Володарка Понтиди - Косач Юрій

Втім вона підвелася і з потупленими очима вийшла з каплиці, пройшла так близько повз мене, що її шати легко майнули повз моє обличчя. Я пішов за нею. Склепіння собору були такі високі, а наші кроки, хоч і притишені, відзивалися луною у високостях, наші постаті губилися все в тій самій укоюючій тиші. Сонце вже вдаряло в струнку колонаду, осяювало широкий майдан, дедалі глітніший від богомільців і цікавих іноземців. Княжна поступала між каретами і возами, між гомінкими чітадінами і завороженими римським поранком "странджієрами", йшла босоніж по камінюччі і ранішнє сонце змагалось із тінями ватіканських будівель, щоб дати їй позлотисту стежку. Я прискорив ходу — княжна як і раніше, йшла, поспішаючи, віддана своїм думкам. Либонь це був її щоденний шлях. Мені іноді запирало духа: якими ж будуть перші слова нашої зустрічі?

Замисленність княжни Алі-Емет була така велика, що я декілька разів мусів покликати її, підбігаючи. Тоді вона озирнулась, але я певен, що вона, затоплена в своїх думках, не пізнавала мене. Ми вступили на міст Санто Еспіріто — під нами ліниво плив Тибр, повз нас їхали карети, проносили лектики, котились гарби, запряжені ремиґаючими волами.

"Княжно, невже ви не пізнаєте мене?"

Я аж вигукнув. Нарешті вона зупинилась і довго та спильна придивилась мені.

"Юрій Рославець, чи ж може бути?"

Тут я вже не зміг себе тримати в карбах і сльози, чортівські сльози, побігли по моїх щоках, я як стояв, припав до її колін. Мимохідці дивились на мене як на шаленого і шепотілись, між собою, а якийсь вельможа, що його проносили в портатіні, ще більше відсунув завіску і приглядався нам через скельця.

Через хвилину мені стало ніяково, що я, сам не знаю як, піддався аж такому схвилюванні. Але я міг би в цій хвилині простертись в римській пилюці і вмерти, насправді… Все, що визрівало в мені за цей час, все, що я вистраждав і передумав, тепер безудержу володіло мною, як божевільна, нестримна буря. Мені навіть важко було промовити слово, я скаменів, дивлячись на княжну. Вона схаменулась перша і підвела мене.

"О, Юрію, — сказала вона і її голос затремтів, а на вії блиснула і її сльоза, — княжна була зворушена вщерть, я це бачив; — я не знала, далебі, не знала, що маю у вас такого щирого і вірного друга. Невже ваші сльози, ваше схвилювання — з моєї причини? А може мій вигляд такий жалісливий, що ви плачете?"...

"— Ні, — сказав я, вговтуючись і йдучи поряд з нею, — це сльози проти моєї волі над самим собою і ви їх простіть, Я мусив пройти кушення, яких не бажав би і своїм ворогам. Я їх і проходив, але я не рюмсав, я не знітився, — навіть в мить найбільшого мойого нещастя не пізнав би ніхто, що діється в моїй душі. Я вчив себе бути залізним. Але, нарешті, після довгої, важкої розлуки з вами, княжно, я маю нагороду, понад яку не знаю дорожчої й коштовнішої. Не було хвилини, коли мисль моя не була біля вас і навіть найжорстокіший засуд, який міг би коли-небудь упасти на мене, тобто заборона вас бачити, не примусив би мене зректися того, чого вам єдино бажаю: вашого щастя..."

Княжна слухала мене з увагою і посміхнулася.

"Гарні ваші слова, кавалере Рославець, але невже розлука зі мною була вам такою прикрою? Чому ж ви не змогли за ввесь цей час мене розшукати? Аджеж життя моє було на виду у всіх, я не таїлася навіть перед небезпекою..."

