Загадка старої дзвіниці - Дрофань Анатолій

Та чого це ви стали тут просторікувати?

Проте в голосі незнайомця вже не було ні строгості, ні нетерпіння.

Я це помітив і знову запитав:

— Оця дзвіниця, певно, давня-давня?..

— Тисячу років уже стоїть,— відповів чоловік примирливіше.

— Аж тисячу?..— зіщулився Льоньчик так, ніби та тисяча нараз лягла йому на плечі.

— Тисячу, хлопці...

І тут я побачив, який Льоньчик хитрий. Він підійшов ближче до дядька, довірливо та тихо попросив:

— Дядю! А ви б не могли нас пустити отуди? — і показав на двері.

— А чого вам туди? — нахмурився незнайомець.

— Та ми б хотіли глянути, чи далеко видно з тієї дзвіниці...

— Хе-хе...— засміявся чоловік,— чого захотіли. Авжеж що далеко. Бачите, яка висока. Коли б із неї кинути вгору оцю ковіньку, за хмару б зачепилася. Ну та годі, козацтво, йдіть уже звідси, час браму зачиняти...

Підкову я приніс додому.

Та перед тим хочу вам сказати, що жив я з мамою, татом і дідусем. Дідусь зустрів мене на порозі.

— А це що?

— Знайшов, дідусю,— кажу йому.— Говорять, на щастя...

— А так... Та ще ж яка,— роздивився зацікавлено,— наче всю планету переміряла, стерлася...

Я був здивований, коли побачив, що дідусь почистив підкову, забив цвяшок у стіну біля дверей і повісив її туди.

— Навіщо ви, дідусю?

— Так годиться, Жужу. В старовину вважали, що біда ніколи не посміє переступити поріг оселі, в якій бережуть знайдену стару підкову. А в людини, що підняла її, все життя збуватимуться бажання...

— Ох, дідусю,— зітхнув я,— коли б то...

Він дуже пильно подивився на мене, але нічого не сказав.

Дідусь у мене людина примітна: високий, плечистий. Стисне пальці в кулак — рука наче молот. А розправить їх — п'ятірня, як лопата. Коли я був маленький, ще в школу не ходив, посадить мене на долоню і гойдає, ніби на гойдалці.

Тридцять п'ять років у цех, на завод, що неподалеку від нас, дорогу топтав. А тепер на пенсії. Персональній. Почесній.

— Так де ти знайшов ту підкову? — допитується.

Ми з дідусем друзяки великі, і мені так хотілося розповісти йому всю правду — про листа і про те, як ми з Льоньчиком уже примірялися прослизнути на дзвіницю. Але ж то таємниця. І вперше я перед ним покривив душею.

ОПЕРАЦІЯ "ГОЛУБ"

Наступного дня ми з Льоньчиком почали серйозно готуватися до операції.

Спочатку треба було придбати найчутливішу плівку. Бо ж хіба знаєш, у яких умовах доведеться фотографувати? Раптом годинниковий механізм у самісінькому куполі, а там же, мабуть, темно.

Ми обійшли кілька магазинів, перш ніж знайшли потрібне.

Коли я зарядив касету і фотоапарат був у повній бойовій готовності, Льоньчик згадав, що треба озброїтися ще й ліхтариками. Бо ж чи можна в серйозній операції обійтися без сильного, такого, що аж очі сліпить, прожектора?

— Давай тоді, Льоньчику, так,— сказав я: — моя справа — фото, твоя — світло.

— Хай буде,— погодився він.— Ліхтарик у мене є, а на батарейку я сьогодні грошей попрошу в мами.

Тоді я подумав, як же це виходить: Льоньчику з ліхтариком, а мені спотикайся в темряві? Е, ні!

Я вирішив теж роздобути грошенят у дідуся.

— Ну, на фотоплівку — це я розумію,— підняв він брови.— Але навіщо тобі прожектор?

Що йому сказати? Ні, нелегко на світі жити людині, коли вона носить у серці таємницю.

