...— заперечив я.
— Ну то скажи, де знаходиться сузір'я Волопас?
Я здогадувався, що Льоньчик почав ту мову про зірки просто, аби розвіяти мій страх та розгубленість. Але про якогось Волопаса я таки чув уперше. А Льоньчик, певно, зрозумів те і не став дожидатися відповіді, швидко додав:
— Ось побачиш, скільки я тобі нового розкажу.
— Добре,— погодився я.
Та коли ми піднялися трохи вгору, я згадав про маму, сказав:
— Льоньчику, а що там дома? Як наші?
Льоньчик зітхнув.
— Ну що ж, трохи похвилюються, але це тільки одна ніч... А на ранок будемо дома. І все!
Я подумав: так то воно так, але ж і одну ніч похвилюватися...
— А якби твоя мама, Льоньчику,— говорю йому,— пішла на завод і не повернулась увечері, чи зміг би ти заснути?
— М-да,— цмакнув Льоньчик,— мабуть, що не заснув би...
— Отож...
Але вибору в нас не було, і ми знову пішли вгору.
Коли піднялися врешті в ту округлу кімнату, посеред якої стояв годинник, уже зовсім стемніло. На небі з'явилися перші поодинокі зорі. На вулицях і в будинках уже світилися вогні. Два мости, що перекинулися через ріку, осяяні ліхтарями, стояли наче на біломармурових стовпах. А поміж тим мерехтливим водопіллям неонові реклами в місті то квітли червоними маками, то голубіли лісовими озерцями, то зеленаво мінилися березовим листом.
Місто знову було прекрасне.
Ах, як жаль, що я не мав штатива, аби можна було зробити оце вечорове фото!
Як усе небо визорянилося, Льоньчик почав екзаменувати мене по астрономії.