Я сказав їй, що про все вона довідається у свій час і моя розповідь напевно розвіє всі сумніви, які в неї, до того, посилені наклепами недобрих людей, могли постати.

"Не кажіть про наговори, — зітхнула княжна, — кому як кому, але мені про них найкраще знати. Вороги чатують на кожному кроці, я заважаю їм вже через те одне, що живу, віддихаю, думаю"...

Я покликав ветуріна, дорікаючи собі, що не зробив цього відразу. Але княжна похитала головою.

"Друже, — тихо промовила вона — ми продовжуватимемо наш шлях пішки. Я вважаю це не покутою, а моїм обов’язком: щоденно, до схід сонця вдаватись до собору Петра, —щоб побути зі своїми думками і вимолити ласку не для себе, а для моєї правої справи. Може все, що діялось досі зі мною — безталанною, увесь той ланцюг гірких невдач, це чатування ворогів і каверзи злих людей, безугавні інтриги і найковарніші дії були мені покарою за якісь мої гріхи, що їх не можу доглянути..."

Я бачив, та й не пробував розповідати їй про ті мої, злощасні пригоди, а вона по мені збагнула все, без слів. Вона почала як давніше, споглядати на мене без холодка, яким зразу блиснули були її очі і в її тихій мові почулися ті самі лагідні тони, які я знав давніше і яких вона тепер не таїла, мене побачивши.

Почуваючи себе чомусь невисловно радісним, я спинився і взяв княжну за обидві руки:

"Княжно, найголовніше це те, що я знов біля вас, що я вас знайшов, а в мені маєте вістовця, який звістить вам успіх в ваших усіх починах!" "Справді? — промовила вона, усміхнувшись, глянула на мене привітним поглядом, немов знов, як у Парижі, дарувала мені свою радість, хоч і мережану смутком. На щоках її виступили рум'янці, які не вважав би натуральними, але в очах спалахнув той і самий колишній ізсерединний пал, який, мені здавалось, потахнув.

"Бачите, мені не надаремно складалась вчора кабалістична піраміда, а крім того верзся сон, що його значення тільки ви можете мені пояснити"...

"Я й поясню вам, — сказав я, не випускаючи її рук, — вісті, які я вам приношу — тільки добрі. Ви навіть не сподіваєтесь, наскільки вони добрі. Але, княжно Алі Емет, будьмо ж тепер мудрі мов ті змії! Я, о леле, після багатьох невдач збагнув, що половина успіху будь-якої справи — Це вміти тримати язик за зубами, той язик, який нам дано для приховування наших мислей".

Княжна аж замислилася, бо може, я так таємничо виглядав і говорив по-езопівськи. Автім, сказала вона, що помічає у мене деякі зміни: я вже не роблю враження розбещеного дітлаха, напевно я мусив багато перебути за цей час і то з користю. Видно в мені гарт, завзяття і діловитість. Вона і запропонувала, щоб ми подалися до її дому, тобто чи до того, якого я надаремно шукав стільки часу. Але в мої обліки не входило зустрічатись з Доманським чи з Христанеком.

"Княжно, ось тут на вулиці, ми звичайно не обговоримо всіх справ, на це не вистачить і дня. Але я хочу затримати до деякого часу цілковите інкогніто, навіть щодо ваших найближчих, які мене, як знаєте, не обдаровують зайвою прихильністю. Нехай потішаться, я їх — також. Ви побачите самі, що це потрібне Я ж, з черги повинен знати все, що діється з вами, якщо ми маємо бути друзями. Яке ім'я, до речі, ви носите цей раз?..."

Княжна зашарілась — це була мабуть завжди її слаба і сторона. Вона ще раз покликалась на каверзи ворогів. Особливо в Римі вона мусить додержувати повного інкогніто.

"Після злощасного побуту в Неаполі, де я мало що не впала жертвою огидної кабали, я рішила повернутися до мойого первісного імені княжни Дараган. Бо ж Дараганівка на Чернігівщині — це один із хуторів мойого батька — Олекси Розума і місце, де я провела перші роки мойого несхвильованого дитинства..."

