Володарка Понтиди - Косач Юрій

Вона, на очах, розцвітала; щезала з її обличчя блідість; вона блукала мов причинна по пустельних і похмурих кімнатах палацу і прикладала долоні до скроней. Лист графа Орлова ми перечитували, обговорювали, линули у простори, ставали самі не свої; як орлиця розпростувала княжна Дараган свої крила; ширяла думкою вже далеко звідси; станувши біля вікна, звідки виднівся Рим, думала свої думи, а я задивлявся в її постать, різьблену новою, могутньою снагою. Ще не все було збагнене, передумане, переговорене, але чи не весна з юними вихрами Середземномор'я вже палахкотіла в цій жінці, що про неї вже сурмила історія, яке ж нежданне, яке ж велике призначення!..

2

Минув ще день, ще другий, і одного поранку, коли все ще було сонне і тільки сонце привітно заглядало крізь завіси, у передпокої з'явився ввічливий чоловічок, що назвав себе банкіром Дженкінсом. Я був при тому, а також дуенья Франціска фон Мешеде, дочка прусського офіцера, що якимись шляхами заблукавшись до Рагузи, пристала до почту княжни і була подекуди її повірницею.

Сеньор Дженкінс, добродій в темно-зеленому каптанчику і в сніговій перуці, схилився перед княжною і передав їй виписку з Лондонського банку. Гість, з давно мені відомих яриг-лисиць, вузькообличний і сухірлявий, тримав у руці свій портфель, зиркаючи то на княжну, то на мене. Я поглянув на виписку. Княжні, тобто краще сказавши, графині Піннеберг, Лондонський банк переказував двадцять тисяч дукатів.

Княжна спалахнула: "Звідки це? Хто переказує?"

Банкірський ярига посміхнувся, розвів руками. Переказувач, мовив він, воліє залишатись інкогніто: не банку це справа, та й не його діло допитуватись, а лише передати до рук власних. Ми звірили всі підписи і адресування! помилки не могло бути. Що ж залишалось, як тільки прийняти манну з неба? Глибоким уклоном представник Лондонського банку в Римі виявив своє пошанування. А я, після його відходу, без усякої надуми, знав, звідки пливе цей золотий струм.

"— Граф Орлов?" Перепитала княжна. "А хто ж інший?.."

Княжна Дараган пломеніла. Приходив край злидням і сороміцькому жебрацтву. Вмить з'явились і вже господарювали в палаці, крім Франціски і "тотумфацький" княжниного двору Йосип Ріхтер (теж собі підозріла єхидна) і камердинери Маркезіні і Кальтфішер. Пішли накази, розпорядження, які ми запивали добрим "кіанті". Треба було викликати куаферів, ювеліра Бернарді, каретника Салічетті, всіляких кравчинь, гонців і писарчуків, тож я, побачивши, що зараз не до мене, сам щошвидше подався в місто.

Неначе випадково, минаючи Тревський фонтан, я знов зустрів Афендика. Він був погідний; ані сліду його звичного сарказму чи притишеного глуму. Був аж надто влесливий, мабуть, щоб загладити неприємне враження після останньої зустрічі. Лисюра приязно вклонився мені.

"А я, кавалере, вам прецікаву вісточку хотів оце переказати та за цими всіми високими матеріями не встиг. У Римі перебувають братіки Розумовські; я оце їх недавно бачив у одного лихваря, як вони торгували якусь римську іграшку. Ви їх напевно знайдете в кафе "д'Інглезі"...

Вістка справді мене схвилювала. Земляки у Римі? Може вісті з рідного дому?

Я стрибнув у ветуріна і наказав йому мерщій поганяти до кафе "д'Інглезі". Афендик глумливо глядів мені вслід.

