Володарка Понтиди - Косач Юрій
Спади не любили ні світла, ні сонця: це були темні душі, які жили жагою і ненавистю. Може їхні тіні, вкрадливо блукали поуз нас і слухали нашої бесіди? Може потайки хихотіли вони над моїми визнаннями і хитали головами, знаючи, які льотні всі людські слова і яка хистка душа жінки. Може шепотіли вони мені, щоб не надився я кушенням: краще було веліти серцю, щоб мовчало, а щоб діяв розум. Шерхи і зітхи тинялися важкими оксамітними завісами, чатували під гобеленами і фресками на стінах, гасли разом із свічами, які запалив німий берберець-слуга. Іноді від карнизу відколювався шматок тинку і княжна здрігалась — вона казала, що чула, начебто Спада домішав у тинкування палацу отрую, яка й досі діє в цих мурах — недаремно здоров'я її стало за цей час ще крихкіше. Так, цей палац не був з веселих.
Ми вечеряли удвох, німий служник приносив нам їжу знизу — княжна сказала йому, що вона хвора і щоб він нікого, навіть шамбелянів, не впускав. Я бачив, що її життя сумне, а її засоби бідні, та що мені було по всій земній розкоші? Я сидів напроти неї і вдивлявся в її обличчя. Ні, воно не мінялось, дарма що вона хотіла прибрати стать черниці. Вона стала тільки інша, замислена, здрігалась від шерхів і шелестів і озиралась — ці всі місяці турбот, утеч і мандрівок не пішли їй в хосен. Для мене вона одягла І сукню, подібну до тієї, в якій вона була в Парижі, в перший вечір моїх відвідин, автім вона знала, що шарлат — її колір, який скрашає її блідість, а я думав про себе: невже ж витлівали ці чорні очі, в яких палахкотів колись такий вогонь? Але вона сказала мені, що її недуга душевна — вона знітилась від примх долі; їй треба спалаху, щоб віджити; вона завмерла, але не мертва, вона неспокійна, немов на чатах. І в міру того як ми розмовляли, я переконувався, що це правда. Вона спрокволу приходила до себе може я тільки леліяв цю оману, що це наслідок нашої зустрічі в соборі Петра. Я розповів їй про себе; про штутгартську справу і утечу з хурдиги, про Гайльбронн і про дівчину, відьму із Шпессарту, що мене врятувала, про Женеву і Венецію, про подорож до Рагузи і знов про Венецію, про Пізу і Неаполь...Я, звичайно, ще нічогісінько не говорив їй про важливі справи, я навіть старався поминути справу моїх суперек з маркізом де Вількуром, та його смерть, промовчав про зраду Христанека, але я бачив, що моя оповідь добре діє на неї. Вона щиро реготала і рум'янець виступав на її обличчі, коли я розповідав, і про мої пригоди з жіноцтвом, вона щиро хвилювалась і перепитувала мене про всі мої митарства. Я побачив, що сумніви її розвіюються. Я бачив княжну такою, якою інша була до мене раніше, більше того, коли її холодок супроти мене щез, вона вже не крилася і сама з тим, як їй радісно мене зустріти. Я спитав її, чи це, бува, не жалощі, якими вона хоче нагородити мене за всі мої страждання? Вона засміялась:
"Ажніяк, кавалере, бо я ніколи не відмовлялася від того почуття до вас, яке ніяк не можна назвати жалощами. Але я дорікаю собі, що була іноді надто жорстока, не стільки до вас, як до себе самої. Я часто буваю не такою, як того хочу, а тепер я таки хочу бути холоднішою до вас, хочби тільки задля однієї пристійності, але я не можу.. Мені підшіптує хтось, що я неймовірно щаслива, бачивши вас біля себе і я ніколи не з'ясую собі, чий це підшепт і навіщо..."
Вона потупила очі, спалахнула.
— "Княжно, — вдивлявся я в неї, — для мене ви — таємниця, як і були завжди. Я ніколи не був певний, чи це ви дивитесь на мене, чи хтось інший через ваші очі, що бувають раз з-чорна зелені, раз з синя-палахкі, немов грози і заграви над пустелями і хвиля морська і скельна твердь чергуються по собі. Хто ви, княжно? Чи чиста ви як сніг, як моя мрія про вас, чи незглибима жага пожирає вашу душу? Чи нема хоч крихти в тому правди, коли вас малювали примарою з пекла, жінкою, що поєднує в собі і мстивість Клеопатри і жагу Месаліни? Чи янгольської статі ви, як вас я собі вимріяв, чи тисяча гріхів і злочинів таяться у вашій тендітній душі, яка б у інших, давно чекала б найсуворішого осуду?..."
На цю мою палку мову княжна не відповіла ні виправданнями, ні заклинаннями. Може вона була більше дитиною нашого віку, ніж я, який так часто вірив словам, а вони були ніщо інше як легіт. Вона знала вагу словам і воліла мовчати. Знаю тільки, що вона ще перед тим одіслала служника, велівши йому не з'являтись і, коли ми ось так, більше німовно, ніж у розмові, пробували на самоті, ніщо не заважало моїй пасії. На моє счудування, вона сама її прагнула. Я мало що міг з'ясувати собі в її поведінці супроти мене: чи хотіла вона нагородити мене так, як може нагородити лише царственна жінка, чи за її гаданою жагою був ще інший її світ, для мене вкрай незрозумілий, як і вся її таїнна істота? Чи може зі мною кінчилась її покута, яку вона добровільно собі вибрала? Я міг губитися в здогадах, але навіщо мені було знати правду? Хвилинами я, мимоволі плакав. "Чому ті сльози, юначе, — сказала княжни, пестячи мої кучері, — чи ти не щасливий?"
