Загадка старої дзвіниці - Дрофань Анатолій
Про це при особистій зустрічі. Отже, з вашого дозволу, товаришу командос, я кладу трубку... Успішної експлуатації лінії...
І трубка замовкла.
НЕСПОКІЙ
Я помітив, що останнім часом дідусь надто пильно дослухається вечорами до радіо. Раніше лягав незабаром після вечері. А зараз кожного дня ловить московські вісті, ба ще й потім лишається біля радіоприймача. І особливо уважний, коли опівночі озивається боєм курантів Красна площа.
Я лягав раніше. Інколи хотів би й затриматися, та мама підганяла:
— Жужу, пора спати...
Та кілька днів підряд я чомусь прокидався саме опівночі, коли годинник заливав нашу квартиру малиновим дзвоном: бем... бем... бем... І кожного разу бачив: дідусь сидить біля столика, вслухається у той гулкий спів металу. Потім лунав гімн. Врешті годинник втихав, а дідусь ще довго сидів замислений.
Одного разу я не втерпів, підійшов до нього:
— Дідусю, чого ви не спите?
Він закліпав повіками, очутився.
— А ти чого?
— Я випадково прокинувся... А ви і вчора, і позавчора...
— Мені сон байдуже... А тобі треба спати, якщо хочеш скоріше вирости... Біжи...
Я пішов, так і не допитавшись, чого дідусь задумливий та чому вечорами засиджується біля радіоприймача.
Кілька неділь підряд до нього приходили дядько Прокіп та дядько Роман, зачинялися втрьох у другій кімнаті і довго про щось сперечалися. Мені хотілося й собі носа між них уткнути, тільки дідусь не дозволяв, повторюючи своє звичне:
— Біжи, Жужу, гуляй...
Коли врешті двері відчинялися, з кімнати валував цигарковий дим, а на столі в попільничці здіймалася ціла гора недопалків. Які ж можуть бути ще суперечки? Либонь, креслення коліщат зроблено, і тепер тільки виготовляй їх. А вони знову сидять над ватманським папером.
Користуючись перервою, я заходив у кімнату і намагався зазирнути в білі аркуші, але дідусь швидко згортав їх, примовляючи кожного разу:
— Не твоє, Жужу, мелеться, не підставляй ковшика...
Дядько Прокіп теж найчастіше відбувався жартами. Тільки дядько Роман, до якого в мене прокидалося все більше й більше симпатії, якось сказав:
— Та пожалійте хлопця... Ви ж бачите, як йому цікаво...
— Все в свій час,— махнув дідусь рукою і сховав ті аркуші високо на шафу.— Та й що він зрозуміє?..
— Чи ж він маленький? — продовжував захищати мене дядько Роман.— Іди сюди, бо з ними каші не звариш. Бери стілець і сідай.
Я підставив до столу табурет.
— Так-от,— узяв він олівець і підсунув до себе клаптик паперу,— хоч твій дідусь і прочухана мені за це, мабуть, дасть, але я розкрию тобі секрет: ми вирішили переробити оті куранти. Ти знаєш, що таке куранти?
Я, здається, й чув те слово, але зараз не міг пригадати, що воно означає. Тож непевно стенув плечима.
— Куранти,— пояснив дядько Роман,— це годинник, який уміє відбивати в дзвона години або виконувати цілу мелодію.
— А,— зрадів я.— Так он чого дідусь тепер вечорами так пильно дослухається до Красної площі по радіо...
Дядько Прокіп зареготав на всю кімнату.
Дядько Роман тільки скупо посміхнувся, а дідусь посварився пальцем та захитав головою:
— Ах ви ж халамидники...
— Так-от, Жужу,— продовжував дядько Роман.— Легше було б нову хату поставити, ніж стару перебудувати... А ми хочемо до того старого годинника прилаштувати новий пристрій, щоб він...
— То ти, може, в Жужу попросиш допомоги? — перебив його дідусь.
— Бачиш,— відклав дядько Роман олівець,— сердиться твій дід. Гнівиться, бо ось скільки морокуємо і ніяк кінці з кінцями не можемо звести...