Про Дараганівку я дійсно чув — це була одна з маєтностей Розумовських. Яким прозрінням було повернутись до цього імені! Яким проречистим! Адже і для народу це ім'я стократ більш зрозуміле і рідне ніж якісь чудернацькі іноземні прізвища.

"Княжно Дараган! — Палко гукнув я, під цим ім'ям вас знатиме вітчизна, поки не станете повноправною і благословенною імператорицею Єлисаветою II і королевою Понтиди..."

Я сказав це з таким упевненням і мабуть з таким запалом, що княжна помітно була заінтригована. З похмурого покутницького настрою, що я толкував собі іпохондрією, вона визволялась, стала бадьорішою. Навіть, я сказав би, стала веселою, як у ті рідкі години, коли їй щастило, або здавалося, що щастить. Вона стиснула мою руку і наказала мені йти за нею та не втрачати її з очей. Ми повинні як найобачніше дібратися до її дому. Де ми були, до речі? Я озирнувся і спостеріг, що ми йшли понад Тибром. Потойбіч був Янікулан і Вал Аврелія, а ми прямували до Фарнезійської брами, якраз бік палацу Фарнезе. Я пізнавав цю околицю з моїх попередніх обстежень і погоні за Христанеком. Але тендітна постать княжни, яку я старався втрачати з мойого кругозору, вела мене такими закапелками, що я, присяйбі, ніколи не вийшов би з них. Ми перетнули низку брам і подвір'їв, плутались по вузеньких заулочках, ішли повз руїни і портики, порослі бур’яном і кропивою, деколи з-за них вилискувало плесо Тибру, а нарешті дійшли до давнезних мурів, що прилягали либонь до громади домів біля палаццо Фарнезе. Тут княжна спинилася і не зауважуючи нікого навкола, бо і кому прийшло б до голови тинятись по таких відлюддях, покликала мене. Ми зійшли у ярок, через густий і запущений сад, а тоді, в хащах я побачив старі двері, гадано, заіржавлені і забуті. Просто нас був пустельний беріг ріки. Княжна відчинила ключем ті двері і ми опинились в подвір'ї, зовсім темному. Нарешті ми знайшли другі двері, а через них вийшли на кружганок, щоб податися крутими, рипучими і ходами нагору, де попали в коридор, за всіми ознаками круглий, як би навкола вежі. Цим коридором з амбразурами, у які щедро лилось сонце, ми зійшли вниз і княжна застукала в двері. Літня людина з попелястим обличчям бербера чи єгиптянина відчинила нам і позирнула на мене недобрим оком.

"Це мій служка, — сказала княжна, — він німий і через те можна йому довіритись. А живу я в старому палаццо Спада. Я тут незабезпечена від примар минулого — либонь тут потроєно і повбивано стилетами без ліку людей, — через ті іржаві двері виношувано їх, щоб кидати в Тибр. Але й примари сучасного, тобто мої вороги — люди з крові і костей, мене тут легко не найшли б..."

Я сам міг би її шукати довіку, бо якби я прийшов до думки, що вона живе в палаццо Спада? Але, що по тому? Найголовніше, що я був з княжною Дараган, нарешті з нею.

7

Скільки годин, скільки днів я провів тоді з княжною, далебі, не міг сказати... Та, чи лічив би я їх? Ось надійшло моє довілля, в той тихий римський день і я не хотів питати себе, чим я його вартий, та, що більше — чи надовго воно? Чи ж не була досі моя мрія ніщо інше як не вогнепера птаха, яку я, безталанний, ловив по всьому світі? Що ж було моє щастя як не крихка химера і мана, що надила мене на пустелі? Я не хотів і застановлятися над тим.

Покої кардинала Спада, в яких проживала княжна, були старовинні і притьмарені.