Загадка старої дзвіниці - Дрофань Анатолій
Це добре, що ми вчора ключ від дзвіниці взяли із собою, а то так би й сидів аж до завтра, поки директор приїде з рибалки...— Перевів погляд на своїх колег, додав: — Ця дзвіниця, бачите, ще й таку неприємність людям приносить...
— Кому неприємність, а їм,— дідусь усміхнувся в наш бік,— думаю, тільки радість.
— Е ні,— сказав чоловік,— то радість небезпечна, все могло трапитись. Ну, та незабаром цієї небезпеки вже не буде...
Дідусь не зрозумів:
— А як це не буде? Про що ви?
— А так,— потер руки білявий чоловік: — розробляємо ось проект, як би цю дзвіницю покласти на землю. Непотрібна вона штука, як викопний іхтіозавр... Дивись, щоб літак не зачепився в тумані, стережися, аби діти не полізли, а то грозовицю сюди притягує, б'ють блискавки. Тут ми побудуємо цілий комплекс сучасних модерних споруд... Та, вибачте, загомонілися ми дуже з вами... Ніколи... Так що ви можете шукати свого песика...
Та дідусь стояв чогось, мов закам'янілий.
— Так, так,— зітхнув,— то ви праві, що кожному поколінню свої будови і своє лице землі. А мені жаль...
— Хе-хе! — усміхнувся молодий чоловік.— Чого вам жаль?
— Жаль цієї дзвіниці...
— Он як... Жаль бабусі дівування, та не вернеш... То ви б, може, хотіли, щоб і дзвони знову підняли на дзвіницю і щоб вдарили в них, аби ви перехрестилися...
— Гай, гай,— нахмурився дідусь,— жваво говорите, молодий чоловіче, дуже жваво... Тільки, бачите, ця дзвіниця, давніми пращурами нашими побудована, допомагала мені колись боронити Радянську владу...
Тоді молоді люди поклали олівці на ватман, закурили по цигарці й дідусеві простягли.
— Паліть...
— Ні, ні, спасибі, я вже не курю,— сказав дідусь,— давно не курю, бо вважаю, що куриво ні до чого... Як оте хресне знамення, про яке ви казали...
— Ну то вибачайте, але все ж цікаво, як же ця дзвіниця допомагала раптом вам боронити Радянську владу?
— Е, хлопці, діло то давнє... Ну, та коли цікаво, можу сказати... А ви, Жужу,— повернувся дідусь до нас,— уже освоїли цю дзвіницю, то підіймайтесь нагору... Ви дозволите їм? — попитав у білявчика.
— Так, так, хай ідуть,— махнув рукою той,— тільки обережно, щоб не впали, бо це ж життя людське, розумієте...
— Коли вони вночі зуміли, то вже тепер, як по писаному,— засвітив дідусь на нас доброю усмішкою.
Ми, звичайно, не боялися, але нам теж хотілося почути дідусеву розповідь, і я сказав:
— Нічого, дідусю, ми пізніше трошки...
— Ну що ж, добре. Тоді ось хвилинку, і разом почалапаємо. Мені теж цікаво побути там, де я давно-давно, ще як був безвусим і тільки вперше почав тривожити бритвою верхню губу, лежав.
— Може, дзвонарем працювали? Чи в монашій рясі ходили? — знову похопився один із трьох.
Дідусь нічого не відповів на ті слова, тільки глянув на молодика з-під насуплених брів, удаючи, що не розчув.
— Був я там, під куполом, у вісімнадцятому році з "максимом", своїм кулеметом. Завод наш тоді перший у місті повстав проти окупантів та гетьманців, витурив їх утришия геть отуди за річку на луги... Тоді й заводські корпуси наші, і оцей монастир по сусідству, і ця дзвіниця перетворилися на фортецю. Робітники дні й ночі боронилися від ворогів. А моє місце було отам угорі, на дзвіниці. Ох, скільки клопоту завдала вона чужинцям! До неї не підступитися, бо на ній гармати, на ній кулеметні гнізда, вся вона, як їжак, ощетинилася зброєю. Тоді на заводі в нас казали, що дзвіниця оця, зведена далекими пращурами, стала рятувальницею нашою. Видать, були вони не тільки тямовитими будівничими, але й воїнами мудрими — знали, де і як треба ставити її і камінь до каменя примуровувати. І ми, робітники, дивилися на неї, на дзвіницю, як на доброго нашого поплічника в боротьбі. А тепер вона вам, бач, заважає! Зава-жа!
