Володарка Понтиди - Косач Юрій

Що, коли це він, невгавно нашіптуючи їй до вуха, злий дух або маг, змусив її силою своєї волі, служити його цілям? Що, коли вона — справді убога швачка з Вроцлава, фройляйн Еліза, залишена на поталу долі, майже причинна від недолі, злиднів і погорди лихих людей, під намовою інших, все перевернула собі в голові і тепер, може навіть добре знаючи про це, вживає як єдиний засіб до легкого життя?

До ката! Це могло б мене до краю зламати!

Обачно, щоб не викликати в неї підозри, я спитав її про владу Доманського. Вона вмить второпала в чому справа і засміялась. Дзвінкий її регіт, не позбавлений моторошності, збентежив мене ще більше.

"— Ти все ще блукаєш по світі наївним, юначе — сказала княжна, — повен уроєнь. Нещодавно ти ніяк не міг повірити, що в нашому хисткому сторіччі можуть бути жінки, які йдучи поміж лезами, самі залишаються як лезо чисті, неопалені. Ти все ще гадаєш, що мене можна наподобити до Аспазії, Мессаліни, чи хочби тієї повії в Петербурзі, яку називають Семірамідою Півночі і яка витягає конюхів та гвардійських солдатів з їхніх стаєнь та казарм, щоб привести у свою спальню?.. Згадай, хочби Лівію, дружину Августа, чи Агрипіну — нехай вони за мене посвідчать, що царственість не завжди в парі із своєвіллям плоті... А тепер ти ставиш у сумнів мою власну волю, вважаєш, що я можу бути чиїмсь покірним знаряддям і наосліп іду туди, куди того хочуть інші... Гай, гай!.."

Вона раптом, немов прозрівши мої думки, зірвалася і схопила мене за плечі, аж струсуючи мною. Очі її знов як вранці палали.

"— Скажи мені правду, юначе, не пробуй відпекуватись відповіді: чи ти таки віриш, що я є тією, за кого себе подаю?"

Я промимрив, що так, але я не одволодав себе від непокою. Алі-Емет пильно вдивлялась в мене.

"— Ти знаєш, юначе, що я прийшла сюди із Великого Сходу, пізнавши Правду, якої ні ти, ні будь-хто інший серед вас, ніколи не доступить. Ця правда-фатум, якого ніхто не відверне. Це таїнна приреченість, бути мені тим, ким мені записано бути в мудрих книгах Буття і Всесвіту. Зрозумієш ти мене, чи назавжди залишишся недовірком?"

Так, може в тій хвилині я був близький до розгадання її. Принаймні, заворожений її з-чорна зеленкуватими очима, що мов зікри кобри, не відпускали мене від себе; я старався збагнути істоту тієї жінки.

"Як день зміняє ніч, — говорила графиня Піннеберг, — так я і моя справа змінимо цей гаснучий світ пересиченої Європи, зокрема Півночі. Не забудь, що Північ — це прірва безнадії, це завжди ярмо суворої, безжалісної природи, а Південь — це життя і снага вільних людей, дітей Сонця. До чого я веду? До того, що я є вістовець Правди Буття, повного і світлого. Тисячеліття в мені, я їх відчиню золотим ключем і йду крізь сторіччя, як крізь довгий коридор, я забираю все із собою, до джерела Вічного: це і мудрий Єгипет і величаві Вавилон, Еллада, і Рим, і Візантія. Ось чому моя справа полягає не в тому, щоб зігнати німецьку нікчему з престолу, а щоб оновити колиску Нашої Правди. Теплі моря Півдня кличуть нас! Там, навколо синього Понту моє володіння, Цариці Понтиди, чи ти збагнеш це юначе? Чи ти збагнеш велич відродження держави Володимира Святого і Ярослава Мудрого? Чи ти знаєш, що я пряма наслідниця великого Мітридата Євпатора, що його мрію про оновлення Сходу так нещадно знівечили римські легіони Помпея? Скажи, могла б я, бувши злиденною самозванкою, дійти до таких великих дум?..."

