Володарка Понтиди - Косач Юрій

Яким правом, спитаєте? Але пождіть! Ті самі машини на які ласі всі наші магнати, скрутять їм шиї. Народ, прикований до тих машин, спитає колись своїх рабовласників: яким правом ви в'язните нас?"

"— Тим самим правом, — посміхнувся я, — що й англійська корона відбирає життя у масачузетців в Америці та висилає на них найманих гесенців..."

"— Справедливо, зовсім справедливо, мій дорогий кавалере! Але вже йде той вік, коли не тільки пригнічені стани, але й темні, закуті в кайдани раби повстають, щоб вибороти свободу! От що! І я надіюся, ми з вами завжди будемо однодумцями..."

Він простяг до мене обидві руки і я подумав собі, що старий напевно належить до Розенкройцлерів або Вільних мулярів та й мене хоче до них з часом затягнути. Поки що я попросив у нього одібрати мені декілька книжок та й разом з газетами, які він мав із Парижу, Лондону і Амстердаму, надіслати у мою господу. Мені треба було багато читати і надробляти те, в чому я був таки добрим профаном.

Коли я звернув на П'яцца д'Еспанья, мене наздігнав Афендик і я, аж здивувався, чому личина так пізно блукає по місті. Він був у доброму настрої і я, далебі, не збрехав би собі, подумавши, що й цей старий цап підпускає чортиків якимсь римським доннам, бо надто вже він був грайливий. Я провів його до його гостинниці, а тоді він мені сказав таке:

"Не раджу вам, кавалере, аж так дуже приятелювати з Шенком. Це кута бестія і, якщо не англійський, то напевно австрійський шпигун; він на побігеньках у Марії Терези. Коли б не подумав граф Орлов, що ви з ним дещо комбінуєте..."

"Ідіть до лиха, — гримнув на нього, — ви на тих шпигунах сказилися, пане Афендику. Приспішуйте от краще графів приїзд, бо як не сьогодні, то завтра, а я таки знатиму, що таке з княжною..."

Я було хотів вже іти, але Афендик, ступивши на кілька східців вгору, увесь у зеленому місячному сяйві, гукнув до мене:

"А чи знаєте новину? Маркіз Рошфор де Вількур несподівано преставився, оце в Пізі. Припускають, що це подіяла "аква тофана".

"Що таке, — не второпав я, — яка "аква тофана"?

— "Отруя", — посміхнувся Афендик.

Я пішов собі, подумки побажавши легкої землі покійному маркізові. У мене ніколи не було люті проти нього, хіба тільки то, що я хотів помірятися щераз з ним шпагами, щоб віддати йому за мій штутгартський сором Але, в істоті речей, це був непоганий чолов'яга і, як я, – приречений. Я був певний, що і його жага до княжни була зловісним пристрітом, від чого він не міг визволитись. Скільки нас було таких! Монтеги Уортлей, барон Шенк, маркіз де Вількур та й я... А може кожного з нас чекав такий самий кінець? Я зітхнув, бо згадав, немов бачив перед собою цього бравого кавалера, його орлине обличчя, митця шпаги і майстра дипломатії...Requiescat in pace.

