Загадка старої дзвіниці - Дрофань Анатолій

Повість

ЖУЖУ

Вам, мабуть, найперше захочеться дізнатися, що означає слово Жужу. Аби не завдавати комусь мороки з різними здогадками, зразу ж поясню: це я.

Здивовані? А я був навіть вражений, коли почув, що то моє прозвище. Та що поробиш. Хіба хто коли питає в класі, яке ім'я тобі приклеїти? Як захочуть, так і наречуть.

І мене також.

А почалося це в перший день, як тільки я прийшов до школи. На другому уроці вчителька з'ясувала, що я неповноцінний учень. Я не міг вимовити — журавель. Замість того казав: зуравель. Я не зумів повторити — життя. Натомість промовляв: зиття. І ще багато слів жужмалося в моєму роті.

Коли вимучував оте "зуравель", увесь клас заходився сміхом. А мені було нестерпно боляче. І я заплакав.

Тоді вчителька підійшла до мене, погладила по голові:

— Не печалься, Володю Корнієнко. Не треба. Ми тебе навчимо багато чого. Згодом ти зумієш правильно вимовляти всі слова. Тож плакати не слід. Але скажи мамі, щоб завтра прийшла до школи.

Мама з'явилася. Вони з учителькою ходили коридором та про щось стиха розмовляли.

Наступного дня ми з мамою були в лікарні. Лікарка в білому халаті, в білій шапочці і золотих окулярах, посадивши мене проти себе, наказала декламувати за нею цілий вірш:

Я жук, я жук,

Я тут живу.

Жу-жу... жу-жу...

Я вас вкушу...

Та в мене знову не виходило. Тоді вона пояснила, що язик мій лінивий, лежить, капосний, нерухомо в роті і спить. Тож я повинен змушувати його до праці, влаштовувати йому фізкультурну зарядку. Підняти кінчик язика і казати:

— Журавель... Журавель.

Повторювати те скрізь: на вулиці, вдома, в школі. І чим частіше — тим краще.

— Обов'язково, Володю, це треба робити,— радила лікарка, похитуючи головою,— бо інакше з тебе будуть глузувати діти...

Я не хотів, щоб хтось із мене насміхався і, де б не знаходився, через кожні п'ять хвилин тягнув:

— Я — жук... Я — жук... Жу-жу-жу...

І на уроці теж.

Вчителька якось запитала:

— Що це в нас — жук завівся в класі?

Мій сусіда по парті, Льонька, сказав:

— А це Володя Корнієнко вправи робить.

Вчителька усміхнулася.

— Молодець, Володю, що пам'ятаєш поради лікаря.

Тоді я сміливіше:

— Жу... жу...

Увесь клас повернувся в мій бік і зареготав. Учителька нахилилася до мене, шепнула:

— Краще ці вправи, Володю, робити дома... Або в той час, як повертатимешся зі школи.

Відтоді й прозвали мене — Жужу.

Я переходив з класу в клас, був уже аж у п'ятому, але прозвище те від мене так і не відстало.

СИНІЙ КОНВЕРТ

Мало того, що в школі мене так назвали, і в Палаці піонерів, де ми з Льоньчиком у клубі інтернаціональної дружби "Глобус" працювали, теж. І винен у тому, звичайно ж, мій друг Льоньчик.

Якщо хтось із вас колекціонує марки, приходьте до клубу, там одержують листи з усього світу. Як казав Льоньчик: уся планета в наших руках.

Одного разу Любов Василівна — керівник нашої групи — показала нам синій конверт. На ньому теж були надзвичайно цікаві марки. Але не вони привернули нашу увагу.

Я забув сказати, що вчилися ми з Льоньчиком в українсько-німецькій школі. І листи надходили до нашої групи ті, що писані по-німецьки.

Читає їх Любов Василівна, а ми перекладаємо гуртом. Потім того листа хтось забирає додому і приносить писаний переклад.

Так було і з тим, який Любов Василівна вийняла із синього конверта.

Він нас усіх дуже схвилював.

