Загадка старої дзвіниці - Дрофань Анатолій
В старому монастирі саме від. ривали музейне містечко, і на свято наш "Глобус" запросив у гості Віллі Кюнте з мамою.
Я не встиг вам сказати, що внизу на високій дзвіниці прикріпили меморіальну дошку. Відкриття її мало відбутися сьогодні, і всім "глобусятам" (так ми поміж себе називали членів клубу інтернаціональної дружби) хотілось, щоб це сталося в присутності нашого німецького друга.
Та, може, найбільше про те мріяли Льоньчик і я.
Віллі Кюнте прибув напередодні свят. Йому хотілося зразу ж піти до дзвіниці, де загинув його тато, але ми відклали ті відвідини до наступного дня.
Після параду в центрі міста багато городян пішло в музейне містечко.
Стояла прекрасна весняна година. Каштани на вулицях повиставляли білі урочисті панікадила, сліпучі суцвіття в них, мов найтоншої роботи свічки, горіли блідо-червоними вогнями. У садах цвіла вишня, плакучі верби напушили зелені сережки, і в повітрі, напоєному медовим духом весни, гули бджоли.
На широкому подвір'ї над гомінким багатолюддям палали вогнища знамен, а на снігах шонерських сорочок жевріли відблиски їх — жаринки галстуків.
Меморіальну дошку на дзвіниці прикривало поки що біле шовкове полотнище, і весняний легковій ледь ворушив його.
Людське різноголосся, піонерські пісні нараз притихли,— карбованим кроком пройшла військова частина.
Незабаром фанфари сповістили про початок мітингу.
Віллі Кюнте був дуже схвильований, бо багато говорилося про його тата. Я бачив, як у нашого німецького друга за скельцями окулярів блищали очі, а щоки палахкотіли від рум'янців. Його мама, що стояла за крок позад нього, вже сива, але ще струнка й підтягнута жінка, переминала в руках хусточку і час від часу якимось нервовим рухом підносила її до обличчя.
Коли з меморіальної дошки спало біле шовкове покривало, люди прочитали на ній:
"Цю дзвіницю в 1943 році ціною власного життя врятував від загибелі німецький сапер Август Кюнте, син комуніста-антигітлерівця Ганса Кюнте, сподвижника й друга Ернста Тельмана".
Мені та Льоньчикові доручили нести першу почесну піонерську варту біля тої дошки.
Я віддавав піонерський салют, а в пам'яті оживало, як ми готувалися до нашого першого підняття на дзвіницю і, ховаючись від стороннього ока, називали це операцією "Голуб", як нас помітив сторож і, цілячись ковінькою, прикладеною до плеча, кричав: "Ні с места!" — як потім знімали нас із дзвіниці пожежники, як ми з дідусем порпалися біля годинника, намагаючись повернути йому життя...
Хор Палацу піонерів співав задумливу й протяжну пісню про мир. Сто хлопчиків і дівчаток просили в ній зберегти спокій на всій землі, щоб чорний дим пожарищ не затьмарював сонця над нами, а ясна блакить неба завжди лишалася чистою...
Я підняв очі. Небо справді було в цю мить волошкове. Здавалося, всю безконечність його хтось густо засипав свіжим першоцвітом, не лишивши жодної прогалини.
Пісня стихла. На трибуну винесли при почесному ескорті бойове знамено військової частини. Прапороносець трохи схилив його донизу. Поряд стояв мій тато. Він тримав на червоному оксамиті польову солдатську сумку. Тато сказав, що ця річ належала саперу Августу Кюнте, і військова частина передає її зараз синові солдата — німецькому піонеру Віллі Кюнте як дорогоцінну сімейну реліквію.
Віллі ступив до мого тата, взяв той подарунок. Потому спустився на одне коліно перед бойовим знаменом і поцілував його край...
"Віллі,— сказав я в думці йому,— так бережімо ж і ми з тобою чистоту волошкового неба над нами завжди, завжди!.."
Була дванадцята година дня. Куранти на високій дзвіниці чотири рази, як і колись давно, програли мелодію. Потім великий дзвін дванадцять разів обізвався своїм густим потужним голосом, і по тому над притихлим багатолюддям, над повінню барв, над розливом червоних знамен і піонерських галстуків величаво й могутньо весняним водопіллям полилися звуки гімну нашої республіки.
Я поглядом знайшов між людей дідуся. Він стояв у цю хвилину якийсь урочисто святковий, дивився кудись удаль. Мудрий мій дідусь! Як мені в цю хвилину хотілося бути схожим на тебе в житті!
Всі, кому належить, віддавали честь. Військові — по-солдатськи приклавши п'ятірні до козирків кашкетів і до скронь. Піонери — піднявши високо над головами правиці в салюті. То була честь праці, честь дружбі між людьми, честь мудрості людській, врешті, честь рідній нашій землі.