...Ми з Льончиком уже закінчували робити наше коліща. Прийшли до дідуся в його кабінет, а в цеху якраз перерва. У кімнатці, крім дядьків Романа та Прокопа, був директор заводу. Побачив нас, усміхнувся:
— A-а, молодий робітничий клас! Здорові, козаки! — І простягнув мені та Льоньчикові руку.
Потому, повернувшись до дідуся, сказав:
— Ну таК що ж, я не заперечую. Коли таке діло — їдьте... Якщо вже взявся за гуж, то відступати нічого... Вибирайте, Іване Стратоновичу, одного із цих двох,— кивнув на дядька Романа та дядька Прокопа,— собі в підмогу і виписуйте відрядження...
Директор глянув на свій ручний годинник, зашвидкував. Тільки він вийшов, дядько Прокіп сказав:
— Хоч мені й кортить поїхати, але, так і буть, фараонові Рамзесу Другому поступаюсь своїм місцем... Хай він... А зараз ходімо підобідаємо...
Пішли й вони. Ми залишилися з дідусем утрьох. Я запитав:
— Куди це їхати?
— Еге, Жужу,— підморгнув весело дідусь і потер руки,— діла наші пішли на лад. Тепер на старому монастирі висітиме державна грамота і будь-кому доторкнутися до нього зась! Пам'ятник архітектури! Зрозуміло?
— А їхати ж куди?
— Ну ти ж і реп'яшок! Поїдемо, хлопці, в Москву! І знаєте куди?
— Куди? — похопився Льоньчик.
— У Кремль, на Спаську вежу. Подивимося на тамтешні куранти...
— На самісіньку вежу? — здивувався я.
— Авжеж, до годинникаря на консультацію!
Увечері ми з Льоньчиком стали умовляти дідуся взяти й нас із собою. Думалося, що то нелегка справа, бо потрібна була згода не тільки дідуся, але й мого тата та мами, а крім того ж, і Льоньчикової нені. Але все обійшлося досить легко: дідусь, послухавши нас, подумавши кілька хвилин, наморщив лоба, махнув рукою:
— Хай буде, я згоден, поїхали... Але ж...— І показав поглядом на двері кімнати, в якій були мої батьки.
Я зрозумів його, радісно вигукнув:
— Нічого, й тата з мамою попросимо...
Одне слово, наступного дня ми вже збиралися в дорогу.
СЕРЦЕ
Виїхали увечері, а на ранок були вже в Москві. Глянув я на вокзалі на годинника — дев'ять годин.
— От і добре,— сказав дідусь.— Зараз на Виставку, влаштуємось із житлом, а потім у Мавзолей до Леніна...
Нам із Льоньчиком хотілося пішки піти вулицями столиці, щоб усе побачити, все роздивитися. Але дідусь порішив скористатися послугами таксі, бо ж часу обмаль.
Він сидів біля шофера, ми втрьох позаду: дядько Роман посередині, а я та Льоньчик по боках, припавши до віконець. Але машина так мчала, що не дуже що й угледиш.
За годину з влаштуванням у готелі покінчили і, поснідавши, поїхали метро на Красну площу до Мавзолею.
Скільки тут люду! Суцільна лавина тече по ескалатору вгору та вниз, рухлива жива повінь заливає вестибюль станції. І дідусь, щоб ми з Льоньчиком не загубилися, узяв мене за руку, а дядькові Романові наказав тримати мого друга.
Ось і Красна площа. Багато разів ми бачили її на фотографіях, малюнках в газетах, журналах, врешті, у кіно, але все ж те не могло зрівнятися із живими барвами, звуками, диханням її. Я чомусь неймовірно хвилювався. Серце стукотіло швидко-швидко, мовби я пробіг далеку дорогу, хоч насправді ми лише трохи пройшли від станції метро.
— Давайте зупинимось,— сказав я тихо дідусеві.
Ми стали. Він випустив мою руку і скинув з голови капелюха.
Кілька хвилин в якомусь урочисто-святковому мовчанні ми озиралися довкола. Кремлівська стіна з порізаним верхом... Спаська вежа... Зелено-сріблясті ялинки... І Мавзолей... А від нього по всьому майдану довга-довга черга людська... І голуби... Вони сідають довірливо просто на брук, спокійно, неполохливо походжають поміж людей.
