Володарка Понтиди - Косач Юрій

Але я її тільки спитав: — "Де ж тепер маркіз Вількур і чим ви поясните його мовчанку?..."

"— Маркіз не дає про себе знати просто через те, що я мовчу, — сказала княжна, — він напевно виїхав до Франції. Скажу вам, кавалере, щиро, — мені він сам здокучів, я вже не мала сили терпіти його зітхання, ані його протекцій, за які він собі таки обіцяв нагороду..."

"— Дивно, що він так довго її не домагався", — Гірко посміхнувся я. Княжна спалахнула.

"— Маркіз Рошфор де Вількур—це кавалер без догани,— сказала вона — він оточував мене найбільшою увагою і робив для мене все можливе, ніколи нічого не жадаючи, його девізом було одне: "Тільки вірність"...

Я не хотів говорити їй, що маркіза вже нема на цьому світі і задумався над тим, що призволом долі від княжни відходили не ті, що їм слід було б відійти, а ті, які їй були потрібні. Автім вторгався знов сумнів: чи все це справді було так, як вона говорила? Однак я запитався її, як виглядають її справи сьогодні.

Княжна підійшла до вікна і відгорнула завіску — сочився блідий ранок. Вона зітхнула. На її обличчі був смуток.

"— Справи мої погані. Петербурзька узурпаторка підняла голову, приборкавши робелію Пугача. Дуже імовірно, що його голова вже злетіла. Порядок в її деспотії встановлюється: — з нею сила, її гвардія, її коханці. Польські конфедерати розбігаються. Оттоманська Порта не наважиться на ніяку війну. Англія занята колоніями: в Америці розпалюється ребелія. Американці прагнуть до свободи. Відень віроломний, як завжди, а після історії в Неаполі зовсім певно малює собі мене, як поріддя пекла. Хто ж ще?"

"— Чи ви говорили з кардиналом де Берні, послом Франції у Римі?"

"— Він не хотів мене прийняти, а крім того занятий виборами нового папи. А чим мені папа допоможе? Скільки полків у нього? Адже не за милостинею іти до нього?"

Так сталося те, чого я завжди сподівався. В очах княжни, коли вона зустрічалась з дійсністю, була розпач. Вона була самотня, безсила, залишена всіми, а до того оплутана павутинням наговорів. Мене аж взяло пересердя, бо я прозоро бачив причину її теперішнього невідрадного стану.

"— Княжно, княжно, навіщо, з-біса, ви цуралися Сходу, що вас злеліяв, а обрали цей непевний шлях авантюр на Заході?"

"— Галі знав, що без призволу європейських потентатів моя справа мертва..."

"— Вона не мертвіша ніж сьогодні, коли ви пізнали як слід ласку тих потентатів, — вигукнув я гнівно, — вони не поворухнули пальцем для вас, бо ви їм непотрібні, княжно. Автім, чи доступили ви хоч до їх високих порогів, які ви оббивали? Ні, ви вешталися по німецьких князьках, залежали від кавалерської фантазії маркіза де Вількура, користалися послугами Доманського або Христанека і це були ваші потентати, княжно, на яких ви так надіялися. Це була ваша засліпленість, коли ви слухали теревенів польських мочиморд разом з князем Радзивілом чи брехунців як Романо Рокатані! До речі, а що з його Червоною Руссю? А що дали вам ці всі заслинені дідугани або ці вельможні герцоги, до яких ви так добивалися? Що дали б вам ці безштаньки — курячі дядьки як Лімбург-Стирум, герцог Карл-Теодор чи всі інші, що ви на них поклали всю вашу надію? Нічого. Ось куди штовхали вас ваші слуги і приятелі."

Я не пам'ятав себе і либонь сказав забагато або голос мій незвично і для княжни і для мене самого став шорсткий. Княжна блідла, м'яла в руках хустинку і впирала в мене свої чорні, палаючі очі. Нарешті вона тихо промовила:

— "Досить того, кавалере. Може ви праві. Може і вам не личить бути зі мною... З такою як я... Ідіть собі звідси, ідіть і більше не повертайтесь! Чуєте, ніколи, ніколи..."

