Загадка старої дзвіниці - Дрофань Анатолій

Виявляється, він знав її, ніби який професор. А я, хоч і гірко в цьому признаватися, був закінчений неук.

— Все треба починати,— повчав він,— з Великого Воза чи Великої Ведмедиці. Бачиш: чотири колеса і дишло трохи кривувате. Воно ще схоже й на великий ківш — оті чотири зірки, а ручка зігнута вниз.

— Та що ти мені показуєш,,— образився я.— Велику Ведмедицю навіть і в дитячому садочкові знають...

— Ти не поспішай,— заспокоїв він мене з поважністю вченого.— Перш ніж вивчати новий матеріал, треба повторити вже відомий. Так ось дивися: коли ти проведеш уявну лінію від двох крайніх зірок Великої Ведмедиці, обов'язково наткнешся на прекрасну Полярну зорю.

Мені дуже не хотілося виглядати якимось бевзем, і я знову перебив його:

— І це відомо в дитсадку...

— Тоді покажи мені,— загарячкував мій навчитель,— сузір'я Волопас...

Я прокашлявся.

— Оце вже новий матеріал, і можеш розповідати, коли хочеш...

— Так от,— мовив статечно Льоньчик, і мені нараз здалося, що в його голосі прозвучали нотки Івана Савича, чи Савочки, як ми звемо нашого математика,— так от, значить... Щоб знайти сузір'я Волопас, берися за ручку Великого Ковша. Від двох крайніх зірок веди вниз уявну лінію і ось тобі вже славетний Волопас. Він розставив дві ноги, ще й гирлигу над головою підняв, наче кричить: "Куди ви, круторогі?!."

Льоньчикові, видимо, сподобалася роль просвітителя. Виявляється, він таки багато знав про небо, бо не тільки показав мені з десяток різних сузір'їв, але ще й розповів, чому саме різні групи небесних світил назвали Козерогом, Скорпіоном, Водолієм, Змієносцем...

Але ж треба було подумати, де нам спати.

Ніч була тепла, безвітряна, і ми вмостилися просто під стінкою: Льоньчик, поряд я, а біля мене Круть. Лежали горілиць, під голови попідкладали руки. Льоньчик все ще розповідав:

— Треба, Жужу, навчитися відрізняти планету від зорі. Але це просто, що раз плюнути. Запам'ятай: всі зорі мерехтять, а планети світять спокійним, рівним світлом...

Але далі я вже не чув його. Я думав про домівку, бачив маму, дідуся і тата. Що ж це вони роблять? Певно, шукають мене і, мабуть, вважають, що Жужу пішов на річку.

Мама й дідусь найбільше боялись ріки і завжди приказували:

— Жужу, ти ж дивися, ніколи сам не ходи купатися, бо ріка є ріка, їй довірятися не слід. Там усе може трапитися...

А зараз що вони думають? Що?

Зрозуміло ж — мама найперше побігла до Льоньчика:

— І вашого немає?

— Нема...

— От горе! Де ж це вони загулялися?

Коли стемніє, мотнеться в піонерський Палац, у "Глобус", а там сьогодні нікого й не було.

Тоді в неї поширшають очі, зблідне обличчя. Вона прикусить нижню губу, злякано поведе навколо себе поглядом. Потім...

— Льоньчику, а що буде потім? — шепчу я.

— Не розумію тебе. Про яке "потім" ти говориш?

— Ну, коли мама... Ну як ти не розумієш!..

— A-а, ти про маму...

— Ну, звичайно, про маму... Як же вона?.. Ну, потім, після Палацу, коли їй скажуть, що ні мене, ні тебе там сьогодні не було... Що вона тоді робитиме?

— Ай, Жужу, облиш ці думки... Ну десь... Ну... якось...

— М-да,— зітхнув я,— ну десь, ну якось... Ото ж то воно й є... А ти про Волопаса...

Я відчув, що Льоньчик, хоча розповідає про планети та зорі, теж думає про маму. Та й розповідає він так довго тільки для того, щоб відігнати тривожні роздуми.

