Загадка старої дзвіниці - Дрофань Анатолій
Задумливе зітхання її покотилося між рядів аж туди, ген у протилежний край будови.
Я озирнувся довкола, розшукуючи, хто ж то грає. Але так нікого й не знайшов. Либонь, усе прозоре склепіння, просотане промінням, вібрувало, породжуючи той звук, що глушив усі інші шуми в цеху.
Дідусь стояв поряд з нами, і якусь хвилину не чіпав нас, наче даючи можливість познайомитися з новим, ще незнаним світом.
Потім вирішив влаштувати нам екскурсію і повів по цеху.
За одним верстатом я побачив дядька Романа. У чорній робочій спецівці, із засуканими рукавами, розстебнутим коміром куртки, він зосереджено й пильно порався біля блискучої деталі, що, полискуючи білими гранями, крутилася, затиснута з одного кінця в патроні. Токар виміряв її й знову наблизив до поверхні різець, що гнав із металу та в'язав у спіраль тоненьку стружку. Дядько Роман був такий зосереджений, що, либонь, і нас не помітив, хоча ми кілька хвилин стояли неподалеку. Врешті підняв голову і, пізнавши мене та Льоньчика, скупо посміхнувся, хитнув головою, вітаючись.
Неподалеку від нього працював дядько Прокіп. З-під чорного берета в нього вибилося золотаве пасмо, впало на лоба. Його верстат саме зупинився, і він, піднявши руку, весело та привітно замахав нам: мовляв, здорові, хлопці!..
Пройшовши по всьому цеху, дідусь, врешті, повів нас до свого "кабінету", як він казав. Що то за "кабінет", ми оце й роздивлялися.
В кутку із щитів голубого пластику відгороджена кімната без даху. О, тут не те, що там, у підвальному цеху "Ремточмеханіки": і просторо, й світло. А скільки різного інструментарію!..
Після закінчення зміни в дідусів "кабінет" прийшли дядько Роман та Прокіп. І цього разу Рамзес Другий був малоговіркий та зосереджений, наче над чимось дуже замислений. А дядько Прокіп тільки переступив поріг, зразу ж, витираючи руки об жмут паклі, весело гукнув нам:
— Так що, хлопці, значить, і ви вже примкнули до робітничого класу?
Льоньчик витяг з кишені перепустку:
— Ось! — показав з гордістю.
— О! — чи то зрадів, чи, може, здивувався дядько Прокіп.— Так це ж добре! Тоді засукуйте рукави — будемо разом працювати...
Льоньчик додав:
— І в Жужу теж...
Дядько Прокіп поклав на верстачок паклю, повернув моєму другові перепустку, скрушно прицмакнув:
— Бачу, хлопці, що й ви безповоротно потрапили в дідові сітки... Як оце й ми з Рамзесом Другим... Після зміни люди йдуть додому, а нас наче магнітом тягне ось сюди, у дідів "кабінет", поморочитися з отим осоружним механізмом...
— А таки тягне? — запитав Льоньчик.
— Та хочеться ж його, окаянного, побачити в роботі,— сказав дядько Прокіп.— Намалювали ж он усі деталі, а дідові мало, придумав ще якийсь пристрій...
— Ну ти там, тихше,— гримнув на нього дідусь.— Ти таки не вмієш тримати язика за зубами, ой не вмієш, Прокопе...
— Ах, звиняйте,— посміхнувся він,— це ж ваша таємниця...
І затулив долонею рота.
З того дня ми з Льоньчиком стали в цеху своїми людьми. Часом приходили з дідусем і разом бралися до праці: морочилися з тим коліщам, пильнуючи, щоб де не схибити та не "запороти" якогось зубця. Бувало, що з'являлися на прохідній після обіду, коли поверталися з палацу.
Тоді вахтер, перевіряючи наші перепустки, хитав головою:
— Е, мабуть, молодий робочий клас любить довгенько поспати, що так пізненько...
Льоньчик брався пояснювати, чому затрималися, а чоловік махав рукою та хитрувато підморгував оком:
— Знаю, знаю, хлопці... Молоде орля інколи вище старого літає... Хоч і пізно, трапляється, на роботу приходить...