4

В мою господу двічі з'являвся лакей з палацу Скіарчіфіко і уклінно просив від імені марчези Розалінди, щоб князь Семигороду (так мене либонь розписав ланець Зогу, щоб надати й собі більшої ваги), тобто — я, негайно прибув. Марчеза Розалінда, як говорилось, почуває себе недужою і ніщо не буде їй таким приємним і корисним для видужання як мої відвідини. Я побачив, що напитав собі клопоту з дурної голови, тоді на бенкеті, трохи залицявшись до молодшої Скіарчіфіко. Але, що поробиш? Десь із полудня я поїхав до палацу, кленучи і Зогу, і себе, і чорта, І що мене спокусив. До того на дворі стояла хороша погода і всі вулиці були глітні від народу. В повітрі вже була провесна і карнавал, хоч це був тільки початок лютого. У палаці Скіарчіфіко, було тихо-тихесенько. Челядь назустріч не виходила, марчеза-мати мабуть подалась у місто, то ж я сам пішов на гору, поки не набрів на одні двері, а за ними другі й треті і по шерхах та шепотінні, що видобувалося із-за дверей, подумав собі, що оце ж і кімната хворої. Так воно й було. У притемненому завісами покої, на ліжку лежала мабуть у лихоманці сама Розалінда, розметавши коси, а дуенья, уклонившись мені, миттю залишила нас самих. Шануючи недужу, я стояв якийсь час мовчки, притиснувши трирога до грудей, а тимчасом очі мої звикали до сутінку і я вже бачив у ліжку, під балдахимом, ніжні зариси хворої, ледве прикритої покривалом дівчини, що з примкненими очима кидала головою то туди, то сюди, простягала крізь дрімоту руки, огорнені тонким мереживом і тихесенько шелевіла смажними устами. Нарешті вона відчинила очі і моя присутність її відразу відволодала. "Ах, кавалере, ледве промовила вона, — мене ще морозить; як я вдячна вам за те, що ви прийшли.... Я сів у крісло поряд з ліжком і почав вести розмову про незначні буденні виріши, щоб тільки розважити недужу. Я говорив про погоду, і про Рим на провесні, про веселі юрби людей, про карнавал, Який наближається і обіцяє бути цікавим та про різні Інші дурниці, які вона слухала одним вухом, а думала про інше, бо несподівано мене перервала і, схопивши мою руку своїми цупкими рученятами та вдивляючись у мене іскристими очиськами, почала пускати бісиків, маніжитись і пиха скиглити, що вся її недуга походить від одної причини, а її я повинен знати. Коли ж я здивовано сказав, що я, далебі, не знаю, автім я не лікар, вона аж підвелася на подушках і, красуючись своїм дівочим алябастровим рам'ям,нагадала мені, як це вона уся палахкотіла від цілунку, годі в сінях, та дорікала мені, що я не прийшов в умовлений день. "О, марчезо, — сказав я, — невже це й є причина вашої недуги?" "Так, любий князю, — подалась вона до мене, простягаючи до мене свої рученята, — хіба ви не вичитали і моїх очей те, чого молода й невинна дівчина, невідуча її любовній дипломатії, ніколи не може приховати? Я кохаю вас, ви моє перше, провісне кохання, mio caro..."

Я був трохи збентежений таким раптовим переходом до суті речей, автім дозволив собі подумки на сумнів, бо ж вона, коли на неї впав із-за завіски промінь, не видалась мені вже аж такою молоденькою і недосвідченою, а про невинність, то судячи по тих її надто штуковинних заходах, якими вона прагнула мене причарувати, можна було б дещо сказати. Я почав говорити про те й про се, спостерігаючи, що недужа, власне, ажніяк не недужа, бо сміється і жартує як моторна бісиця. Я торкнувся її руки, але спостеріг, що й фебри у неї нема, хоч їй начебто двічі пускали кров та лікували якимись бальсамами "кампаніні". Але ніде правди діти, перебування віч-на-віч з дівчиною неабиякої вроди, кого не збентежило б? Що ж казати про себе. Бісиця зауважила мій неспокій і ще більше пестилась сама з собою, всотуючи мене в чортівське кушення так, що я аж паленів і став сам не свій. Розалінда ж вже зовсім підбадьорилась, сказала, що мої відвідини зразу ж привернули їй здоров'я і наказали забути недугу [до того, я вже був того певний, уроєну], стала зальотною як грайливе кошеня, муркотіла, хихотіла і я аж червонів від її вільнодумній натяків. Із-за її мережив і фальбанів вилонювалось немов знехотя, то її рам'я, то снігове лоно, прикрашене коралями, з-під покривала невмисне чи й умисне, незпроста, приворожуючи мене, показувалось колінце або й уся принадна ніжка, поскільки, як видно, мистецтвом приворожування ота римська чортиця володіла непогано. Проте, з честю для себе, скажу, що навіть у найнебезпечнішій хвилині, я володів собою, відганяв геть всілякі гріховні думки, гасив будь-яке пломеніння, що таки і в мені, як мабуть і у кожного на мойому місці, бентежило спалахом, сидів мов бовванець у кріслі і тільки потуплював очі неначе чернець, навіщений спокусливою маною.

