т. 3 - Оповідання - Винниченко В. К.

Був там за церквою, по другий бік коридору, в «покійницькій» хтось інший, хтось особливий, дивний, таємний.

Ми його рідко бачили, але кожного разу після зустрічі з ним за душею тягнулось щось липке, надокучливе, як павутиння восени; всі вражіння, як скло від дихання, робились затуманеними, тусклими.

Іноді його водили чогось у контору. Коли він проходив подвір’ям, де ми гуляли, всі зупинялись і дивились йому вслід. Ті, що грали в м’яча, або в цурки, ті, що боролись, що бігали в довгої лози, як зачаровані застигали з гілками, м’ячами, палицями в руках, із зсунутими на потилицю шапками, застигали й дивились, поки не глитала його хвіртка.

Я не знаю, чи була жалість у кого, та ридаюча жалість; знаю, що мені було дивно й чудно. І те, що він обережно ступав через розбиті нашими ногами намерзлі калюжки; і те, що черевики в його були з біленькою дірочкою й поруділими задками; і те, що він рухався, хитав нам головою, посміхався. Все здавалося недійсним, абсурдним, страшним. І ми з якоюсь зляканою приязнею, з якоюсь, занадто похапливою й серйозною повагою вклонялись йому, а деякі навіть підходили й здоровкались із ним. І нам видно було, що лице таких було напружено-уважне, занадто серйозне й трохи лякане. Коли його заводили в контору, ми обступали того, що підходив до нього й жагуче питали, що він казав

- Нічого... так... питав, що нового…

І нам якось не вірилось, що він не сказав нічого особливого, чогось такого, чого ніхто з нас не міг сказати.

Він був страшною хвилюючою таємницею, до якої тягнуло несвідомо, вперто якоюсь силою, більшою за індивідуальну волю.

Але ми навіть не могли бачити його в його камері, бо «покійницька» відокремлена від усіх камер, десь за церквою. Дехто хотів пробратись туди, але до церковного коридору був приставлений дозорець, який суворо відганяв цікавих.

Ми тільки мали змогу бачити, що лице йому дуже запало, стало сірим, ніби виліплене з вапни, очі блищали фосфоричним хворим блиском, а шия зробилася довга й тонка, як шия обскубленої курки.

Кожний раз він з’являвся серед нас якось несподівано. Попереду дозорець, серйозний і заклопотаний, а за ним він, у скривлених черевиках, в чорній сорочці з засаленим коміром і пом’ятому капелюсі. Вони не зупинялись. І те, що ні ми його не зупиняли, ні він сам не зупинявся, щоб погуляти з нами, нікого не дивувало й навіть не приходило на думку, що могло бути інакше, що ми могли зупинити його, як зупиняємо товаришів з інших коридорів. Похапцем уклоняючись нам, він проходив подвір’ям за дозорцем, а нам ставало якось ніяково, якось тісно й хотілося йти в камери.

Минув якийсь час. Була чутка, що подано «на височайшеє», що хтось десь клопоче, потім пронеслось, що одмовлено, потім знову, що замінено безстрочною каторгою. А він сидів там десь у «покійницький», таємний, страшний, особливий.

Часто ввечері я вилазив на вікно, дивився до жіночих вікон, але Кларине вікно жовтіло так само непорушно, застигло й одна тінь не миготіла в ньому ніколи.

Потім раз увечері, після повірки, пройшла по тюрмі чутка, що на прохання одмовлено. Хоча чуток було багато але цій якось усі повірили - занадто вона була коротка, суха і страшна.

На другий день я бачив його.

Ми гуляли. Ліниво похитуючись, падали рідкі сніжинки, небо стояло низько, задумано й ніби в задумі губило ті сніжинки.

Прогулка була нудна. Всі ходили окремо, піднявши коміри пальта і вперто дивлячись собі під ноги. На ринві покрівлі сиділи, понуро набундючившись, тюремні голуби.

Вони з’явились, як звичайно, несподівано; попереду дозорець з чорною пишною бородою і в блискучих чоботях з широкими литками, а позаду він, в розстібнутому пальті із сірим лицем, з фосфоричним гнилим блиском напружених очей.

Йдучи, він заклопотано застібався. Йому було холодно.

Хтось поспішно уступився з дороги. Семен простягнув йому руку, той напружено, ще більш поспішно стиснув, хотів щось сказати, але він уже випередив і той тільки подивився йому вслід і для чогось поправив на голові шапку.

Раптом Семен озирнувся і, хрипло засміявшись, крикнув:

- Хороша погода, товариші! Правда? А мене післязавтра…

Він хитнув якось догори головою і, зробивши коло шиї рух рукою, хутко одвернувся.

Всі мовчки з широкими очима дивилися на нього.

Потім хтось пробурмотів щось, але він не слухав; похапцем, нерівно перебираючи ногами, біг за дозорцем. Можливо, що йшов підписати останню «бумагу», можливо, щоб дати зняти з себе фотографію. І він поспішав - це так було йому потрібно, важно.

І страшно теліпалось внизу, там де коліна, його пальто, а руді каблуки похапцем хруськали льодом замерзлих калюжок.

У той же вечір до нас у камеру прийшов наш староста. Заклопотаний і занадто діловитий, як і всі старости, він озирнув камеру хазяйським оком, неуважно одповів комусь щось, покрутив свою ріденьку борідку й підійшов до двох товаришів, а з ними до мене. Одвівши всіх нас набік, він скинув пенсне і, витираючи його хусткою, впівголоса, діловито заговорив:

- Слухайте, товариші: я сьогодні дістав від нареченої Новогрудцева записку. Знаєте її? Ну, от... Так вона просить неодмінно влаштувати їй побачення з ним. Офіціально вона не може прохати через конспірацію... А завтра його вішають.

Він начепив пенсне, поморгав бровами й вигляд у нього став знову звичайний.

- Завтра? Хто казав?

- Хто казав, не важно. Це вже відомо... Ну, от.

І знову зняв пенсне й ще пильніше став витирати його. І знов йому очі стали кумедні, лисі й від перенісся червоніли до щок дві натерті смужечки.

- Як же це зробити? - спитав я.

- Зробити треба! - сердито надів пенсне староста.- А як... У мене є такий план... Завтра у нас... Нуда, завтра у нас прийом ушного лікаря. Внизу. В три години... Значить, прогулка вашого коридору... Вона попроситься до лікаря... Буде кричати, вимагати, словом, мусить добитись, щоб