Під тихими вербами - Борис Грінченко

- Ха-ха-ха! - зно­ву роз­ко­тив­ся ре­гiт, а Ва­сю­та, мов то й не вiн чи­нив усе ли­хо, по­важ­но про­ка­зу­вав да­лi:

- Де б ме­нi та­кої взя­ти ган­чi­ри­ни, щоб сi­ро­жицької не вдя­га­ти сви­ти­ни? Чи ме­нi батька-ма­тiр про­да­ти, чи в їх вiд скри­нi зам­ки по­вiд­би­ва­ти, чи в кар­ти на­виг­ра­ва­ти?

Всi хлоп­цi й дiв­ча­та гля­ну­ли в той бiк, де Ми­ки­та, але Ми­ки­ти вже не бу­ло: ба­ча­чи, ку­ди во­но йдеться, пок­рив­ся ниш­ком та й утiк.

- Микита втiк, не­ма Ми­ки­ти! - за­го­мо­нi­ли.

- Утiк? Хто втiк? - пи­тав Ва­сю­та, пiд­во­дя­чи го­ло­ву.

- Микита втiк од твоєї вiр­шi!

- Од моєї вiр­шi? Хi­ба ж то про Ми­ки­ту? То про Тран­ди­ту! А ви й не ро­зiб­ра­ли? Бо­дай же вас, який у вас ку­ря­чий мо­зок! Дак ко­ли ви не вмiєте до ла­ду роз­би­ра­ти, то я не хо­чу да­лi й ка­за­ти!..

Хоч i не ка­зав да­лi, але як вер­тав­ся сам до­до­му, то по­чув, як йо­му бi­ля ву­ха за­шу­мi­ла ка­ме­ню­ка: хтось iз-за ти­ну доб­ре швир­го­нув, та не доб­ре вцi­лив. А за ти­ном щось за­ту­по­тi­ло, втi­ка­ючи. Зро­зу­мiв, чия це лас­ка, i гук­нув навз­до­гiн­цi, зу­пи­нив­шись:

- Та й дур­ний ти! Хi­ба ж так цi­ля­ють? Вер­нись, я те­бе нав­чу, дак i зу­би виз­би­раєш,- от щоб я здох! - виз­би­раєш, як на­мис­теч­ко!..

Але Ми­ки­та не вер­нув­ся.

Зiнько за­раз же за­хо­див­ся ко­ло спра­ви з Грицько­ви­ми дiтьми. Пi­шов до Грицько­вої сест­ри,- та бу­ла ра­да збу­ти­ся не­бо­жат, бо й своїх дi­тей ко­пи­ця. Та й си­ро­там у неї не бу­ло доб­ре, бо справ­дi-та­ки нi­ко­ли бу­ло їх дог­ля­ну­ти. Во­на по­ра­ди­ла Зiнько­вi за­мiс­то се­бе од­ну да­ле­ку ро­дич­ку Грицько­ву й свою. Зiнько знав цю Ки­ли­ну. Дi­ти й чо­ло­вiк у неї по­мер­ли, а бра­ти - i свої, й чо­ло­вi­ко­вi - по­за­би­ра­ли в удо­ви i зем­лю, й ха­ту, i всю ху­до­бу. Убо­га жiн­ка хо­ди­ла по най­мах: жи­ла то за няньку в па­нiв, то ста­ва­ла прос­то ро­бiт­ни­цею. Са­ме те­пер їй ви­хо­див рiк. Зiнько вмов­ляв­ся з нею так, що во­на жи­ти­ме в Грицько­вiй ха­тi, дог­ля­да­ти­ме дi­ти, до ро­бо­ти їх прив­ча­ти­ме, хо­ди­ти­ме ко­ло го­ро­ду й сад­ка, а за те й са­ма тим хар­чи­ти­меться, i до зрос­ту тих дi­тей бу­де в ха­тi за ха­зяй­ку, ще й ма­ти­ме не­ве­ли­ку пла­ту. Зiнько знав, що Ки­ли­на бу­ла лю­ди­на пу­тя­ща, працьови­та й чес­на i до дi­тей при­хильна, то й не бо­яв­ся да­ти їй до рук си­рiт. Са­ма ж Ки­ли­на та­ка бу­ла ра­да хоч тро­хи по­жи­ти гос­по­ди­нею, а не най­ма­ною по­пи­хач­кою, i сил­ку­ва­ла­ся все ро­би­ти так, щоб доб­ре бу­ло. Зiнько з Гаїнкою раз у раз на­вi­ду­ва­ли­ся до Грицько­вої ха­ти. Стар­шо­го хлоп­ця Зiнько ли­шив, щоб вiн уже до­був стро­ку в ха­зяїна, а по­тiм мав узя­ти до се­бе, прив­ча­ти до ха­зяй­ст­ва та й до книж­ки. Зем­лю Грицько­ву Зiнько до хлоп­це­во­го зрос­ту на­няв i з тих гро­шей мав одя­га­ти дi­ти й пла­ти­ти Ки­ли­нi.

Хоч Ряб­чен­ко з своїми по­ли­га­ча­ми й ре­пе­ту­вав, що Зiнько не­тя­му­щий опi­кунст­ва, тiльки ли­ха на­коїть, але те­пер во­ни якось при­тих­ли, бо всiм бу­ло гро­ма­дя­нам вид­ко, що зроб­ле­но га­разд. Ще й над­то: по­ба­чив­ши, що Зiнько так до ла­ду впо­ряд­ку­вав цю спра­ву, гро­ма­дя­ни по­ча­ли про йо­го ози­ва­ти­ся ду­же доб­рим сло­вом: хто по­пе­ре­ду ла­яв або глу­зу­вав з йо­го, те­пер уже ча­сом i хва­лив. Не гу­ди­ли вже й за те, що го­рiл­ки не ра­дить пи­ти, хоч са­мi, звiс­но, пи­ли.

