Володарка Понтиди - Косач Юрій

Тієї ночі, на її руках, умер Галі. Він умирав, посміхаючись, дивився на княжну: вона з ним буде і в іншому світі, чудесному світі. Який інший кінець був йому зготований ось тут, у цьому світі, що був для нього тюрмою? Цісарці однак знайшли її й арештували, щоб вивезти до Відня. Молодий корнет, що заступився за неї, і також був взятий під замок за своєвілля, допоміг їй утікти. Разом вони прибилися до Львова, потім до Кракова, потім подалися на Шлезьк. Корнета звали Христанеком. Я здивувався, як могла так змінитись людина. Княжна зітхнула:

— Він був тоді молодий і хоробрий. Але світ, у який ми поринули, зіпсув його дощенту. Не знаю, може винна я, що сказала йому відразу, що ніколи не зможу його любити. Але він благав у мене дозволу бути при мені, ходити за мною мов тінь, служити мені... Із Шлезька ми попали у Прагу. Христанек був вже одмінений, його ловили як дезертира, у нас не було грошей... Він грав, іноді програвав; іноді приносив вигране золото. Він перебував серед лихих людей і сам ставав таким. Життя його вчило бути фальшивим, хитрим, хижим. Незабаром його зловлено і посаджено в хурдигу. Становище було таке безвиглядне, я була така втомлена, я хотіла вкоротити собі життя, кинулась у ріку, я хотіла поплисти за хвилею. Це було в Празі. Тоді мене врятував барон Шенк... Він визволив Христанека і ми переїхали в п Саксонію... Там трапився Доманський... Ми вирішили продовжувати нашу справу. Всіми засобами, адже — правда була по мойому боці, треба було її, закуту, визволити. Я знав, що було далі. Я попросив її не розповідати більше. Вона аж дивувалась, звідки я міг знати про Дрезден, про ігорний дім, про заходи у короля Саксонії, про втечу до Голландії:

"— Княжно, — сказав я, чуючи, що знечев'я обличчя моє паленіє, — як могли ви вірити їм усім? Як могли не знати, що кожний, хто говорив вам про вашу справу, жадав тільки вас? І Христанек і Доманський і Шенк і Лімбург-Стирум... Всі вони знали, що ви самотня, в цьому світі — безпорадна. Не збагну, як ніяк не збагну ще й того, що ви терпіли їх, хоч і бачили, що вони всі, коли переконувались у вашій недосяжності, не хотіли нічого іншого, як із вашої священної справи зробити собі джерело доходу, чи не так?... Хіба ви можете думати інакше, хочби про Доманського?.. Автім може це все зовсім не так, зовсім не так?..."

— "Мовчи, мовчи, юначе — палко оказала вона, — ти так мало мене знаєш, ти не віриш мені, у тебе все ще сумнівання. Мені не треба було від них нічого іншого, як тільки відданості моїй справі до скону. Я не вчинила б їх ніколи кращими людьми. Але хіба це моя ціль? Яке мені діло до того, що вони може й були злочинцями? Вони служили моїй справі. Вони вірили в неї. Але чи котрийсь з них наважився переступити межу, яка була раз покладена між нами?.."

Я зірвався і заходив по кімнаті. Може, може, може й так, автім, коли б і не моя віра, то я не був би осьде, бо чим тоді я був би, якщо всі запевнення княжни тільки облуда? Але як могла вона жити і діяти, знаючи, що завдяки саме всім людям, вона живе набір із власним сумлінням?

Княжна засміялась, аж з-хижа.

"— Пхе, юначе, ти не можеш відмовитись від гомінких слів, які оті торочили до вуха твої страсбурзькі професори, які самі живуть не в нашому світі, а в полоні своїх теорій, сліпнуть, зачакловані мудрими книгами. Про сумління говорять тоді, коли знають, що ти кволий, немічний, коли доля проти тебе і твоє змагання намарно. Але, коли я переможу свою гірку долю, коли буду могутньою, мене ніхто не спитає про моє сумління, як не питають усіх сильних цього світу. Може і я раніше думала інакше, коли не збагнула, що зло випалюють лише злом. Христанек — шулер, шальвіра, може й злочинець. Доманський обманець, шарлатан, шпигун? Гаразд, я це все знаю достеменно. Поки я не осягла своєї мети, я користаюся з усіх засобів. Навіть не гребую Доманськими і Христанеком. Бо ж і лиходій в добрім ділі знадобиться. Повинна був чистою — я, вони — не обов'язково. А коли мета моя буде осягнена, то я знатиму, як показати цій шушвалі її місце..."

Я зітхнув і розвів руками. Так, вона говорила вже як володарка, в ній таки була натура владарів. Говорила безжурно, розважаючись грою перстнів на своїх пальцях, хтозна, може виграних Христанеком, може куплених за фальшиве золото Доманського. Може владарці, з її глузливою посмішкою, й я завтра буду непотрібний, для її величі вже недоречний, як і ті, що їй нині потрібні.

Вона немов прочитала мої смутні думки і наказала мені підійти до неї. її терпкий сміх вражав мене — щось і в ній одмінялось, хоч я так хотів їй вірити. Я зазирнув їй в очі, але не побачив нічого, що розвіяло б мої думки. Я був приречений бути завжди в тривозі, завжди у ваганнях, у сумнівах.

"Любий, — промовила вона з-тиха, — тільки Галі і ти — мої суджені, тільки ви — мої володарі. Тобі треба вірити мені, хоч би й наосліп..."

