Володарка Понтиди - Косач Юрій

Як єдиному наслідникові в роді Уортлеїв він залишив мені чималий маєток. То ж не гаючись, з Кадіксу я помандрував рибальською шхуною, яка ледви не пропала у бурях у Біскайській затоці, до Лондону, без ламаного пенса. З тієї біди я там виступав найманим боксером на рінгах, ночував над Темзою, відогравався на кінних перегонах, вантажив судна, поки юристи, також добре підробишии на мені, не ввели мене повноправно у спадщину доброю дядечка та привернули мені всі титули й лордівську гідність...".

Про все це Монтеги говорив спокійно, а мене частував добрим вином. "Що ж ви тоді зробили?"

"Повірте, — глянув він на мене з-під ока, — що коли люди довідались про привернення мені всіх прав та що я може вже засідаю в палаті лордів, став я популярною людиною в Лондоні.

Про мою одисею всі хотіли знати, навіть прінц Уельсу, запрошував полювати з ним на лисів. Вельможні свахи нараювали мені з десяток іменитих наречених. Що ж, у світі не буває нічого вічного і Лондон здокучів мені своєю мрякою, а для могутніх цього світу я був тільки розбещеним снобом, бешкетником, гульвісою. А чого той світ був вартий? Якщо ви багатій, вами цікавляться та гнуть кирпу; мода мине то й раді вас підобгати... Надокучила мені вщерть ота облудна, пишнопика Англія і я, як бачите, наприкінці опинився в Римі... Так, ось така моя історія. Не гадаю, кавалере, що вона вам цікава..."

"Навпаки, — озвався я, — цікавішої я справді не чув, хоч і сам пережив та перебачив чимало..."

Слухаючи епопею, розповіджену Уортлеєм, я не міг вийти з дива. Гай, гай! А я колись уважав цього Монтеги Уортлея зовсім за кого іншого. Ще навіть у Штутгарті я гадав собі про нього, що це парубійко добродухий, та й усе. А він таки пройшов полум'я і вир. І, що ж, він не знітився. Більше того: в його посміху, у прижмурених очах, я збагнув безліч недоказаного; мені слід було бути з ним обачним. Я гадав навіть, що може він міг би вже знати про мої справи з графом Орловим. Але він мовчав і я вирішив ані словечком не натякнути про це. Врешті це ж не тільки мій секрет. Бестія Монтеги звідкись знав про мою утечу з в'язниці, про мій побут у Женеві та Венеції, навіть і про пригоду в Рагузі. Але це й все. Крім того, мені здавалось, що цей чортів син легковажить мене точнісінько так, як я легковажив колись і його. Який я недогадливий був, та ж це усе була у нього комедія! Він прикидався дурником, а усе собі мотав на вус.

"— Ви — хвацький, таки справді відважний парубійко, одна ваша хиба: ви швидко запалюєтесь і не тримаєте себе в карбах. Ось і наслідок ваших халеп..."

Проте він дружньо й допитливо озирав мене.

"А чи не вважали б ви, Монтегю, всі оці злощастя, примхою лихої долі? — спитав я його, — та ж не з кожним таке буває..."

"Кожен кує сам свою фортуну, — похитнув він головою, — а зорі і знаки Зодіяка, якими так завжди турбується ваша княжна, це нісенітниці, як і всілякі ворожіння, в яке ви, слов'яни, чомусь так вірите. Крім того, ви всі — крихкі натурою, не вмієте бути холодними мов крига. Ось через те у нас завжди перевага над вами, була й буде. Хто хоче підкорити моря й суходоли, той не сміє давати пільгу почуттям: затисни зуби, терпи і тільки прагни... Ви, кавалере, більше — поет, а я — філософ..."

"То ви, може, задля філософії пристали до справи княжни Володимирської?"