І сміявся.
Іншим разом у дідусів кабінет зазирала Льоньчикова мама:
— Чи тут молоді слюсарі? — гукала.— Ще мозолів не нажили собі? А ходімте-но підсобите мені полити квіти...
До тієї роботи ми з радістю. Бо випадала нагода помандрувати по всьому цеху, чого в інших випадках дідусь не дозволяв.
ТАЄМНИЦІ
НЕ ПО ТЕЛЕФОНУ...
Ми простигли між квартирами дві нитки: по одній, власне, велися розмови, друга для сигналізації. Бо ж інакше ніяк не можна. В звичайному телефоні виклик робить дзвінок. А нам як? Скільки не кричи в коробочку, Льоньчик, якщо він не приклав до вуха наушника, не почує тебе. От для цього ми й прилаштували дві консервні банки: одна в мене на балконі, друга в Льоньчика на підвіконні. Я смикну за сигнальну нитку — моя банка озветься, й ми вже знаємо: треба братися до телефонної коробочки.
Хоч та "трансконтинентальна" лінія давала немало вигоди нам із Льоньчиком, бо ми могли тепер, не бігаючи з квартири в квартиру, будьякої хвилини обмінятися з ним думками, все ж користуватись нею було не зовсім зручно: доводилося добре кричати, якщо хочеш, аби тебе почули в протилежному кінці лінії.
Якось тато був свідком нашої розмови.
— Пожалій, Жужу, своє горло,— посміхнувся він.— Воно ж людині раз на все життя дається. А за такої експлуатації швидко зноситься...
— Що поробиш,— зітхнув я,— іншого виходу немає...
— Немає, кажеш? — перепитав він задумливо.
— Звичайно... Всякий винахід спочатку недосконалий...
А все ж і йому одного разу закортіло поговорити по телефону з Льоньчиком. Тепер я сміявся з нього.
— Не кричи, тату... Горло людині дається на все життя.
Він весело підморгнув мені. А тим часом продовжував:
— Льоню! Я б вам порадив... Не чуєш? То я буду говорити голосніше,— і перейшов на крик.— Так от же, кажу, хочу порадити вам випробувати капронову волосінь... Не розумієш? По-російськи: леска! Знаєш, що це таке? Правильно: для рибної ловлі. Так-от ви й попробуйте її...
Тато то прикладав до вуха коробочку, то кричав у неї. А коли, врешті, пояснив Льоньчику, що слід робити, передав мені "мікрофоно-наушник", як він висловлювався, і, витираючи лоба, признався:
— Людині, що не має музичного слуху, важкувато з вашим телефончиком...
Подумав хвильку, додав:
— А все ж молодці ви, хлопці, що придумали отаку штуку. Було б то в моїх силах — видав би вам патент на винахід...
— Ти глузуєш, тату? — образився я.
— Ні, ні,— похопився батько,— чому ж... Дуже серйозно кажу, що мені подобається ваша винахідливість, тямовитість і, признаюся, тільки за це одне хочеться вам чимось допомогти...
Я схопився з місця.
— А як ти можеш нам допомогти, тату? Скажи скоріше, будь ласка!
— Ти вже хочеш, щоб враз... Махнув паличкою — і готово...
Тато, сміючись, поплескав мене по плечу:
— Дай на роздуми та пошуки кілька днів.
— Добре,— погодився я,— тільки ж ти, будь ласка, не забудь!
— А я обіцяного нічого й ніколи не забуваю... Це ти, здається, повинен був би знати вже...
І справді. Й цього разу я переконався: тато в мене людина пунктуальна. В кінці тижня приніс якийсь чималенький пакунок, покликав мене з Льоньчиком, з іронічною урочистістю сказав:
— Ось вам у винагороду за ваші пошуки, експерименти,— не знаю, як точніше й сказати — премія...
Ми з Льоньчиком кинулися до того пакуночка, розгортаємо і аж руками сплеснули: в ньому лежало дві трубки телефонні невідомої нам конструкції, а поряд моток дроту, батарейка і два дзвінки.
— Та це ж цілий агрегат!..— захоплено вигукнув Льоньчик.
