Загадка старої дзвіниці - Дрофань Анатолій
Ми розтягли її між дерев, поза кущами.
Не знаю чому, але я дуже хвилювався. Навіть чув, як серце в грудях швидко-швидко стукало.
Кущі в нашому садочку густі, і ми з Льоньчиком не бачили один одного.
Я приклав до вуха коробочку. У ній чувся наче далекий шум прибою і більш нічого.
— Льоньчику,— кричу другові що є сили,— кажи мені що-небудь, а я буду слухати... Тільки повернися спиною. І не дуже голосно.
Я теж одвернувся од нього, одне вухо закрив долонею, а до другого приклав коробочку. І знову в ній той самий шум далекого морського прибою. Та раптом чую, а в тому шумовинні слабенький Льоньчиків голос:
— Я можу, звичайно, казати тобі що завгодно, але ти, Жужу, все одно не почуєш...
Та, може, це мені просто по атмосфері чути Льоньчика? Адже він за якихось п'ятдесят метрів від мене, он там, за кущами та деревами. Відхилив ваксову коробочку від вуха. Ні, не чути нічого. Знову до вуха. А там:
— Хоч ти, Жужу, й мрієш, подібно до Ньютона, зробити велике відкриття, але з твого ниточного телефону й кури сміятимуться... Ха-ха-ха...
У мене від радості, від тих його слів та сміху аж дух перехопило.
— Брешеш, Льоньчику, чи то пак, Оріон,— кричу йому в коробочку, та з такою силою, що без телефону можна було почути,— кури сміятись не будуть, бо я все розібрав до словечка... А якби сам Ньютон побачив нашу "трансконтинентальну" лінію, і йому б закортіло поговорити... Переходжу на прийом!
ПЕРЕЇЗД
З кожним днем все чіткіше окреслювалися грані нашої деталі. Ми нapiзáли зубці. Один — Льоньчик, другий — я. Так і йшли по колу. І кожному хотілося, щоб його зубець був не гірший за сусідній, нарізаний другом. Ми навіть змагалися — хто краще.
Та раптом серед роботи згадувався отой другий напис: "Август Кюнте, 1943". Уява домальовувала поряд ще одне слово: фашист...
У мене від того опускалися руки. Ні, навіть більше — хотілося терпугом побити і це нове коліща, і весь годинник.
Тоді Льоньчик казав:
— Ну який же ти, Жужу, нерозумний... Хіба винний у тому годинник?
Я кидав відразливо напилок на верстачок:
— Годинник — то таке... Але Віллі я більше не напишу й слова...
— Але ж і про Віллі тобі дідусь говорив, що він тут ні при чому, як і його дід Ганс Кюнте...
— Говорив, говорив...— сердився я.— Коли він такий, що вміє й каміння слухати, хай би йому дзвіниця розповіла, що робив Август Кюнте в нашому місті сорок третього року...
Але дідуся біля нас не було, він пішов з самого ранку з якоюсь деталлю годинника на завод.
Взагалі, коли ми працювали тут утрьох, було й тісно, й незручно. Лещата одні, а вони ж кожну хвилину потрібні всім. В дідуся ж іще була потреба й у точильному верстатові, і в шліфувальному та в інших інструментах. Тож ми й раділи, лишаючись у "Ремточмеханіці" самі.
Повернувшись якось із "Глобуса" додому, ми побачили біля нашого під'їзду вантажно-легкову невеличку машину. Дідусь щось клав у багажник.
— Переїжджаємо,— сказав нам весело,— бо вже ноги в мене болять безперервно міряти дорогу із заводу додому й назад.
Дідусь був у доброму настрої і знову заспішив у підвал.
Ми з Льоньчиком і собі взялися допомагати йому виносити всі деталі годинника.
— А як же наше коліща? — запитав я.
— Ви будете тут працювати.
То було й добре і в той же час... Що не кажи, а з дідусем і веселіше, й цікавіш.
Я сумно сказав:
— Ну хоч підкатаєте нас до заводу?..
— Та скільки ж тут того катання!.. А ви що, не навтішалися на трамваях та автобусах?