А я, якщо чесно сказати, уже почав жалкувати, що ми пішли сюди. Власне, я пожалкував не про те, що видерлися на дзвіницю, а, скоріше, що так захопилися фотографуванням. Треба було швиденько клацнути той напис на механізмі і гиля назад. Ми могли навіть так вискочити із дзвіниці, що нас ніхто й не помітив би. А тепер як? Ну що там думає, що робить мама? Га?

Льонька відвернувся від мене. І я від нього теж.

Ви гадаєте, легко лежати на голих дошках? Особливо коли й під голову немає чого покласти?

А Круть... От натура! Він підсунувся до мене впритул і вже дрімав, бо здригався.

Звичайно, Круть може спати. Йому що: я, Жужу, тут, на все інше йому начхать. У нього мами немає, про нього ніхто не буде турбуватися. А про Жужу будуть. Усі. І дідусь, і тато, і мама. Ех!

Мене осиним роєм обсіли гризоти. Тоді я встав, підійшов до вікна і почав угадувати, де серед вогнів наш будинок. Ага, он він!

Уже почало гаснути у вікнах світло. Та й зрозуміло, у нас живуть робочі, будинок наш заводський. Завтра ранком майже з кожної квартири поспішатимуть на зміну люди, тож зараз їм уже час на спочинок.

Я пригадав, що з вікон нашої квартири, а найбільше з балкона, добре видно дзвіницю. І тепер давай придивлятися, де ж це наша квартира та балкон.

І пізнав. Два вікна з великої кімнати і одне з кухні.

— Льонько,— сказав я,— іди сюди, глянь: вже навколо вікна погасли, а в нас світяться...

— Ну то й хай...

— Еге,— кажу,— тобі хай, твоя квартира виходить у двір, і звідси не видно. А мені ті вогні, наче ніж у серце...

ЧОРНЕ, ЯК НІЧ...

Льонька все ж устав, підійшов. Давай ми придивлятися, і Льонька теж підтвердив, що то моя квартира.

І тут мені здалося, що в годиннику чи над ним щось завовтузилося. Точно вам кажу, що завовтузилося...

Ви можете подумати, що я — мамій, страхопуд, тіні своєї можу злякатися. Але ж і Льоньчик мене під бік штовх і шепоче:

— Ти чув?

— Чув. А ти?

— Теж.

— А що ж воно може бути?

— Та біс його знає...

Ми могли б ще й тепер подумати, що то нам обом почулося, але Круть увесь наїжачився, притиснув між ноги куцого хвоста і загарчав.

Як хочете, так і думайте про мене, за кого подобається, за того і вважайте, але в мене на голові волосся дибки стало. А на руки й ноги наче хто сійнув цілу пригорщу голок, і вони впилися мені в тіло.

Я згадав, що неподалеку під стінкою палиця стоїть, і чимдуж кинувся до неї. Схопив її, підняв над головою. Тоді щось велетенське, чорне, як ніч, шугнуло вгорі, дмухнуло на нас сильним струменем повітря й майнуло у вікно.

— Ай-ай...— крикнув Льоньчик і присів від несподіванки.

Я б, може, теж закричав, але просто не встиг, бо Круть, зрозумівши, що нам загрожує величезна небезпека, кинувся до вікна і несамовито загавкав. Уся дзвіниця виповнилася лящанням його голосу. Звук той вилетів у чотири вікна на всі чотири боки, і луна, перегукуючись, покотилася навкруг. На той голос десь унизу басовито обізвався якийсь чужий пес. Трохи далі задзяволів ще другий, потім третій...

Круть, підбадьорений, що він не один у боротьбі з тим невідомим, чорним, як ніч, залився такою хороброю гавкотнявою, так самовіддано кидався до вікна, що був би десь поблизу дикий тур — і той би щодуху чкурнув навтікача.

Але чого Круть бігає то до одного, то до другого вікна? Подалися й ми за псом. Аж навколо дзвіниці кружляє чорний велетенський птах. Він хотів було шугонути назад на дзвіницю, але я так махонув палицею, а Круть так грізно, ошкірившись, загавкав, що птах злякався і полетів геть.

Як не страшно було, але я все ж крикнув на пса:

— Замовкни, Круть!..

Наш собачина притих, але на землі на різні лади й голоси заливався цілий псиний хор.