"Ні, мій друже, — замислився Монтеги, — скоріше задля того, щоб розвіяти нудьгу. На княжну я ставив так як ставлять на півнячих боях або в двобоях навкулачки, у Лондоні: сорок проти ста або навіть і двадцять проти ста. А нині тепер не поставлю на неї й п'яти проти ста!..."

"А це через що? Вважаєте її справу програною?..."

Він замислився.

Служка проніс поуз нас жаровню з вугликами, з-синя тліючими, та докинув до каміну, бо ставало прохолодно. Провесна у Римі була вітряна.

"Якби це вам сказати? Ажніяк не берусь провіщати її прогри, але й не її виграшу, — повагом сказав Монтеги, — просто я втратив цікавість і до княжни і до її справи, яка химерна, така ж як і її княжна. А ось Катерина, — ота злиденниця з Ангальт-Цербсту дорвалася до володіння, ставши імператорицею, бо це кума хитра та й розуму їй не позичати...

Вона добре пам'ятає, хто її підсадив до престолу, ось такі Орлови, Розумовські, Потьомкіни, уся гвардійська, вона й тепер залежна від неї, а вони також добі про це знають, та її не зрадять, бо зрадивши, втратять те, що мають. Оце й є її опора. А хто ж наважиться проти неї, хто? Козаки, раби, кріпаки, жменя вільнодумців? Наважились та, бачите, не втримались, бо до сили треба ще й кебети. Пугачов, хоча б? Ні, він не був вождем міри, наприклад, Кромвеля. Вдавалось йому, поки метелявся по своїх степах та тиснув генералів Катерини, а як підступив далі, то й знітився: спіймали його, повезуть у Москву, а незабаром і голову зрубають... Ось і кінець ребелії. А які ж вигляди у княжни? Розум може є й у неї, але сили ніякої, через те надіється на всіляку дрібноту, почавши від німецьких графенят та крутіїв по закамарках королівських дворів Версалю чи Відня і скінчивши на таких Христанеках та Доманських. Їй треба хоч зо два полки осьтаких одчайдушних кавалерій як ви, мій друже..."

Наша розмова про справу княжни не вривалась. Монтеги охоче розповів про все, що він знав і думав. А знав він більше ніж я.

"На кого може надіятись княжна?. На нікого. Радзивіл? Та він вже давно ручається з короликом Станіславом-Августом, на ласку Петербурга надіючись. Чутки, що у Венеції, чи в Рагузі, чи в Неаполі княжну щедро підтримувала Франція або Цісарщина, або Отоманська Порта — вигадки. Не шкодував для неї грошей тільки маркіз де Вількур, а може дещо підкидав і ерцгерцог Тоскани Леопольд Габсбург, бо обидва безнадійно закохані, не втрачали надії полонити княжну своєю щедрістю. Що ж до Туреччини, то не ті часи: султан Абдул-Гамід сам тулить піастер до піастра, маючи над собою постійну загрозу — ескадру Орлова на Міжцаринні та полки Рум'янцева на Дунаї. Де йому до таких інтриг? Маркізові де Вількурові може пощастило б і зацікавити короля Людовика, але й у того самого біда. Що ж до Англії, то може б вона злакомилась на інтригу проти Катерини, але вітер повіяв не в той бік. Англія не хоче дратувати Катерину, бо підозріває, що Като допомагає ребелізантам в Америці... Що ж до маркіза де Вількура, то може він був найближче до своєї мети, переконуючи міністра Верженна та кардинала де Берні, амбасадора Франції у Римі, подати княжні сяку-таку допомогу. Наприклад, той маркіз так зручно повів справу, що король Неаполю та Обидвох Сардиній Фердинанд вже брав княжну під свою протекцію. Але недуга звалила маркіза де Вількура з ніг і він узяв та й помер....

"Яка ж така недуга?"

"Aqua tofana", кавалере, його отруїли, я скажу навіть ним хто і з чийого наказу..."