Вона замовкла і, аж тремтячи від схвилювання, яке її либонь палило ізсерединним вогнем, обтулилась у покривало. Вона чекала моєї відповіді. Мені стало моторошно і від її очей, що стали для мене зненацька чужі і далекі, і від того, що я тільки що почув від цієї гадано кволої жінки, а я ж бо володарством над нею тільки що пишався! Еврека, як каже Вольтер! Мені нічого було їй відказати, бо я збагнув, чому вона була загадковою для мене. Вона була у віках несмертельна і вічна, а я був тільки в сучасності, в її дешевих злиднях. Еврека! Ось чому, я не вагаючись вже пізнав би в ній кров Рюриковичів. Проз очі цієї жінки гляділи й княгиня Ольга і Анна, жона Володимира. Ці її очі були візантійські, очі, які дивились колись на мене у притворах собору київської Софії.

Від пересердя на себе самого, на свою справді провінціальну наївність, я готовий був заподіяти собі найгірше.

"— Княжно, де б я не був і чим би не був для вас, я — завжди і тільки вірний вам. Тим більше, що час дії вже надійшов. Але не такої, яка була досі, а тієї, що її треба назвати тільки великою. Ваш час, Регіно Понтиди, вже вибив..."

Вона не второпувала про що йшлося, поки я їй не сказав те, що досі, з деяких міркувань, вважав потрібним втаювати. Я сказав їй, що незабаром вона стане віч-на-віч із силами, які зовсім не химерні, а дійсні та які власними грудьми проложать їй шлях до перемоги.

"— І ти так довго це ховав від мене, юначе!—скрикнула вона, — хіба ти не розумієш, що це означає для мене і для мойого теперішнього становища? Що ж це за сили і де вони?

"— Ці сили — це світліший граф і адмірал-аншеф Олексій Григорович Орлов і його ескадра, що тепер стоїть у Мессіні і передає через мене, як свого післанця, до речі, морської гвардії поручника, вам, ваша величносте, запевнення у своїй вірності і прагненні покласти за вас своє життя..."

Я сподівався, що після цих моїх, аж надто урочистих слів, княжна спалахне і просяє. Але вона слухала мене, схиливши голову. Хтось сказав би, що вона думками далеко; але, ні, вона слухала дуже уважно, навіть сполотнілії, Коли я взяв її за руки, вони були холодні. Нарешті вона стрепенулась і глянула мовчки на мене. її обдавав мерехт свіч, від чого її волосся, з-синя чорне, посрібліло. Мені привиділось, чи запрагнулось побачити, що це засрібліла корона. Але в її блідих руках, що натягали покривало на рам'я, в її усій постаті, що схилилась, неначе під неймовірною вагою, в її замислених, далеких очах, був тільки зловісний смуток.

"— Що з вами, княжно? Невже ви не радієте цією вісткою?"

Я кинувся до неї. Вона проясніла і посміхнулась. "— Нічого; це вже пройшло. Це тільки якась заблукана хмарка"... Розмови точились ще до світання.

ЧАСТИНА ДЕСЯТА

КНЯЖНА ДАРАГАН

Згадана особа — молода, гарна, освічена,

безперечная донька імператориці Єлисавети,

вистало пробудити в ній свідомість і

прагнення до влади...

Леопольд Габсбург, ерцгерцог,

князь Тоскани.

...і ось ця шарлатанка. Треба її

перемістити і доставити сюди якнайшвидше

і найдискретнішим способом.

Катерина II до адмірала-графа

Олексія Орлова, 1774.

В добрий час є й друзі — знайдеш їх багато,

Хоч одного у лихий час спробуй відшукати.

Іван Максимович. "Алфавіт"; 1705.

...І всі на світі цім, немов на маскараді,

Не у звичайних, не в своїх уборах,

Прикрившись масками, показують не свій нам вид.