У нас є невеликий сірий пес Круть з пучком розкуйовдженого волосся під нижньою щелепою, наче з борідкою. Кожного вечора його треба виводити надвір погуляти. Часто роблю це я. Зараз Круть саме терся біля моїх ніг, і я, глянувши на нього, придумав:

— Цей Круть, буває, побіжить кудись, спробуй його знайти в темряві...

Те пояснення вийшло в мене таким незграбним, що дідусь тільки рукою махнув.

— А ти його не шукай,— порадив,— сам тебе знайде.

На щастя, я знову швидко вигадав, що сказати.

— Та, крім того, в Льоньчика он який гарний ліхтарик, а в мене немає...

— Це інша справа,— погодився дідусь.— Так би й казав...

І дав мені грошей.

Поки бігали ми з Льоньчиком по батарейки, вирішили, що на операцію "Голуб" повинен іти з нами також і Круть. З ним і веселіше, і, головне, в нього вухо чутливіше за людське. А коли трапиться яка небезпека, Круть — перший захисник.

Після обіду, тільки дідусь пішов з хати, я покликав пса на кухню і, щільно причинивши двері, наказав:

— Сідай, Круть!

Він сів.

— Скажи мені по правді,— говорю,— ти вмієш тримати таємницю далеко за зубами?

Круть — такий мудрець — все зрозумів. Спочатку показав мені язика, мовляв, ось він у мене який, облизався ним і заховав глибоко в рота.

— Молодець, Круть,— похвалив я його і погладив по голові.— Тепер слухай, що скажу далі.

Розповів йому про операцію "Голуб", а тоді й повідомляю:

— І ти, Круть, підеш з нами!..

Що він тільки виробляв після тих слів! Бігав, мов очманілий, по всіх кімнатах, підскакував, намагаючись лизнути мені в подяку бодай би руку, скавчав і гавкав.

Незабаром ми рушили. Добре, що дома якраз нікого не було і мені ніхто не заважав зібратися. Крім фотоапарата і ліхтарика, я ще прихопив блокнот, олівець та про всякий випадок компас.

Проходячи коридором до дверей, зазирнув у дзеркало. І жахнувся. На мене дивився майже незнайомий хлопець. В його темних, як терен, очах було стільки рішучості, що, здавалося, він готовий вступити у бій з цілим табуном диких вепрів. Його чорний чубчик на лобі зухвало зсунувся набік. Округле обличчя із закушеною нижньою губою ховало зловісну таємничість. Груди в картатій ковбойці войовничо перехрещували два ремінці: на одному фотоапарат, на другому ліхтарик.

Той відчайдушний сміливець раптом подався вперед, несподівано осліпивши мені очі потужним променем ліхтарика.

Я мимоволі відсахнувся. А він, певно, втішений тим, відкинувся назад, засміявся.

Але... Мені гірко про це говорити. Операція наша, хоч ми довго й старанно готувалися до неї, провалювалася.

Нас там незабаром уже всі знали. Бородатий Круть викликав шалену лють псів, що сновигали монастирським подвір'ям. Сторож, помітивши нас, ще здалеку сварився ковінькою, і ми обходили його десятою дорогою. А шлях на дзвіницю, як і перше, перепиняв нам великий рудий замок.

Я уже втратив будь-яку надію на успіх і одного дня, повернувшись додому, як завжди, ні з чим, зняв підкову, сказав їй:

— Ні, неправда, що ти ключ від щастя. Ти не приносиш радості тому, хто тебе знайшов!.. — І кинув її на підлогу.

ХОЧ ПАН, ХОЧ ПРОПАВ...

Але одного разу нам поталанило.

Тільки югнули ми через відчинену браму на монастирське подвір'я,зирк на дзвіницю, а двері відчинені. Підкралися ближче — десь унизу голоси. А Круть наш — справжній сміливець. Ми ще боязко стоїмо на порозі та озираємось, а він східцями залізними гайнув уже вгору.

Що нам залишалося робити? Ми з Льоньчиком за ним. Як каже дідусь мій: хоч пан, хоч пропав — двічі не вмирати. Якщо вже сміливість, то на повну котушку.

Круть попереду, Льоньчик другий, а я — замикаючий.