Дідусь більше нічого не сказав, повернувся до нас і вже зовсім тихо промовив:
— Ну, внучата, ходімо пошукаємо нашого полоненого...
Круть таки виявився до кінця непокорою. Я вже сподівався, що він утік, бо двері були відчинені, та коли ми знову піднялися нагору, він раптом вихопився із круглої кімнати і з радісним плачем побіг нам навстріч.
Дідусь від нас відстав. Він на кожному кроці зупинявся і подовгу задумливо дивився у вікно. Може, просто спочивав, а може, далекі спогади затримували його.
Врешті й він ступив у круглу кімнату.
— Так, так,— сказав, важко віддихуючись,— все як тоді. Ні, трохи інакше. Немає великих дзвонів. І Ось цей механізм напівзруйнований... А отут я лежав із своїм "максимом". Тоді й годинник зупинився, бо дуже кулі гетьманські його били. Може, й оті два зубці тоді...
Ми помовчали. Потім я згадав:
— А де ж той птах сидів, що так нас налякав? Невже в годиннику?..
— Птах? — дідусь відступив до стінки, звідти зазирнув на великий чорний ящик,— та он же гніздо зверху.
— Де? — похопився Льоньчик.
Ми з ним теж відбігли до стінки, але наш куций зріст заважав щось побачити. А так хотілося. Тоді ми з Льоньчиком почали просити дідуся підняти когось із нас. Дідусь послухався і посадив мене на плече.
Я й справді побачив на ящику якесь гніздо з решето завбільшки, складене з гілочок. В ньому двоє брудно-білих, з бурими крапочками яєць, завбільшки як курячі. Одне з них я подав дідусеві.
— О, так це ж сокіл...— сказав він.— Поклади скоріше і ходімо звідси, щоб не налякати його.
Коли ми вже готові були спускатися вниз, дідусь тихо, мовби про себе сказав:
— А вони мудрують, як би все це повалити на землю...
Я заглянув йому в обличчя, в очі. Задума та осмута ховалися в них.
В ЩАСЛИВУ ПУТЬ!
Наступного тижня ми принесли в "Глобус" фото. Друзі наші розглядали їх з великим інтересом. Доброго пів-уроку ми розповідали про нашу мандрівку на дзвіницю та про всі пригоди. Любов Василівна теж усміхалася й дивувалася. Врешті сказала, що ми негайно маємо написати Віллі Кюнте листа і фото послати в подарунок.
— Любов Василівна, але ми дуже б хотіли вкласти туди ще й оцей сувенір...— І Льоньчик витяг із-за пазухи коліщатко з блюдце завбільшки.
— Що це?
— Та це ж із того годинника.
— Але навіщо ви його витягли звідти? — насторожилася наша керівниця.— Воно ж там потрібне.
— Ні,— узявся пояснювати Льоньчик.— Тут же ось немає двох зубів. Крім того, воно погнуте. Та й механізм той розбитий, він пригодився б хіба що тільки на брухт...
— Ну що ж, хай буде й так,— погодилася Любов Василівна.— Може, подарунок ваш принесе якусь радість Віллі Кюнте.
Наступного заняття довгий лист, в якому ми розповідали і про себе, і про наше місто, і про смішні пригоди на вежі, ми поклали разом з коліщам у коробочку. Її загорнули в папір, хтось із німецької групи "Глобус" написав зверху красивим каліграфічним почерком Вілліну адресу: Дрезден, Карлмарксштрасе, 71, квартира 19. Того ж дня ту невеличку посилку ми з Льоньчиком віднесли на Центральний поштамт. Тьотя в сіренькій блузці з білим комірцем, із золотавою косою, закладеною навколо голови, зважила наше відправлення, поставила аж п'ять сургучних печаток і поклала під стінку до інших. Льоньчик радо посміхнувся, тихо сказав:
— В щасливу путь!