Бестія таки знає, що в траві шумить, подумав я собі, Байдуже, немов між іншим, ангелянин продовжував:

"...справа була проста: дон Йосип де-Рібас де-Пійон наказав Доманському тихцем отруїти маркіза, а щоб сховати всі кінці у воду, він повів інтригу і проти княжни в Неаполі, бо хотів одночасно позбутися і Доманського. Але княжна із своїми шамбелянами таки встигла видертися із пастки..."

Я хотів запитати Монтеги, чи міг би бути де-Рібас й агентом Катерини, однак змовчав. Проте моє збентеження суціга-ангелянин зауважив.

"Мій милий кавалере, бачу по вас, що уся ця кабала міністрів, агентів, шпигунів і вбивців вас турбує. Не нарікайте, ви ж хотіли знати правду, а коли самі беретеся до секретної дипломатії, то не ремствуйте. Цієї кабали в рукавичках не роблять..."

Через синясту поволоку в кімнаті я дивився на цю безжурну людину і не міг її збагнути. Хто ж він нарешті цей Монтеги Уортлей? Може він — мудрець — філософ, може кондотьєр, найманець, що із свойого замилування до всього, що таємне, секретне, плутане, незбагнене, і сам блукав по закапелках цієї предивної кабали? Хто він? Вельможа-багатій, хитрун, гульвіса, митець чи просто нудить світом?

"Скажіть же мені, — промовив я, — а що вас, Монтеги надить, що вас засотує в цей вир, для мене незбагнений. Оце я сиджу немов причарований незримими стихіями, добра чи зла, не знаю... А яка ваша мета, чого ви чекаєте для себе від життя?"

Він, на диво, спокійно й приязно глянув на мене.

"Моя мана, моя мрія, кавалере, — Схід. Тільки Схід, цей далекий, таємничий Схід, що давно-давно був колискою для усіх нас. Це наша праматір. Не рівня Сходові наша розбещена, розшарпана, заблукана Європа, із своїми інтригами, безглуздими війнами. Навіщо нам ота скажена, безглузда метушня якихсь князьків за клаптики земельок, чиїхсь спадщин? Який далекий від того мудрий Схід! Я, кавалере, відрікся від тутешньої вовтузні, пихи, від мрячної Англії, від оскаженілої Європи. Я вибираюсь до Індії, моєї вимріяної прабатьківщини і може ніколи не повернуся. Доля Європи вирішена. Слово за Сходом, де вічисте, невгасиме сяйво, що триває вже тисячі літ..."

Монтеги, видно, захоплювався, ходив по кімнаті, очі його блиснули, чого я ніколи у нього не бачив. Так, це були інша людина, не та, що я її знав колись. Може він і годі прикидався блазнем, таїв свої сокровенні думки. Звідки шилося у нього таке натхнення?

"Не я один навіщений маною тієї незвіданної сторони, адже ми, ангеляни, були завжди зачаровані візією далеких океанів і нових, чудесних країн, — продовжував він; я думам, звідки взялася у нього така сила слова, — нам завжди треба просторів, нам не цікава і не потрібна Європа, що після присмерку Греції жила у дичавині темних, жорстоких сторіччів. Знайте, кавалере, що я один з тих, що допомагають теперішньому владареві Індії Уорренові Гастінгсові, людині діла, перетворювати Схід в опору могутньої Англії. Після загибелі нещасливого Роберта Клайва, Гастінгс продовжує його справу, приборкуючи Великого Могула. Я один із діячів Східно-індійської торговельної компанії, якої справою (а не короля Джорджа III) було і буде, в ім'я Англії, перетворити в життя нашу прадавню мрію про володіння над Сходом. Наша Компанія відряджує кораблі, загони одважних воїнів, наших кращих людей, що стали переможцями хижого Надір-Шаха, що приборкали всіляких раджів і магарадж, хоробро стримали навалу Азії під Плесі та Буксаром, підкорили Раджпутану, Інор, Джайпур, Бенгалію, що поклали в Індії край хижацтву голландців, французів, португальців...