Східці стрімкі, навколо залізного стовпа, мов хміль, угору в'ються.

Прошамотіли ми кілька обертів,— уже знизу нас не видно,— я й шепчу Льоньчику:

— Перемога! Перемога!..

— Почекай ще, до перемоги далеко,— відмахнувся він і біжить, біжить уперед.

Уже, здається, серце вискакує з грудей, сопемо, наче ковальські міхи, а все ж піднімаємося вгору, вгору.

Коли це площадка. Стали ми на неї, відсапуємося. А на чотири боки — вікна величезні. Глянув я в одне — леле! — увесь монастир наче на долоні.

Останнім часом заради більшої конспіративності вирішили ми не брати з собою ні компаса, ні ліхтариків, ні навіть футляра, ховаючи фотоапарат просто за пазуху. І тепер я похапцем розстебнув комір, щоб дістати його та зняти краєвид. Бо ж хіба знаєш, чи нам пощастить піднятися вище. А як ось зараз піймають і видворять звідси?

Та Льоньчик мене зупинив:

— Кинь ти це, ходімо далі!

Я покорився. Подибали ми знову. А воно підніматися стрімкими східцями не так і легко: серце стукоче, дихати важко, а до ніг наче хто гирі поприв'язував.

Та нас бадьорив Круть. Одбіжить оце вперед, озирнеться, мелючи висолопленим язиком, і всім своїм виглядом мовби гукає:

— Ну, хлопчики мої дорогі, скоріше, скоріш!

І ми поспішали.

Врешті вийшли на другий ярус. Тут ще більші вікна.

Я вже розмірковував, що звідси обов'язково зроблю фото, але Льоньчик знову шепнув:

— Нас можуть помітити знизу. Треба якнайскоріше проскочити.

Оце так крос! У себе в будинку я можу на п'ятий поверх вихопитися не зупиняючись. А тут лоб уже мені змокрів, до спини прилипла сорочка, коліна зробилися зовсім неслухняні.

Та ось залізний стовп з гвинтовими східцями вперся в стелю, а дорогу перегородили якісь дощаті двері. "Мабуть, замкнуті",— подумав я.

Льоньчик торкнув їх рукою. На щастя, вони заскрипіли в петлях і відчинилися. Переступили ми поріг — а там кімната кругла з чотирма вікнами. Посередині великий, дуже великий ящик якийсь. Стінки його поламані, і крізь дірки видно коліщата.

— Та це ж годинник! — шепчу Льоньчикові, а сам готовий від радості навприсядки танцювати.

Підходимо до того ящика ближче і бачимо, що то таки справді годинниковий механізм. Але який він потужний! Колеса в ньому завбільшки з автомобільне кермо. А маятник он який довжелезний!

Обійшли ми той ящик навколо. З одного боку над ним бантина залізна, а на ній причеплено цілий рядочок невеличких дзвоників. Порахував я їх — вісім штук.

Потупцювали ми ще кілька хвилин біля годинника, радіючи із своєї знахідки, а потім закортіло визирнути з такої висоти у вікно. Я шмигнув до одного, зіперся на залізні поручні і нараз мені аж дух перехопило. У грудях щось солодко залоскотало, руками побігли гострі голочки. Було таке враження, ніби я птах і лечу в повітрі.

Найперше я побачив за рікою десь ген-ген на горизонті в бузковій імлі зелену смугу лісів. Здається, хтось там розлив рідкий смарагд і він, підігрітий щедрим сонячним промінням, закипає, ворушиться. Над ним фіалковий пар струмує — легкий, летючий, і чим вище піднімається, тим більш голубіє.

Стривай, та то ж небо.

Який безмежний океан синяви! Яке роздолля! Розправ крила і шугай у ньому безборонно на всі боки, на всі сторони. Ніщо тебе не спинить, ніщо не перешкодить твоєму летові.

Зі мною діялося щось незвичайне. Я справді мовби став птахом, стільки легкої блакиті налилося мені в груди.

Не стримався, майже крикнув:

— Льоньчику, та йди ж бо скоріше сюди.

А сам очі опустив нижче, на ріку.