Василь Капніст, "Сатира І", 1789.

1

Минув тиждень, за ним наступив другий. В цілковитій секретності я бачився з княжною, зустрічаючись принагідно біля церков у глухих передмістях, в затишних тратторіях, де збирався простий люд, який не звертав на нас ніякісінької уваги, вважаючи мабуть нас обидвох за пару посполитих коханців, а їх так багато у Римі, що вони не лічать годин своєї притишеної розмови. Іноді скрадався я й до Палацу Спада; мене вже знав немова-служник, але похмура тиша того зловісного будинку, сповняла мене завжди непокоєм і дивною тривогою. Кожного разу, коли я, крізь потаємні двері палацу над Тибром, переступав поріг, щоб удвох із княжною розмовляти про справи, далекі від світу цього, від його суєтності, мене огортав незбагнений неспокій. Ми говорили про мовчазну велич і мудрість одвічнього Риму, про незвіданні шляхи історії, про поезію [в якій княжна несподівано виявляла неабияку обізнаність], про чудесні звершення нашої доби. І це мабуть були для мене найщасливіші хвилини.

Ми вирішили нікому не довірятись, з шамбелянами княжни я не бачився, та й вони либонь були зайняті своїми власними справами, автім, навіщо здалися вони мені, та й княжні? Інколи я зустрічав Афендика і навіть вирішив сказати йому, що княжну я таки знайшов, але вона перебуває в монастирі кармелітанок, зовсім не буває на людях. Афендик, звичайно, остовпів та дорікав мене, чому я про це не сповістив його раніше, похитуючи при цьому головою, що я, мовляв, мабуть знов починаю в Римі те саме що й у Венеції, тобто самотнє байдикування (він прочув звідкись про марчез Скіарчіфіко), але я його різко обірвав і наказав йому облишити свої поучування та, не зволікаючи, відрядити гінця до Мессіни, де перебуває ескадра та повідомити адмірала-аншефа графа Орлова, що княжна очікує від нього вістей як найшвидше. На цьому ми розходилися, Афендик глядів на мене із скривленою мармизою та глузливою посмішкою. Він побачив, однак, що зі мною коверзувати більше не буде.

Я ж усетаки подався па розшуки Радзивіла, щоб довідатись наскільки ще можна розраховувати на нього та чи добилися чогось його агенти в Істамбулі. Де перебуває і Радзівіл, я довідався біля церкви Іль-Джезу, де сходилися в Римі поляки. А жив цей жеривіл недалеко, в старому і палаці Боргезо.

Проте дістатись до шляхтюри не було легко, бо він також дотримував інкогніто. Мене гайдуччя довго протримало внизу, поки нарешті не покликало нагору, де опухлий під пияцтва, в гроні таких самих мочиморд як і він, "панє коханку" сидів у кріслі на підвищенні, як справжній князьок. Що мене здивувало, це те, що біля нього стояв д'Антіччі, резидент польського королика Станіслава Августа і раз-у-раз шепотівся з магнатом, надутим мов сич. Я подумав зразу ж, що справа не чиста, бо ж д'Антіччі — персона надто відома і чи не стелить собі Радзивіл доріжки до Варшави та своїх І маєтностей у Литві і Білорусії. Мабуть я не помилився. І Мацапура вдавав, що мене не пізнав спочатку, але згодом подобрішав. Він довго морщив лоба, пихкотів і либонь мною не був надто врадуваний. Гадаю, що я швидше і заважав йому, хоч про княжну була мова, однак, начебто І знехотя. Я сказав, що нічого не знаю про неї, як, де і що вона. Радзивіл закопилював губу, мов той верблюд, кліпав рудими віями і зітхав, що, от, мовляв, яка шкода, що така достойна особа так поневіряється і примушена мандрувати з країни в країну. Хитруща бестія ані не муркнув про те, і як колись ластився до княжни і ричав "віват" та обіцян їй гори.