Так, в цій хвилині голос у моїй надрі говорив мені — користай, біжи звідси, іди швидше геть, ти ще не втратив нічого, ти все ще поправиш... Ніколи цей голос не відзивався мені так наполегливо, ба, його я не чув навіть в ті найчорніші хвилини, коли я хотів би його почути.

Проте я підвівся і холодно подивився на княжну. Я ще не знав, чи я піду, але я знав, що я повинен їй говорити тільки правду.

"Княжно, — сказав я, – коли ви хочете, я, — піду і ніколи не повернуся, але я хочу вам сказати, що ви — дитина нашого століття як і я, але не знаєте йому ціни: це є сторіччя передгроззя. Ви не чуєте, як насичене повітря хуртовинами, як і не чув того я. Я був тільки вашим братом по вдачі — кволий, безвольний, відданий на поталу тільки власних примх. Мене як і вас надила пустотливість, легкодухість, розкіш і насолода. Водночас ми з вами вірили, що секретна дипломатія потентатів може творити чудеса, зміняти кордони і валити імперії. Та, ба! Все це уроєння. Справжні сили цього сторіччя дрімають і горе тим, хто спізниться що їхнього пробудження! З ким залишитесь тоді? З покиддю цього загибаючого століття, що так пихато нарікає себе "блискучим вісімнадцятим"?

"— Вам не знати з ким я залишусь, — не всі шарлатани І пройдисвіти. Є ще такі, що вірять в мою справу. Може це зла сила, але буде мені вірна до кінця", — мовила Алі-Емет.

Я і поцікавився, хто ж це такий, ця сила.

"— Дон Йосиф Де-Рібас де Біньон, — сказала княжна, не дивлячись мені в очі, — я йому ще вірю..."

Я було остовпів, але за мить оговтався, кинув капелюхом об землю; аби була ваза під рукою, жбурнув би нею. Ні, я не міг відходити. Я кинувся до Алі Емет, схопив її за руки так, що вона аж скрикнула, що зі мною.

Де Рібас? Несамовито крикнув я, знаєте хто це такий?...

Знаю, — видиралась вона від мене з таким гнівним обличчям, якого я ніколи у неї не бачив, — він домагався зустрічі зі мною оце декілька днів вже, обіцяючи цілковито змінити моє теперішнє жахливе становище. Він не знає, де я живу і не знали ви, але він зустрів Доманського і передав мені листа... Ще сьогодні ввечері він мене чекатиме на сходах Іспанської Площі...

Боже мій, я узявся за голову, він хотів продати княжну! Він — цей імператорицин шпик, що для мене було вже безсумнівним, хотів її схопити, як цісарці схопили Монтеги Уортлея. Все, що говорив мені Монтеги, була правда. Я ще міцніше взяв княжну за руки і повів її до вікна, щоб бачити її обличчя. Я їй тільки тепер сказав, що де Рібас отруїв маркіза де Вількура, що це не він присилав Дельфіко, а сам Дельфіко, без його відома, сповістив її в Неаполі про небезпеку; я сказав їй про думку Монтеги Уортлея і про моє власне переконання, що це найтемніша людина, яка будь-коли їй зустрічалася, яка задля своєї кар'єри і багатства не спиниться перед нічим.

"— Княжно, — сказав я твердо, — ви мені обіцяєте, що ніякої зустрічі з Де Рібасом не відбудеться, а я принесу вам останні докази його зради..."

Можливо, що мій голос і моя поведінка були такі переконливі, а відомість про смерть маркіза така разюча, що княжна не могла мені нічого сказати, а тим паче перечити. Я бачив, що очі її сповнюються тривогою і самі вона, наче в передчутті небезпеки, кволіє на моїх же руках.