Дома в Зiнька бу­ло все га­разд. Дiд До­рош так i ли­шив­ся в йо­го жи­ти. З дi­дом бу­ло доб­ре, тiльки з тес­тем нi­як: од­ко­ли Зiнько вер­нув­ся з тюр­ми, вiн до йо­го i в ха­ту не за­зир­нув. Зiнько й со­бi ду­же вра­зив­ся, до­вi­дав­ши­ся про Ос­та­по­вi за­мi­ри роз­рiз­ни­ти йо­го з Гаїнкою. Спер­шу так обу­рив­ся, що не ду­мав до йо­го нi­ко­ли й ози­ва­ти­ся. Та по­ча­ла вже те­ща на­ма­га­ти­ся, щоб по­ми­ри­ти зя­тя з чо­ло­вi­ком, а Зiнько по­мiр­ку­вав со­бi, що та­ки вiн батько Гаїнцi, i на­ва­жив­ся не сва­ри­ти­ся з їм зов­сiм, тiльки не хо­тiв до йо­го йти, ду­ма­ючи, що Ос­тап зро­зу­мiє-та­ки, як ве­ли­ко про­ви­нив пе­ред доч­кою й зя­тем, i якось тую про­ви­ну нап­ра­вить. Од­на­че Ос­та­по­вi й на дум­ку не спа­да­ло ста­но­ви­ти се­бе вин­ним пе­ред дiтьми, а що йо­му нi­яко­во бу­ло стрi­ва­ти­ся з Зiньком, то об­ми­нав йо­го де мiг. Ко­ли ча­сом i зуст­рi­нуться на ву­ли­цi, то до ша­пок торк­нуться: "Здо­ро­вi!" -"Здо­ров!" - та й го­дi, вже й пос­пi­ша­ються швид­ше ро­зiй­ти­ся.

Так ми­нав уже дру­гий мi­сяць, од­ко­ли Зiнько по­вер­нув­ся з тюр­ми до­до­му. З по­чат­ку третього нас­пiв i кi­нець спра­вi про пе­ре­сельську зем­лю. Пос­та­но­ву гро­мадську ска­со­ва­но, зем­лю зов­сiм заб­ра­но вiд Де­ни­са. I Ко­па­ни­ця, й Де­нис ки­ну­лись бу­ли в го­род, щоб за­ря­ту­ва­ти спра­ву, та нi­чо­го не мог­ли зро­би­ти. Од­ним тiльки й по­ве­се­ли­ли їх: ска­за­но, що ка­сується тiльки ця пос­та­но­ва гро­мадська, а ко­ли б гро­ма­да зно­ву та­ки про­да­ла Де­ни­со­вi зем­лю та пос­та­но­ву до ла­ду на­пи­са­но, то то­дi вже не ска­су­ють.

Довiдавшися про це, Де­ни­со­ве то­ва­рист­во за­раз зiй­шло­ся на по­ра­ду в Ряб­чен­ка.

Тепер, ма­ючи до­ро­гу че­рез свою пе­ре­сельську зем­лю, диб­ля­ни зно­ву мог­ли най­ма­ти зем­лю в па­на Доб­ро­вольсько­го, i не тре­ба їм бу­ло їха­ти до неї трид­цять верс­тов, об­ми­на­ючи бо­ло­то - це ж i при­пи­ня­ло їх, як зем­ля в Де­ни­са бу­ла. Та­ким ро­бом усi за­мi­ри Ряб­чен­ко­во­го то­ва­рист­ва ги­ну­ли, i диб­лянська гро­ма­да ви­хоп­лю­ва­ла­ся їм з рук. Це вже й вид­ко бу­ло: Зiнька слу­ха­ють бiльше, нiж їх. Еге, ка­жуть, i вас мож­на зби­ти! Ми, ка­жуть, цих стар­ши­ну, й ста­рос­ту, й пи­са­ря пос­ки­даємо,- iн­ших нас­та­но­ви­мо: Зiнька та Кар­па. А курс i стар­ши­нi, й ста­рос­тi кiн­чається цього ро­ку во­се­ни. Ко­ли б їм по­щас­ти­ло справ­дi своїх лю­дей нас­та­но­ви­ти, дак це бу­ла б про­па­ща спра­ва. То­дi що хо­тi­ли б, те з їми тi гор­ло­па­нi й ро­би­ли б. Звiс­но, не з-так то лег­ко й ски­ну­ти хоч би й Ко­па­ни­цю,- ба­га­то в йо­го си­ли i тут, i в го­ро­дi,- ну, все ж, як то ка­жуть, бе­ре­же­но­го й бог бе­ре­же.

От так, ку­ди не глянь, а все тре­ба тую зем­лю вдер­жа­ти в своїх ру­ках. Та як? Гро­ма­ду мож­на зiб­ра­ти хоч i завт­ра, та що з то­го? Не­ма чо­го й ду­ма­ти, щоб во­на те­пер уд­ру­ге про­да­ла зем­лю. Над­то ще дех­то, прис­тав­ши до Зiнько­вої спiл­ки, оп­ла­тив­ся вже з своїми по­зич­ка­ми пе­ред за­мож­нi­ши­ми людьми. Те­пер уже цих не так лег­ко при­тис­ну­ти, а да­лi їх ще по­бiльшає.

I виз­во­ли­ла ж не­чис­та цього Зiнька з ост­ро­гу! Не ве­ли­ке бу­ло б ли­хо, ко­ли б йо­го за­мiс­то Па­на­са зап­ро­то­ре­но,- в се­лi б ти­хо ста­ло. I що вже по­чав