— Так це ж на машині... Дозвольте, дідусю?..
— Ну що, візьмемо? — глянув він на шофера.
— Хай сідають,— погодився той.— Бо воно ж трамвай чи тролейбус — то одне, а машина — зовсім інше.
Зраділі, ми залізли у фургончик.
Вже виїхали було й на вулицю, як дідусь згадав, що забув креслення та й майстерня залишилася незамкненою. Шофер зупинив машину, і дідусь швиденько побіг назад. Вийшли й ми з Льоньчиком, стоїмо на тротуарі та дивимось, як реактивний літак по синій блакиті неба розстилає білий товстий канат та заплітає його в дивовижні петлі.
Коли вже й дідусь повертається. Доходить до нас, аж тут три чоловіки неквапом ступають панеллю.
:— Добрий день вам, діду! — гукає один із них.
Я придивився і пізнав серед них того білявого чоловіка, якого бачив у дзвіниці.
— Ну, як ваші справи? — цікавиться.
Дідусь потис тим трьом руки й весело сказав:
— Працюємо... Уже розгадали всі секрети німецького годинника. Скоро підлікуємо його на всі сто відсотків...
— Підлікуєте? — посміхнувся білявенький.
— Ого,— торкнув дідусь рукою вуса,— не тільки підлікуємо, а нове життя йому дамо... Робітнича кость, хлопці, вона міцна, не таке вміє робити...
— Так, так,— сказав той білявчик багатозначно, а в очах у нього, я помітив, якісь непривітні бісики забігали. Він проміряв дідуся очима з голови до ніг, знову впер погляд в його обличчя.— Але ви, діду, здається, не тільки механізмом годинниковим займаєтесь, а й іншими речами...
На останніх словах він понизив голос аж до глухоти, додав:
— Нас ознайомили з вашим листом, який ви встигли провернути там, на заводі...
Дідусь посерйознішав:
— Так, так, то й добре...
— Не знаємо, кому добре, а кому й не дуже...— зауважив білявенький і вийняв з кишені цигарки.— Але даремно, діду, стараєтесь. Хоч як вам мила старовина, та дорогу новому не перепинити. Воно, знаєте, діду, як ота ріка, порве всі загати...
Дідусь нахмурився.
— Правильно говорите, люди добрі...— перевів погляд з одного на другого й третього,— ріку не перепинити. Хоч не мені вас учити, ми вже, слава богу, вміємо й рікам вибирати мудріший шлях, ніж вони самі можуть прокласти. Але скажіть мені, на милість, невже наша земля така куца чи світ клином зійшовся, що ваш модерний ансамбль конче треба ставити на місці старого монастиря? Зводьте поряд, і ми тільки привітаємо. Робітники нашого заводу з радістю житимуть у ваших модерних квартирах.
— М-да, діду,— похитав головою білявчик,— дуже ви щедрий землями розкидатися. А земля — то теж капітал... Ну та це вже інша справа. Тільки ще раз хочу вам сказати: даремні ваші старання...
Дідусь мовчки стенув плечима. А другий із тих трьох, у пенсне на горбкуватому носі, цмакнув і собі докинув:
— Так глянути, ви й чоловік наче гарний, а от робите немудро...
— Ну що ж,— сказав дідусь пригнічено,— поживемо — побачимо... Бувайте здорові!..
Повернувся й пішов до машини. І ми з Льоньчиком за ним.
НЕСПОДІВАНА РАДІСТЬ
За кілька хвилин під^хали до заводської брами. Дідусь не таким радісним голосом, як до того, сказав:
— Ну, хлопці, от уже й кінець вашим мандрам. Далі ми вже поїдемо самі, а ви біжіть додому.
Шофер пішов на прохідну просити вахтера відчинити ворота, а ми з дідусем стояли біля машини, коли поряд хтось обізвався:
— Добридень, Іване Стратоновичу!
Ми озирнулися. То був середній на зріст чоловік, у легкому літньому капелюсі, під яким сріблилися скроні.
— A-а, здрастуйте,— простяг руку дідусь і ступив до тої людини.— Так оце перебазовуюсь.