Гнів давно щез із її обличчя; воно стало лагідне і печальне як ніколи, моє серце стиснулось — аджеж я кохав цю істоту, цю хистку жінку понад усе в світі. Я й просив її пробачити мене за шорсткість, — а понад усе — за кохання, моє невсипущо-болісне, аж моторошне почуття до неї, Видно мої слова були такі щирі, видно в її теперішній осамітненості вона почула всім своїм єством, що я — її єдиний і справжній друг і вона притулила мою руку до свого обличчя.

Декілька разів до покоїв княжни наближалися і стукали в двері. Я пізнавав голоси Христанека і Доманського, що начебто хотіли сказати княжні щось пильне. Чув я й скрипучий голосок сеньйора Рокатані. Але княжна просила її не І турбувати і вони, постоявши нерішучо і ремствуючи, тихо віддалялися. Як я довідався від княжни, Доманський і Рокатані таки дійсно відкрили спосіб перетворювання золота, але продукція його ішла пиняво, в кожному випадку мільйони, які вони думали прийдуть їм з їхнього заняття, не поспішали падати їм у руки. Я дивувався, наскільки вони безтурботні: і невеличкий крок і ці виробники золота закоштували б лабет поліції папської держави, яка в таких справах немилосердна, а враз із тим потягнули б за собою і княжну. Леле, яка ж вона була довірлива!

Світанок зміняло полуднє, а полуднє присмерк, а я і не гадав собі розлучатися з княжною, хоч мене чекали пильні 1 справи, як хочби ота — Де Рібаса. Я прирік собі здерти маску з бестії. Але ні княжна, ні я не поспішали: сміх зміняв сльози, зітхання чергувалися з присягами в дружбі і вірності доскінній, обійми були даниною молодості. Чого мені ще треба було? Розхиляючи пелюстки принад, які могла мені дати княжна, я дорікав собі за мою недовірливість: якого іншого доказу її відданості, що нею вона відплачувала мені за мою вірність, я ще міг домагатись? Але, звідки я міг знати, чи спалах, який проймав її тіло, коли вона була в моїх обіймах, не зів'яне назавжди за мить? Хто вона була врешті? Хто була вона, що принадила мене ажніяк не своєю красою, бо ж навіть і молодша Скіарчіфіко і Анна знад Некару і розпустна Чечілія Монтефіоре, і сентиментальна Амалія Доротея з Майнцу були красивіші від неї.

Її обличчя було нерівне і драпіжне, з дещо завеликим орлім носом і смажними устами, завжди в загадковому посміху. Її плечі були вузькі і худі; постать її була тонкостанна; шкіра, хоч і ніжна, але смаглява, і в усьому її палахкому тілі була хороблива згага, була ненаситність вовчиці, що оволодівала своєю здобиччю хижо, немов прагнучи Ті і своєї потали.

Чи була вона справді царственої крові? Далебі, ця думка вразила мене мов стріла.

Я ніколи над цим не застановлявся і навіть відігнав би з пересердям таку недоречність. Але тепер, бачивши біля себе, у відсвіті жовтих свіч, це бліде обличчя, я подумав собі, принаймні на одну блискавичну мить, що може ця жінка народжена бути ніким іншим, тільки жінкою.

Однак, моє почуття до неї було таке, що, я, далебі, не застановляючись, а тільки знаючи, що вона ніколи мене не покине, нікуди не відійде, взяв би її з собою, зрікшись всіляких "великих справ", і повіз би її аж на вітчизну та, вклонившись у ноги батькам, просив би їх прийняти її як мою суджену...

А що, коли це тільки химера? Що, коли ці претензії до "королівства Понту" тільки чийсь шалений план, щоб з допомогою осьтакої безталанної жінки довершити свій власний, злочинний задум?

Мені пригадались очі Доманського і його влада, яку він іноді мав не лиш над людьми, але і над мертвими предметами.