— Але де все це, татусю, ти взяв? — поцікавився я.
— Трубка з трофейного польового. Все інше... Та хіба вам не байдуже? Головне — маєте матеріал. А змонтувати допоможе дідусь.
Розмова та відбувалася ввечері, і дідусь тільки повернувся із заводу. Почувши те, захитав головою:
— Ой ні, хлопці... Ви вже мене звільніть... Дайте мені впоратися з годинником, а потім усе інше.
— Так хіба вам Жужу з Льоньчиком не допомагають?
— Та в мене помічників стільки, що ніде й курці клюнути. Але ж...
— Коли дідусеві, хлопці, годинник світ сонця заступив, тоді будемо втрьох монтувати. Завтра!
Нам нетерпеливилось, і ми почали просити татуся все це зробити зараз. Він подумав хвильку, махнув рукою:
— Пропало ярмо, гиньте й круторогі!..
І тато взявся розповідати нам, як все треба монтувати. Ми працювали з Льоньчиком у його квартирі, татусь дома.
Врешті все було готове: батарея, дзвінок підключені, трубка лежала в Льоньчика на столику.
Настала хвилина першого випробування.
Коли б ви побачили, які ми з Льоньчиком були в цю мить! Я глянув на друга, а в нього очі горять. Перекладає трубку з місця на місце. Придивляюсь, та в нього ж пальці тремтять! Льоньчикова мама теж зайшла в кімнату з рушником на плечі і тарілкою в руках, зацікавлено спостерігала за нами та телефоном.
І ось дзеленькнув дзвінок. Я, признатися, аж стрепенувся. Ми вдвох з Льоньчиком шарпонули руки до трубки. Але він перший встиг схопити її. Підніс до вуха. Та враз чомусь передумав, мені віддав:
— На, ти перший!..
— Говори, говори ти,— підказую йому.
Він ще рішучіше стояв на своєму:
— Ти повинен!..
Я приклав трубку до вуха. Аж у ній дуже голосно, так, що чути було, мабуть, і Льоньчиковій мамі:
— Алло! Алло!
Ви, звичайно, можете сказати: ну й що ж там особливого? Чи не чуємо ми оте "Алло!" дуже часто в телефонній трубці? Знайшов чого хвилюватися!
Якщо хто із нас так думає, угадую: той ніколи нічого не робив своїми руками. Бо коли воно змайстровано твоїми мозолями, коли ти його вистраждав, вимріяв, тоді оте "Алло!" звучить як найпрекрасніша музика.
— Слухаю! — закричав я, бо тихо не міг, стільки в моїх грудях духу зібралося, і його треба було видихнути.
— Доповідає майор Корнієнко! Хто біля телефону? — почув я в трубці по-військовому чіткий голос.
— Це я, татусю! Я!
Трубка якусь мить помовчала, і знову чіткий татів голос обізвався:
— Хто — я?
— Та я ж кажу — Жужу. Невже ти не пізнав?
— Не по формі говорите, товаришу!
Тато розмовляв так строго, що я аж знітився та розгубивсь.
— А як же треба? — вже тихше питаю.
— Ну хоча б так: біля телефону командос Корнієнко-молодший!
Я засміявся.
— Вибачайте, товаришу майор...
— Вибачатися нічого. Відповідайте на моє запитання!
Я прокашлявся, розправив плечі і голосно відрапортував:
— Вас слухає, товаришу майор, піонер Жужу!
— Оце більш-менш... Як мене чуєте?
— Чудесно,— кажу я.
— Я вас також прекрасно. Тому дозвольте доповісти, що пряма "трансконтинентальна" лінія Жужу — Льоньчик готова до експлуатації. Якщо в товариша командоса немає більше ніяких зауважень, дозвольте Корнієнку-старшому бути вільним.
— Ой ні, татусю,— закричав я,— почекай трохи, давай ще поговоримо. Я хочу тобі сказати, що ми сьогодні одержали листа із Дрездена, і Віллі Кюнте розкрив нам одну військову таємницю.
— Військову? — здивувався тато.— Але ви повинні знати, товаришу командос, що про військові справи, а тим більше таємниці, говорити по телефону не рекомендується...