ПІДВАЛЬНА КІМНАТА
Я вам уже розповідав, який великий та кремезний у мене дідусь. Але забув сказати, що, хоча він уже й на пенсії, не перестає любити своєї спецівки. Коли мама, буває, каже йому:
— Та ви б скинули оту свою робу,— тільки посміхається:
— А навіщо? В ній мені так зручно.
Чому дідусеві зручно в робочому одязі — це я вам зараз розповім.
Справа в тому, що він із тих людей, котрі хвилини не можуть посидіти без діла. Обов'язково повинен біля чогось порпатися, над чимось мудрувати, щось підпилювати, підчищати, припасовувати.
У нашому будинкові, яків кожному міському, є підвальне приміщення. І дідусь випросив там собі маленьку кімнатку.
Поставив верстачок, приладнав на ньому лещата, на стінку повісив шаховку з інструментами, а на дверях написав: "Громадський цех Ремточмеханіки". І засміявся сам над тим.
Але в користі того громадського цеху уже давно всі переконалися в нашому будинкові. Він став і для чоловіків і для хлопців, таких, як оце ми з Льоньчиком, домовим клубом. В когось колесо у велосипеді почало вісімку малювати — зарадити біді можна зразу ж у громадському цеху. Комусь треба ковзани-гаги поточити — будь ласка: заправляй їх у лещата, бери широкий підпилок і працюй на здоров'я. Не вмієш? Дідусь тобі покаже. Рибалки — блешні відливати, грибники — ножа підгострити,— всі товчуться біля дідуся.
А вже отам різне трубне господарство — опалення, водогін — то безповоротно передано в нас на самообслуговування. Чим бігти в будинкоуправління, писати виклик слюсарю, а потім чекати його, то чи не простіше самому з допомогою дідуся все зробити?
Не пам'ятаю, чи казав я вам, що дідусеві видали почесну безстрокову перепустку на завод. Так він нею теж користується сповна. Все в нього там якісь справи.
А іншого разу гінець із заводу біжить:
— Сьогодні в нас у клубі посвята молоді в робітничий клас, чи не змогли б ви молодій зміні розповісти, як революцію робили колись на заводі, як вам працювалося?
Дідусь торкне сивого козацького вуса, усміхнеться:
— Та чого ж — це можна...
Дідусь у мене з людей веселих, за словом у кишеню не лазить і любить погомоніти.
Але після того, як побули ми з ним на дзвіниці, я почав помічати, що якийсь він задумливий і навіть похмурий став. То, було, порається на своєму верстачкові біля чогось і пісню у вуса мугиче. А це тільки час від часу зітхає.
— Чого ви, дідусю? — допитуюся.
Підніме він збентежено очі, рукою махне:
— Та ти не дослухайся, своє діло роби.
Ми з Льоньчиком і справді не дуже додивляємося та прислухаємось до дідусевих клопотів, бо ж своїх досить.
Та якось прийшли з Палацу, а дідусь, посміхаючись, манить мене до себе:
— Жужу, можеш не задаватися. Не тільки в тебе таємниця, тепер вона і в мене є. Але ж ти тоді зі мною не поділився...
Я стенув плечима.
— Дідусю, ви ж розумієте, що таємниця тому і є таємницею, що її нікому розповідати не можна... Розумієте?..
— Хе-хе,— засміявся він,— то в тебе недобра таємниця була, а в мене добра, гарна, і я можу, якщо хочеш, навіть показати її...
Показати? Мене розібрала цікавість, і я вигукнув:
— Ну, звичайно, дідусю! Я обіцяю, що нікому ні пари з вуст.
— А Льоньчику?
— Льоньчик же мій друг... Ми з ним, як одна людина...
— Отак!..