Я не переказуватиму його. Краще ви самі прочитаєте переклад, який ми зробили з Льоньчиком.

Ось він.

Дорогі друзі!

Я живу в Дрездені, неподалеку від майдану Єдності, на якому пам'ятник загиблим радянським воїнам.

Сьогодні наш загін носив до підніжжя його квіти. Ми стояли в почесній варті. В ті урочисті хвилини я й вирішив написати цього листа.

Звати мене Віллі Кюнте. Я дуже хотів би познайомитися з вашим піонером, подружити з ним. Але із сміливим, хоробрим хлопцем, бо в мене одне незвичайне прохання.

У вашому місті на крутому березі ріки є старий монастир з високою дзвіницею. Вона мені дуже дорога. Не тільки мені, але всій нашій родині.

Річ у тім, що давно, ще до вашої Великої Жовтневої революції, господарі монастиря захотіли біля дзвонів встановити годинника, щоб він кожної чверті години змушував озиватися якийсь певний дзвін.

Вони звернулися до німецької фірми. Годинник виготовили, і хазяїн підприємства послав мого діда — механіка — встановити його та навчити когось із служителів управляти ним.

Дід все це зробив. А коли від'їжджав додому, на станині прикріпив табличку зі своїм прізвищем.

У сорок третьому році, в останню війну, і мій тато, здається, залишив там свій розпис.

Та про це іншим разом, зараз же скажу про Діда.

Його спіткала важка доля. Він був комуністом, товаришував із Тельманом, і коли країною почав правити Гітлер, мого дідуся разом із Тельманом посадили у в'язницю.

Я дідуся не знав. Але він писав щоденник. Кілька товстих зошитів зберігаються в нас у горіховій шкатулці, поряд із фотографіями та листами, як найдорожча сімейна реліквія. З тих записів я й дізнався про годинник.

Ще раз дуже прошу дати цього листа хороброму хлопчикові, який зміг би зробити мені велику послугу: не побоявся б полізти на дзвіницю старого монастиря, якщо на ній зостався колишній годинник, знайшов монограму і зафотографував для мене на згадку. Вся моя родина була б дуже вдячна за це.

Віллі Кюнте.

Коли Любов Василівна кінчила читати цього листа, ще якусь хвилину ніхто не наважувався порушити тиші.

Кому ж, кому вона вирішить віддати його?

Признатися, мені дуже хотілося, щоб вона вибрала мене. Любов Василівна повела по групі поглядом і раптом сказала:

— Я думаю, за цю справу візьметься...— ще хвильку подумала і кінчила: —— Володя Корнієнко.

Я, мабуть, почервонів, бо мені зробилося дуже жарко.

Невже Любов Василівна вважає, що я тут найсміливіший?

А вона здогадалася, певно, про мої сумніви, додала:

— Володя, я знаю, вміє фотографувати. А ось наскільки хоробрий — це ми побачимо... Та щоб легше було, на допомогу виділимо ще й друга його — Льоню.

ІРЖАВА ПІДКОВА

Від нашого з Льоньчиком будинку до старого монастиря — рукою подати, а високу дзвіницю видно навіть з вікон моєї квартири. Але всім тим ми якось мало цікавилися і майже нічого не знали ні про монастир, ні про його дзвіницю.

Тож, вийшовши з Палацу, порішили зразу ж піти на високий берег, де між зелені дерев похмуро сіріють монастирські мури.

О, які грізні, виявляється, вони! Височенні, з вузенькими прорізами-щілинами, з подзьобаною і викришеною цеглою. Наче аж дихають чимось давнім-давнім. Та нас найперше манила ота височенна дзвіниця, що своїм заржавілим хрестом мовби аж небо черкає.

Стоїть вона на монастирському подвір'ї. Проте туди легко зайти, бо брама розчинена — в багатьох будівлях якісь склади, майстерні. У великому корпусі, що прилягає до дзвіниці, зберігаються мішки з борошном, які вантажать на машини.

Ми підійшли ближче до дзвіниці. В самому низу її — маленькі двері. Але на них величезний замок.