Коли це з-поміж собачого валування долітає до нас людський голос:

— Хто там на дзвіниці? Хто там?

Я позирнув у двір і помітив під ліхтарем сторожа. Навіть пізнав його голос — з хрипотою, трохи гаркавий.

— Ще раз питаю — хто?

Що було казати?

І тоді Льоньчик відгукнувся:

— Це ми-и!

Мабуть, він не почув нашого голосу, бо знову закричав:

— Міліцію зараз викличу!

Він таки справді побіг кудись.

— Ну ось,— кажу я,— вже діло дійшло й до міліції.

— А все оцей Круть...— з гіркотою кинув Льоньчик.— Не зчинив би гавкотняви — все було б гаразд...

Круть зрозумів свою провину, принишкло ліг, тільки язика від хвилювання висолопив та дихкотів.

— А так приїде міліція,— продовжував Льоньчик,— як рабів божих, за шкірку — і будь здоровий...

Я Льоньчикові цього не сказав, але сам подумав: може, й краще, якби приїхали. Відімкнули б двері, зійшли б ми на землю, пояснили все що до чого, та й край. Зате тато не ходив би по місту, шукаючи, дідусь не бродив би берегами ріки, і мама спокійно б заснула.

Дивимося з Льоньчиком униз, коли це сторож вибігає з будки, приклав ковіньку загнутим кінцем до плеча, а другим націлився на нас та як закричить:

— Ніс места! Ні с мє-є-ста, бо стріляти буду!..

От, уже й стрілять! Куди стрілять? Навіщо? Ех!

Ми, звичайно, підкорилися. Стоїмо біля вікна непорушно. Навіть Круть підійшов і сів біля моїх ніг.

А сторож лементує:

— Ні с места до особого распоряженія, бо курок спускаю!.. І, крім того, руки вгору, бо інакше тільки дим піде!..

Підняли ми ще й руки. Стоїмо.

Добре, що не довго довелося стояти, бо бачимо — вулицею машина до старого монастиря на повній швидкості мчить. Заскрипіли гальма, біля брами зупинилися. Побіг туди сторож.

Чуємо, чийсь веселий голос питає:

— Так що тут?

А сторож:

— Десант на дзвіниці, товаришу сержант!

— Десант?

— Так точно, товаришу начальник... І, видать, сурйозний, бо із собачим подраздєлєнієм...

— Оце так! — знову той веселий голос.

А ми вже руки поопускали, перехилилися через перила, прислухаємось до тієї розмови. Коли це від машини прожектор як різоне нам очі, так ми й присіли з Льоньчиком.

— А підходь ближче до вікна, хто там! — гукає веселий голос.

Ми з Льоньчиком підійшли до перил і знову попіднімали руки. Зиркнув я куточком ока, а Круть теж сів на задні лапи, як я його колись навчив, а передні підняв.

— Таки точно,— каже все той веселий голос,— цілий десант: два піших гренадерських полки і один собачий дивізіон...

Круть же, мабуть, зрозумів, що нам знову загрожує якась небезпека, хоча лапи тримав піднятими, все ж почав гарчати. Я тупнув на нього. А знизу веселий голос питає:

— Так це вже всі?

— Усі,— каже Льоньчик.

— Ну так тоді можете руки опустити,— ми вас не боїмося,— і потихеньку тупайте вниз.

Зійшли ми на ярус нижче, знову у вікно дивимося. Чуємо, а той веселий голос лає сторожа:

— Так як же це так, щоб ключа не було?

— Позаяк,— бідкається сторож,— ніякої надобності в дзвіниці у нас немає, то ключ у директора в сейфі...

— А де він живе?

— А то вам без надобності, бо його все одно дома немає. Завтра ж неділя, то вони сьогодні поїхали рибу ловити. А без нього ніхто ключів не дасть...

Веселий голос помовчав, тоді гукнув до нас:

— Так хто ж ви такі, козаки, будете?

Ну, тут я вже взяв на себе всю відповідальність:

— Хто,— кажу,— я та Льонька.

— А хто такий "я"?

Я зрозумів, що тут уже нічого робити якусь таємницю, і зовсім відкрито кажу:

— Володька Корнієнко із вісімдесят шостої школи, або простіше — Жужу.