— І добре,— сказав чоловік.— Тут вам буде зручніше.
— Звичайно. Я наче на крилах оце летів сюди. Та зустрів зараз випадково тих архітекторів, що ціляться на монастир, то вони мені по крилах гирлигою...
— Чого? За що?
— А наш лист до них дійшов. І вони тільки насміхаються, кажуть, що я, старий чоловік, хочу молоду ріку життя гаткою перепинити...
— Хе-хе,— сяйнув чоловік білими зубами,— вони себе мають за молоду ріку? Коли б не так...
— Будуть воювати... По них бачу.
— Хай пробують,— сказав чоловік бадьоро.— До речі, завтра в нас сесія міськради, маю виступати... Так ми й там проберемо їх... А ви, Іване Стратоновичу, поправте в своїх крилах пір'я і до роботи!
Брама відчинилася. Шофер уже йшов до машини, коли чоловік із білими скронями зиркнув на нас, запитав:
— А це ж що за козаки?
— Мій онук,— поклав дідусь руку на моє плече,— а це його товариш. Разом працювали там, у конурчині. А тепер ось проводжають мене і, здогадуюся, ледь не плачуть, що наша супряжність кінчається.
Ми справді стояли засмучені. Мабуть, чоловік це помітив, бо посміхнувся й запитав:
— Школярі? У який же клас ходите?
— У п'ятий,— сказав я.
— О,— ворухнув сивими бровами,— так уже зміна, Іване Стратоновичу!
— Авжеж! Нарізають же зуб'я в коліщаті. Тільки біля одних лещат мулькувато нам було втрьох.
— А у школі вас цього діла вчать? — знову поцікавився.
— Два уроки на тиждень,— пояснив Льоньчик.
— Чий же ти? — попитав у нього.
Льоньчик чогось знітився й почервонів. Дідусь, певно, помітив те, сказав:
— А його мама працює в нас у цеху прибиральницею. Та й у заводоуправлінні.
— Марія Денисівна?
— Так, так...
Чоловік знову подивився на Льоньчика, примружив очі, і в нього промінчики побігли від очей по скронях.
— Так, значить, кортить на завод,— мовив не то стверджувально, не то запитуючи і думаючи щось своє.
Я зітхнув мимоволі.
— Звичайно,— признався.
— Так,— сказав чоловік задумливо.— Але ж і вам, Іване Стратоновичу, мабуть, теж буде скучно без помічників? Та? Може, щоб веселіше працювалося, хай справді хлопці разом із вами?
— Так...— сказав дідусь непевно.
— Ну, успіхів вам,— простягнув руку дідусеві.— Підійдіть, будь ласка, у відділ кадрів, хай і підмайстерукам вашим випишуть перепустки... А я зараз туди подзвоню.
Коли я почув те, здається, й серце затанцювало всередині.
А чоловік простягнув дві руки нам із Льоньчиком, усміхнувся:
— Тільки ж, хлопці, щоб був порядок. Добре?
— Добре! — зірвалося мимохіть одночасно й у мене, й у Льоньчика з вуст.
Коли чоловік пішов, я спитав дідуся:
— Хто це?
— А це директор заводу, Петро Тимофійович...
МОЛОДЕ ОРЛЯ
Так ось який дідусів цех: довжелезний, широченний, високий. Людина, що стоїть у протилежному кінці його, здається ма^енькою-маленькою. А скільки тут світла! Воно ллється з усіх боків, бо .ж і стіни, і дах, і навіть двері — прозорі, із скла.
Попід стінами у великих кадубах ростуть пальми, фікуси, азалії, поміж ними на стелажах, обвитих плющем, цвіте гортензія, троянди.
Дивлячись на все те зело, Льоньчик посміхнувся:
— То мамине господарство...
Чотирма довгими рядами стоять верстати. їх гудіння виповнює всю споруду, і створюється таке враження, що десь під дахом велетенський джміль заплутався в павутинні, сердито рве, шматує його, але ніяк вирватися з полону не може.
Та нараз джміль притих, і ми почули, як цех виповнився звучанням скрипки.