Як нам бути? Що робить? Як проникнути отуди, всередину?

— Знаєш що, Льоньчику,— сказав я другові,— давай ми зараз нікому не говоритимемо, що нам треба. Бо признаєшся — можуть зразу випровадити: мовляв, не тут комашні лазити... Та й взагалі хай це буде наша таємниця.

— Правильно,— погодився він.— І дома про це не треба казати. Бо мами дізнаються, зроду не пустять на дзвіницю... "Хочете повбиватися?.. Покалічитись?.." Хіба не знаєш?

То була чистісінька правда. Та й цікавіше жити на світі, коли в душі носиш якусь велику таємницю.

— Давай надалі,— таємниче зашептав Льоньчик,— наше діло іменувати операція...

Він замислився — як же назвати її. Підняв голову вгору, глянув на дзвіницю. Я теж слідом за ним подивився туди. А там якраз два голуби — білий і чорно-рябий — кружляли навколо купола.

— О,— вигукнув я зраділо,— давай називати нашу операцію "Голуб"!

— Чудесно! — схопив мене за лікоть Льоньчик.— Операція "Голуб"!

— Але щоб це була справжня таємниця,— сказав я,— нам треба заприсягнутися, що берегтимемо її, як... як...

Я не знаходив потрібного слова і поглядом просив Льоньчика, що стояв проти мене, допомогти.

Він теж задумався, пригладжував русяве волосся, морщив лоба, але потрібні слова не приходили і йому в цю мить на пам'ять. Тоді він простягнув мені руку, урочисто сказав:

— Одне слово, на п'ять!..

— А ви це, козаки, чого тут? — почув я раптом чийсь голос зовсім близько.

Ми озирнулися.

За кілька кроків стояв чоловік у сірій сорочці, заправленій у руді штани, в кашкеті з великим козирком, в чоботях. Він спирався на ковіньку і прищуреними очима пильно дивився на нас.

— Гуляємо,— сказав Льоньчик байдуже, ніби ми не мали ніякої таємниці та найменшого інтересу до старого монастиря, і нам однаковісінько, де блукати.

— Хіба іншого місця нема? — поцікавився чоловік.

— Нам скрізь місце,— махнув недбало рукою Льоньчик і вже повернувся, щоб іти звідси геть.

А я подумав, що даремно він сердить чоловіка, та, щоб якось задобрити незнайомця, покірніше промовив:

— Любо тут...

І зразу ж переконався, що правильно зробив. Бо чоловік трохи здивовано підняв з лоба кашкета, від чого обличчя його з маленькими сивими вусиками подобрішало, запитав:

— А що ж тут любого?

У мене зразу ж заворушилися сумніви. Може, це гарна людина і їй варто признатися, що привело нас сюди? Либонь, вислухає, зрозуміє і захоче допомогти. Але ту ж мить згадав про нашу клятву, тим більше, що Льоньчик застережливо зиркнув: мовляв, тримай добре язик за зубами!

Але що ж йому відповісти? Чим цікаво тут?

Я розгублено кинув погляд довкола. І нараз біля дверей дзвіниці побачив стару заржавілу підкову.

— Ось,— побіг зраділо до неї, схопив у руки і підняв перед себе.

Обличчя чоловіка насторожилося, потім затеплилось в усмішці.

— О,— ворухнув бровами він,— знайдена підкова — то все одно, що ключ від щастя...

— А нам можна забрати її з собою? — запитав я.

— Та чого ж, знайшов — то бери...

Льоньчик зрозумів, що тепер випала та хвилина, коли можна повести мову й ближче до діла. Зауважив, хитнувши головою в бік дзвіниці:

— Ну й замок же почепили... Не менше як пуд важить...

Чоловік від тих слів нараз построгішав:

— А до замків,— сказав із притиском,— вам зась... Не ваше жито мелеться...

Льоньчик був з тих реп'яшків, що, зачепившись, не легко відриваються.

— Ви його стережете? — запитав з милою усмішкою.

— Авжеж...