ПРОЩАННЯ
От уже й прийшов час нам розлучатися.
По правді кажучи, мені б не хотілося. Але відчуваю, що ви вже втомилися і нам треба трохи спочити.
А я б усе говорив і говорив, бо, розповідаючи, мовби знову мандрую прекрасним кришталевим палацом, який називається дитинством.
Але всьому приходить кінець. І мандрам, і дитинству теж.
Не знаю, як ви на це подивитесь, а мені жаль, що вже давненько немає на світі Жужу. Замість нього тепер ходить вулицями, посміхається, поспішає на роботу Володимир Остапович — високий чоловік з невеличкими чорними вусиками. Він дуже чітко вимовляє всі букви алфавіту і коротенький віршик:
Я жук, я жук, Я тут живу.
Жу-жу, жу-жу, Я вас вкушу...—
може повторити без жодної помилки.
Ви, звичайно ж, здогадалися, що Володимир Остапович — це я, колишній Жужу.
Здається, все, що я вам розповідав, було зовсім недавно. А відтоді позаду в мене залишилися не тільки школа, але й три роки військової служби в армії і ось уже майже два літа й дві зими праці...
Уже два роки колишній Жужу, а нинішній Володимир Остапович Корнієнко працює на заводі, в тому самому цеху, де колись із своїм другом Льоньчиком та дідусем ремонтував старий німецький годинник. Ви, може, здивуєтесь, коли я додам, що той самий Льоньчик, з яким ми чесно ділили порівну всі радощі й печалі дитинства, і тепер у житті йде поряд зі мною. Наші верстати стоять один біля одного.
Начальником цеху у нас працює — хто б ви думали? — Рамзес Другий. Дядько Роман уже покинув займатись боксом. Нині в нього багато серйозніших клопотів, бо ж він керує великим людським колективом. А дядько Прокіп, кінчивши інститут, трудиться у відділі головного інженера заводу.
Ми з Льоньчиком, як колись дядько Роман і дядько Прокіп, вечорами після роботи в цеху ходимо на заняття у вечірній інститут.
Дідуся, на жаль, уже немає. І тепер ми з моїм вірним другом дитинства Леонідом Зінченком замість нього доглядаємо старий годинник на високій дзвіниці музейного містечка. І зараз він дуже точно ділить кожну годину на хвилини й секунди.
Давній наш знайомий — вартовий старого монастиря, що цілився на нас ковінькою, мов рушницею,— так і залишився біля дзвіниці: оберігає все музейне містечко.
Ще зосталось сказати кілька слів про Віллі Кюнте.
Дружба з ним, розпочата ще в дитячі роки, триває й зараз. Він теж лишився вірний своїй фамільній професії — працює майстром на тому самому заводі, де колись трудився його дід-годинникар. Тільки тепер те підприємство не належить фабрикантові, що мав свою фірму. Нині це народне господарство, державна власність, і Віллі Кюнте — майстер на ньому.
Наше давнє приятелювання з ним поклало початок співдружності наших заводів.
Минулого року заводська делегація, в яку входили й ми з Льоньчиком, гостювала в Дрездені. Ми, звичайно ж, завітали до Віллі додому. І, признатися, були зворушені, побачивши на стіні вітальні наш колишній сувенір — коліща з годинника, а поряд татову солдатську сумку.
Цього літа Віллі Кюнте зі своїми друзями приїздив до нас. Німецькі робітники знайомилися з нашим заводом. Віллі теж токар високого класу, і ми обмінювалися з ним досвідом роботи. Коли він працював за моїм верстатом, дуже вправно орудуючи різцем, я, придивившись до нього, помітив, як він схожий на свого батька, фотографія якого зберігається зараз в музейному містечку. Той же профіль, такий самий злегка приплюснутий ніс, осідланий великими окулярами, задумливі очі за скельцями. Тільки у Віллі немає в погляді батькового смутку. Натомість живий інтерес, допитливість думки і приязнь до всіх нас, радянських людей.
Ми ходили з нашими-німецькими друзями до дзвіниці, поклали квіти біля меморіальної дошки, на якій записане ім'я Вілліного батька.
— Ваша земля,— сказав тихо Віллі,— навічно дорога й рідна моєму серцю, бо скроплена кров'ю мого тата... А я ваш довічний побратим...
Віллі з амфори, яку привіз із собою, розсипав навколо дрезденську землю.
— Хай наші землі,— мовив при тому задумливо,— дарують нашим дітям не муки й страждання, а тільки радість...
І буде так! — сказав я, міцно потискуючи Вілліну руку.