Мене не могли заспокоїти її любі слова. Я не находив собі супокою, аж доки не попав на просту думку, що в мойому становищі я нічого іншого не в праві вимагати, ані хотіти. Якщо щастя дано мені так зненацька, я не смію ходити навкола нього, сумніваючись. Я повинен був жити, нехай і хвилинним шалінням. Я повинен був давно вже розгадати цього сфінкса, хочби й це було тільки оманою; але вона, моя княжна, для мене була таки не володаркою, 1 а тільки жінкою. І з тією думкою я глянув у її очі, а вона відповіла мені усміхом, який наказав мені забути про все.

8

У міжчасі, я старався вивідати у княжни все, що мені могло б з'ясувати її дії за час нашої розлуки. Я хотів зважити, як далеко її завели і наскільки пошкодили її справі ті темні сили, яким вона довірилася. Я ні на хвилину не сумнівався, що вона тепер вже нічого не втаювала від мене.

Після того, коли в Штутгарті з'явився граф Лімбурі-Стирум і мене та Христанека заарештовано, княжна враз з Доманським і Рокатані встигла видертися з міста. Поміг їй в тому, що й казати, Радзивіл, який, однак, після історії в Штутгарті дуже змінив своє ставлення і вже не поспішав з будь-якими пропозиціями, мабуть уважаючи, що княжна і може деякою мірою шкодити його справі.

Але в Венеції, де княжна спинилася після низки пертурбації, справжнім добродієм виявив себе маркіз Рошфор де Вількур, який був амбасадором Франції при республіці Венеції. Мені ж не треба було розповідати про його лицарськість, можливо, що маркіз був єдиною людиною, в якій я не помилився. Не помилилась і княжна. Насамперед, треба знати,—розповідала вона, — що все те, що приписувано начебто протекції Версалю і міністра Верженна, було справою, і то зовсім приватною, маркіза. Все що він мав, віддавав до розпорядження княжні. Більше того, він у свойому імені, як найгорячіше підтримував справу княжни і в Версалю у д'Егійона і через амбасадора Франції в Істамбулі. На жаль, жоден із маркізових меморіалів в справі Понтиди не зустрів у Версалі підтримки. Міністр д'Егійон суворо доганив маркізові його протегування княжни і заборонив йому нею займатися.

Мабуть тут діяв через цісарського амбасадора у Франції кардинала Мерсі віденський двір, який раз на завжди вирішив не підтримувати заходів претендентки на понтійський престіл. Але маркіз де Вількур і не думав відступати. Він сприяв княжні і її почту виїзду з Венеції до Рагузи, де було домовлено про зустріч і переговори з висланцем султана Абдула-Гаміда відносно переїзду княжни до Туреччини.

Проте висланець султана забарився в дорозі, чи може чумисне зволікав з приїздом, бо, остаточно, справа княжни в Порті була мало відома, також можливо, що підшепти польських конфедератів робили своє. Тимчасом княжна і маркіз в Рагузі, були приречені на бездіяльність; Рагуза не тільки боялася встрявати в європейські справи, але хитрувала, будучи на поводі й Істамбулу і Петербургу. Коли в Рагузі з'явилася ескадра графа Орлова і загрозила бомбардуванням міста, становище княжни було дуже критичне, але маркіз не тільки допоміг княжні виїхати з Рагузи, але в Спалетто на свою відповідальність наказав французькому корветові "Яструб" відставити княжну до Венеції.

Докучивши собі таку опіку над княжною, Версаль маркіза відкликав, на що він відповів заявою про відставку.

Одночасно якісь інші сили, крім Версаля, либонь може й Петербург та Відень, а може й Потсдам, секретно обвинуватили княжну Селінську та її співробітників в авантюрництві перед венеціанською Інквізицією. І знов, коли б не маркіз де Вількур, то княжна і її шамбеляни, без усякою сумніву, сиділи б під Олив'яними Дахами у Венеції або пішли б на поталу рибам у Великому Каналі.

З Венеції вдалось видертись своєчасно до Пізи. Маркізі де Вількур подбав, щоб княжну взяв під захист монастир, а сам нехтуючи листами з Франції, жив інкогніто, беручи участь в дії, яку, може вперше за весь час княжна могли розгорнути в безпеці.

Становище не складалось для неї добре. З Істамбулу прийшла остаточна відмовна відповідь — султан ажніяк не брався захищати її права; Версаль не хотів і чути про неї, а всі інші заходи, які роблено, в Іспанії і в Сардинії, і в Португалії поки що не давали ніяких наслідків. В Пізі, княжна мала час знов розгорнути дію; разом з маркізом розписано більші і менші меморіали і виготувано маніфест.

Газети знов заговорили про неї і імператорицині шпигуни сполощилися ще більше, бо ніхто в світі не міг би довідатися про те, що княжна перебуває в Пізі. Наприкінці 1774 року маркіз де Вількур подався до Неаполю, щоб дослідити тамошні можливості.

З початку до нього поставилися дуже холодно, але раптом вітер змінився, головно завдяки праці такого кавалера Де Рібаса, який має на неаполітанському дворі великі впливи. За справою його і маркіза, княжна негайно виїхала в Неаполь, де король і королева прийняли її прихильно, але це не тривало довго. На щастя, напередодні, коли вже був готовий рескрипт про ув'язнення княжни, її сповістили про це і допомогли у втечі з Неаполя. Правдоподібно, у де Рібаса виникла суперечка з маркізом і для обидвох було доцільно, — а може і для когось третього, — щоб княжну виправити з неаполітанського двору.

Я звичайно, слухаючи те все, ні словом не обізвався про те, що було мені відомо і що я знав про Де-Рібаса; я про себе вже був певний, що він, як агент Катерини, хотів вивабити княжну з Неаполя, щоб легше було її схопити.