Я бігцем добився крізь юрбу роззяв до кафе д'Інглезі, в якому було глітно і де мене знали. Камерієре, зігнувши спини, поспішали за мною, бо знали, що я не скнара. Я шукав знайомих обличчів і юрба розступалася переді мною, бо я був святково одягнений і своїм виглядом не міг бентежити інших. Нарешті я вздрів Розумовських, Петра і Андрія, що сиділи, надувшись мов павичі, з-модна одягнені, серед іноземців, що приїхали озирати римську старовину. Я гукнув: "Андрію! Петре Кириловичу!", обидва братіки спочатку не могли збагнути про що йдеться, потім, побачивши мене, видивились на мене мов на примару з того світу, та нарешті пізнали, оглядаючи мене склистоморозно і, не сказав би я, привітно.

"Чи не Юрко Рославець?" промовив Петро, (той начебто не такий гордовитий), а я кинувся їх обіймати, ремствуючи, що це таки я, власною особою і невже вони так загорділи, що мене не пізнають. Обійми вони прийняли зніяковіло, можливо, що просто соромились присутніх. Я всадовився біля них і аж духа мені захопило, такий я був радий, що зустрів земляків. Проте, дедалі я бачив, що вони ажніяк не ділять моєї радості, хоч поводяться ввічливо, але зовсім не сердечно, зовсім не так, як колись у Страсбурзі.

Я собі погадав, що вони мабуть серед всіляких финиткуватих панків, ангелянців та німців, почуваються ніяково і запропонував їм податись в інше місце, де нам не перебаранчатимуть. Андрійко, я бачив, вагався, але старшенький Петро, мабуть вільніший у поведінці, погодився і ми попрощалися з їхнім товариством, серед якого були два німецькі графенята та англійський лорд, що скуповував всіляку старовину, повизбирувану покійним, невтомним Вінкельманом, а згодом повикрадану, перепродувану і: фальшовану всілякими гендлярами. Дві-три фльондри хотіли причіпитись до нас, але я їх відогнав. Ветуріном ми доїхали до затишної остерії, зараз біля П'яцца д'Еспанья. Тільки тут обидвом Розумовським, які озиралися частенько, розв'язалися язики. Щоправда, я ще в кафе д'Інглезі, зауважив лисячу подобу Афендика, що метнулася начебто притьмом попід стінами і щезла.

"Рославче, — сказав Петро повагом, — не дивуйтесь нашій поведінці, але про вас ходять такі чутки, що ми, далебі, не знаємо, чи доречно нам з вами зустрічатися..."

"До чорта, — грюкнув я кулаком об стіл, аж задзвеніли келихи, — або я для вас земляк і чесна людина, або ви мене приймаєте за ланця! Тоді наші розмови будуть короткі".

"В тому то й справа, що ми вас, Рославче, вважаємо порядною і достойною людиною, — промовив Петро, — ми ніколи не йняли віри ніяким наговорам, але зрозумійте нас і нашого батенька, графа Кирила, що коли такі чутки ходять, та й уперто, то нема диму без вогню..."

І обидва розповіли мені, я гадаю, нічого не приховуючи, чистосердечно, про все, що якісь сороки, не тільки в Страсбурзі, але й на Україні, рознесли на хвості, приправляючи тим і графа і моїх батьків і всіх рідних до величезної журби. Я аж деревів, що про мене розповідано. Говорилось про мої начебто вельми розпусні пригоди в Парижі і Венеції, про мої зачіпки, що кінчалися шпагами, про те, що я мовляв, з ігорних домів не виходжу і пристаю з усяким непевним народом, через яких я, мовляв, попався в хурдигу і втік звідти, волочуся по світі як невіглас, малощо не промишляю розбоєм, а над усе, зв'язав свою долю з темпом авантюристкою, якоюсь графинею з-під злодійської зорі, що її поліція шукає по всіх усюдах...

Чорти мене брали, коли я це все вислухав.