Так, я був щасливий. Мені шуміло в голові немов від найхмільнішого вина... Але я погадав собі, що визволення, яке вона мені дала, не було солодшим від страждань, якими повнився мій шлях до неї. Може тоді, коли я прагнув, страждав і тужив, я був ближче до неї, ніж в цей вечір. Я не міг позбавити себе гадки, що її таїнного світу, який чатував з нею, я всеодно не розгадаю ніколи.
...Іноді я думав, що це сон, який тягнеться у вічність. Іноді я не вірив собі, ні тихому голосові княжни, що був близько біля мене, ближче, ніж я коли-небудь міг мріяти. Я увесь час відганяв від себе підшепти розуму, який прагнув би бачити мене більш тверезим. Я, коли б міг, зупинив би час. Автім і часу ми не відчували.
Княжна розповідала мені про шум гаїв Дараганівки, про блакить одного літа, яке вона знала дитиною, але яке не залишило в її пам'яті нічого, крім скравків: ось синій обрій з древнім курганом, де було княже урочище, ось тупотіли табуни, чвалуючи із степу, ось співали, як у велиті-соборі, степові вітри. Княжна не пам'ятали ні неньки, що її колисала, ні як звався сивоусий дід, що розповідав їй про бджіл на пасіці. Вона навіть не знала достоту, де ця Дараганівка, при якому шляху і яка це шуміла річка за білими березами. Але я знав, що вона несе її в собі цю Дараганівку, як ніс я нашу Батьківщину, бо все те, що пам'ятала вона, сходилось і з моїми мріями. Наша вітчизна — Україна була одна — єдина і ми однаково розрізняли її запахи і її коліри.
Після цього вона жила у світі, який мені був чужий. Але я його бачив в її оповідях: грали зурни, височились сині гори; шумували потоки, бистро спадаючи з круч. В аулах, у голубих горах жили люди, стрункі і легкі, мов лані. Вони ходили в чорних кольчугах і в шоломах, з усміхом пронизливих уст. На скельних зрубах, притулені до гір, кидаючи довгі тіні в глибинні щілини, височились старовинні монастирі, де жили мовчазні, древні черці і черниці. З ними жила і пастушка з Дараганівки, схоронена там від злих людей. Вона виростала там ніжною, схованою від сонця квіткою і крізь вікна в келії бачила тільки орлів, що ширяли над шпилями, або збивались високо під хмари. Автім і повз монастир плили низькі хмари. Одначе із гір треба було подаватись далі, бо й там стало небезпечно. Вузькими стежками, понад бескетами, треба було сходити се нижче і нижче. Ночувати на м'якій бурці в саклі глухого аулу, під оком сердешних людей, утікати від недобрих людей як від змий. Гори спадали в море і знов і стелився шлях у зовсім вже далекі краї, через вижарені сонцем пустелі, повз сухі кущі саксаулу, повз мовчазне камінюччя, що стояло громадами на розстаях дороги орд. Інші люди і інші звичаї, жінки з закритими до очей обличчями, виючі шамани і чакалки, будівлі, що їх глузду ніхто не розгадав би, базари — там губився слід княжни. Автім, може і ніхто не шукав її.
А то пам'ятала вона себе серед садів Тегерану: журливі водограї, ще лютіше сонце і вітрець, що колише гилля чинарів. Обличчя вольних вершників, що їх обдавала черлень присмерку або спалахи нічного багаття. Орли і скелі, перевали в горах і там, ще в голубиній імлі, ще невідома, як заслонена чадрою царівна, дрімала Індія.
Тоді з'явився в її житті Галі. З опису княжни я уявляв собі його чорним янголом, що кинжалом, тонким як бреніння бритви, розтинав завісу третього світу. Очі його були чорні як і у княжни, але ще глибинніші; вид смаглявий, стать струнка як у тих лицарів, що їх намальовано індійськими майстрами на ритовинах. Це він з'являвся, саме тоді, коли княжна, немов визволяючись із закову, визрівала і квітла, по довгих ночах розгадуючи свою самотню долю.
В таку одну ніч причвалував до неї Галі, стрибнув з коня і розхиливши гилля чинари, жарко шепотів їй про свою недавню мандрівку, про велетів, які чекають її, приковані в найвищих, підхмарних горах, про чародіїв, які знають як зняти прокльон недобрих людей. Він узяв її вузьку руку і відкрив їй таїну її царственної крови. Вона гадала, що це кушення, але ні. Галі з'являвся не один раз і говорив те саме, він навіть зрікався своєї власної долі, щоб тільки вчинити її — княжну, великою. Він передбачував свою загибель, але що було по ній? З ним приходили сивезні мудреці і потакували всьому. Вони ворожили, що Галі з княжною розділять володіння над світом, що вони обоє торкнені пальцем Великого. Галі хитав головою — це вже було неймовірне, він знав, що його життя — це тільки спалах пломіня. І одного дня вони знов рушили в дорогу.
Це вже був четвертий світ, про який я дещо знав, Завжди в сутінку чи поночі, в чужій одежі і з прихованим обличчям, все далі і далі на захід. Нічліги в коршмах, в хижах, мандрівки з богомільцями, з чумаками; постійна тривога. Галі був тут не більше як приборканий орел, він був немічний в цьому низинному світі чакалок і гадюк, Одного вечора, ледви живі від погоні — бо їх пізнали і гналися за ними — вони прибилися до кордону двох імперій. Солдати наступали їм на п'яти, Галі пострілено, княжна сама переволокла його через кордон, але імператорицині солдати зняли шлагбаум і вже на австрійській території жадали видачі її та Галі. Один молодий офіцер став горою за неї — застрілив двох із погоні, а княжну схоронив у себе на кватирі.