— Серце нашої Вітчизни, хлоп'ята...— сказав задумливо дідусь, ні до кого не звертаючись.
Я глянув на нього. Він стояв якийсь помолоділо підтягнутий, вітерець ворушив біле волосся на голові. Мрійними очима дивився довкола.
— Серце...— повторив уже зовсім тихо і не кінчив, думаючи щось своє.
Мені чомусь здалося, що він у цю мить бачив себе юним на вежі старого монастиря, чув, як нервово калатає й здригається в руках кулемет та б'є ворогів, щоб зараз спокійно, у доброму ритмі пульсувало оце велике серце Вітчизни.
А навколо плинув все той же людський потік на всі чотири сторони. Поспішали цілі групи. Йшли поодинці, як і ми, урочисто мовчазні. Фотографували на згадку себе і все окілля.
Нараз обізвалися куранти. Я помітив, що дідусь увесь стрепенувся, повернувсь до Спаської вежі і довго зорів на великий циферблат, на якому стрілки показували одинадцять годин.
Коли куранти пробили одинадцять разів і малиновий передзвін, покотившись майданом кудись удаль, врешті затих, дідусь сказав:
— Ну що ж, голуб'ята, тепер підемо до Леніна...
Але треба було для того стати в чергу. Я здивувався, коли побачив, що вона не кінчається на Красній площі, а повертає за Кремль, тягнеться алеєю саду ген-ген...
Дідусь поспішав, і ми ледь встигали за ним. Але я ще більше був вражений, коли побачив, що хвірточка в сад замкнена.
Розпорядник з червоною стрічкою на рукаві не пустив нас. Дідусь обурився:
— Та що ви, молодий чоловіче... Я до Леніна... Розумієте, до Володимира Ілліча...
Розпорядник співчутливо посміхнувся, тихо, спокійно сказав:
— Розумію, дідусю, але вже пізно...
Дідусь був настроєний войовниче:
— Але ми з України, поїзд приходить тільки о дев'ятій годині ранку, і ми ніяк не могли раніше... Зрозумійте ви...
— Я все розумію,— сказав розпорядник,— але доступ до Леніна відкрито тільки на три години, і вже не можна... Ви даремно стоятимете...
Навколо нас біля хвірточки вже зібрався люд, і хтось гукнув:
— Та що ви, діду... Ми тут були у вісім годин ранку й то не втрапили, а ви...
Дідусь озирнувся:
— У вісім?
— Авжеж...
Якась жіночка з гурту сказала:
— Діду, люди приходять о п'ятій годині ранку...
Дідусь посмутнів, а розпорядник торкнув його руку:
— Нічого, дідусю, ви влаштуйтеся з ночівлею, а завтра...
Дідусь махнув рукою:
— Та я вже влаштувався...
— Ну так,— продовжував неквапно співбесідник,— відпочиньте сьогодні. А завтра приходьте зранку і побачите Леніна... Тільки, будь ласка, якомога раніше.
В того русявого чоловіка був такий спокійний та співчутливий голос, що дідусеві нічого не залишалося, як змиритися. А якийсь бородань тим часом, намагаючись розжалобити розпорядника, казав:
— Та що з України — і пішки можна... А ми із самого Сибіру їхали, з Іркутська... Слухай, голубчику, будь добрий, пропусти... Ти ж розумієш — з Іркутська... Скільки добивалися. У Москві лише один день...
— Не можу, слово честі, не можу, повірте мені... Мавзолей відкрито лише три години, а до Леніна їдуть з усього світу... З усієї планети! Ну як нам бути?
Ми пішли. І знову повернулися туди, до Спаської вежі.
— Завтра ми тут будемо ні світ ні зоря,— зітхнув дідусь.— У п'ять годин, хлоп'ята, я вас підніму на ноги...
— Добре,— мовив Льоньчик.
— А чи ж прокинетесь? — посміхнувся дядько Роман.
— Та ми можемо й зовсім не спати,— запевнив я.
— Ні, ні,— заперечив дідусь,— поспите, як і належить, честь честю...
Я глянув на годинника Спаської вежі.