"Земляки! Рідненькі! Присягаю вам, що все це собача брехня, що я ніколи нічого ганебного не вчинив. Доля моя була, що правда, сувора і жбурляла мною немов тріскою, але я завжди поступав так, як веліла того моя честь. Все це лихих людей наговір, а найпаче брудом обдано особу, якій я серце і пристрасть свою віддав, але якої я не покину ніколи, бо з нею пов'язана велика справа. Задля неї я залишив і дім і науку, але цю справу я закінчу із славою, вірте мені..."

Брати мене слухали з хвилюванням, а Андрійко навіть і пролив сльозу. Вони обійняли мене і сказали, що ніколи не сумнівалися в моїй порядності. Шкода тільки моїх батьків, яких вони хоч потішать доброю вісткою, однак мене вони не відраджують і не всовіщають, щоб я відійшов з мого шляху, бо я ж, мовляв, людина доросла, яка знає що діє, бажають мені лише добра, хоч і справи, якій я служу, не знають.

Мені здалось, що вони тільки прикидаються, недаремно обидва готують себе на дипломатів, а знають і про княжну значно більше, ніж говорять, проте і я вдав дипломата та розповів їм, хоч і не те, що вважав секретом, але в загальних рисах — правду.

Старший Петро слухав мене, пихасто розсівшись, з кам'яним обличчям, а Андрійко — бистріший розумом, слухав з цікавістю, навіть паленів. Петро ж, скоштувавши вина, сказав:

"Справа, якій ви, земляче Рославець, служите, не тільки непевна, але й з біса небезпечна. Не мені вас відмовляти, але признаюсь вам, що не бачу для вас ні проміння надії на успіх. Чуване це діло! Підійняти руку не лише на законну імператорицю, але на всю державу російську! Що ви? Другим Пугачовим хочете бути, серденько? Скінчити як він у залізній клітці та на Лобному місці в Москві? Схаменіться, друже, поки не пізно. Киньте до біса всю цю вашу чудасію. Це вас наврочили, чоловіче!"

"— І все із-за якоїсь капосниці, із-за дівки-самозванки, анантюрниці і аферистки, що бозна-де волочилась і з ким, — сказав Андрійко; та ж у государині Єлисавет Петрівни ніякої дочки не було та й шлюбу з дядьком нашим Олексієм ніякісінького..."

"— А як був, то секретний і ніякого права наслідникам не дає, — втрутив Петро Розумовський, — дочка, що правда була, але знаєте, кавалере, де вона? В монастирі вона, під іменем черниці Досифеї. А ваша княжна така цариця як Пугачов імператор Петро III..."

" — Королева Понтиди! Та ви якийсь Дон-Кішот, Рославче! А щоб тебе дідько свиснув! — Зареготав Андрій Розумовський, — та чи ви сказилися, одчайдуше? Та ж то химера, то все виплід вашої юнацької голови, хмільної від кохання!..."

"— Яка химера? Гукнув я з пересердям, — та ж то відновлене Боспорське царство, твір Мітридата Великого! Та це ж держава, що, як за Ярослава, сягне від Білого до Чорного морів! Це Запоріжська Січ, це оновлена Гетьманщина! Гадаєте, ваш батечко, гетьман Розумовський, не підтримав би цієї химери? Ось візьміть-но листа до нього..."

З переляку обличчя Розумовських аж перекосились. Вони уважно озирнулись, чи хтось не підслуховує. А менший аж скам'янів.

"— Та ви таки справді з глузду з'їхали, Рославче. Граф віддавна у великій неласці. Його мало що не втягли в справу Мировича. Ніколи наш батько не піде на таку авантюру. Я вам скажу, що ви собі спільника із свічкою не знайдете у Гетьманщині. Та пропади вона пропадом, ваша Понтида... І не тільки через те, що це божевілля, химера, але ж бо кожній розумній, а ще й політичній людині ясно, що це зрада, одверта зрада вітчизни..."

Вгодований, випещений, майбутній дипломат Петро промовляв аж надто стиха, мабуть боячись власної тіні.

"— Ви, земляче, ув'язалися в диявольську інтригу, навіть не припускаючи, наскільки вона нам усім ворожа.