"На Мадонну, — врешті вигукнула Розалінда, — чи не здається вам, що у вашому Семигороді, у людей замість крові — вода?". Вона ще проказала віршика Катулла, який вихваляв одну сеньору, одночасно дорікаючи їй за холоднечу натури. "Це стосується й вас, кавалере, — прижмурила відьомські очі бісівка — Розалінда, — ще хвилина і я буду кепської думки про вас. Чи годиться так відповідати на щире визнання невинної дівчини, що всупереч всім правилам скромної поведінки, першою, сама, признається вам у свойому паланні стривоженої душі та й готова вмерти, якщо не почує від вас ласкавого слова?.."

Я пробурмотів щось не те, ні се, а вона, довго не чекаючи, виплигнула із свойого ложа і, як була, у сорочинці, тонкій як павутиння, пашіючи жаром, втелющилась мені на коліна. Я зніяковів до решти, взяв її на руки та підніс, щоб покласти знов під балдахим. Коли ж як на те, двері розчинились і в кімнату увійшли, а то й ввалились, не тільки мати-марчеза, але й сестричка Пальміра, дві дуеньї і покоївки та ще й лакизи із свічниками. Я, з Розаліндою на руках, отетерів; шельма тріпоталась як рибина, цупко обійнявши мене за шию та виціловуючи мене, а марчеза-мати ажніяк не здивована видовищем, а закотивши очі і простягаючи руки до нас, млосно заголосила:

"О, Мадонно! Чи не благословляють самі небеса ось таке кохання, що ще перед шлюбом не в змозі приборкати неземне почуття невинної дівчини і шляхетного юнака? Благословляю тебе, моя солодка Розаліндо, благословляю вас, дорогий князю..."

Всі оточили нас і навипередки почали поздоровляти, а я, все ще стоючи неначе той дурень із своєю торбою на руках, навіть не второпував як слід у чому справа. Врешті, коли я збагнув, що осьде святиться, жбурнув бісицю на її зім'яте ложе, а сам схопив свого трирога і шпагу та накивав п'ятами геть із кімнати аж закурилося. Чортове кодло Скіарчіфіко хотіло мене зразу ж таки оженити. На вулиці я чимшвидше стрибнув у ветуріна, що якраз проїздив поуз та, давши йому стусана в плечі, наказав гнати, скільки його кінь вискочить, чвалом, незважаючи на нікого і ніщо, аби як найшвидше звідси. Схолонувши трохи, я наказав переляканому візникові звернути на П'яцца Навона, де я надіявся зустріти Зогу. Він справді, як турецький баша, розсідався із своєю донною, як завжди, в тій самій тратторії.

"Розбійнику,сто чортів і півтори відьми, — кинувся я до нього, — я вже ламав кийка на твоїй підлій спині, а тепер вдруге поламаю, але не кийка, а таки доброго дрюка. Хороше ж ти товариство мені нараяв, у гарну халепу ти мене загнав, гундсвоте, сапрісті, песій сину..."

Зогу не на жарти перелякався, а з ним і його наречена донна, бо я таки справді був лютий. Але, коли я розповів, що мені трапилося у марчези Скіарчіфіко, то спорзні заведії, Зогу і його сеньора, тільки реготались, що їм аж сльози потекли із вирл.