Під тихими вербами - Борис Грінченко

В дру­гiй ха­тi ма­ти, при­пав­ши нав­ко­лiш­ки пе­ред об­ра­за­ми, мо­ли­ла­ся. Бла­га­ла не вiд­нi­ма­ти в неї ос­тан­ню на­дiю в жит­тi…

А на дво­рi Струк роз­ка­зу­вав дi­до­вi, як вiн iз­най­шов Зiнька на лу­цi, як пок­ли­кав на по­мiч най­ми­та й Ва­сю­ту, що на той час iшов ву­ли­цею…

Аж пiс­ля обi­ду приїхав лi­кар. I то дов­го вмов­ляв йо­го Ва­сю­та: все не хо­тiв їха­ти, ка­зав, щоб Зiнька до йо­го при­ве­зе­но.

Увiйшовши до хво­ро­го, за­раз по­ви­си­лав обох жi­нок геть, "щоб не рюм­са­ли", ли­шив тiльки дi­да та Ва­сю­ту i по­чав ог­ля­да­ти по­би­то­го. Тре­ба бу­ло ски­ну­ти со­роч­ку. Дiд iз Ва­сю­тою обе­реж­но пiд­ве­ли Зiнька, а лi­кар по­чав ски­да­ти. Со­роч­ка поп­ри­ки­па­ла до тi­ла вку­пi з кров'ю. Лi­кар став її вiд­ди­ра­ти,- Зiнько злег­ка зас­тог­нав.

- Не ма­нiж­ся! Не ма­ленький! - га­рик­нув на йо­го лi­кар.

Але як ски­нув со­роч­ку, то по­ба­чив, що бу­ло чо­го "ма­нi­житься": спи­на, гру­ди, пле­чi - все бу­ло в страш­них си­ня­ках, все по­пух­ло, тi­ло по­би­то так, що по­ро­би­ли­ся ве­ли­кi ра­ни кри­ва­вi.

- Добре впiй­мав! - крут­нув го­ло­вою лi­кар. - П'яний, ма­буть, по­бив­ся з ким?

Хворий мов­чав.

- Хто те­бе по­бив? Чуєш?

- Не знаю…- прос­тог­нав хво­рий.

Лiкар ще пог­ля­нув, при­пав ухом до гру­дей…

- Хм… Усе­ре­ди­нi ба­га­то пош­код­же­но… Тре­ба то­бi пе­реїха­ти до Чор­но­ву­са в лi­кар­ню… Не бу­ду ж я до те­бе щод­ня їзди­ти!

-  Не хо­чу… я бу­ду до­ма…- про­ше­по­тiв Зiнько.

- "Не хо­чу, я бу­ду до­ма"! - пе­рек­ри­вив йо­го лi­кар.- Усi ви боїтесь лi­кар­нi, як чор­та, а чо­го? З'їдять те­бе там, чи що? Та хi­ба вам що втов­чеш у дур­ну дов­беш­ку!.. Як знаєш!.. То жiн­ка твоя тут си­дi­ла? Пок­лич­те її!

Васюта пок­ли­кав. Увiй­шла Гаїнка.

- Ну, слу­хай!.. Та не кис­ни, бо тер­пi­ти не мо­жу рюм­сан­ня! - грим­нув лi­кар, хоч у за­нi­мi­лої Гаїнки й сльози на очах не вид­ко бу­ло.- Ось то­бi лi­ки…- I вiн по­чав роз­ка­зу­ва­ти. Гаїнка ма­ло що ро­зiб­ра­ла з йо­го мос­ковської мо­ви, тiльки ос­тан­нi сло­ва доб­ре зро­зу­мi­ла: щоб дог­ля­да­ла, а то вмре.

Як лi­кар ви­хо­див, дiд До­рош iз Ва­сю­тою пе­ре­пи­ни­ли йо­го в сi­нях.

- Скажiть, па­не, спи­тав дiд,- чи вiн бу­де жи­ти, чи нi? По прав­дi!

- Як ви­чу­хається, то бу­де,- вiд­мо­вив лi­кар.

- Пане! - за­го­мо­нiв Ва­сю­та.- Що хоч­те вiзьмiть, тiльки ви­гой­те йо­го! - I сльози за­ка­па­ли йо­му з очей.

- Не рюм­сай!.. Що ти йо­му - брат чи ро­дич який?

- Товариш…

- Дак чо­го ж i кис­неш? Я не бог!.. По­на­пи­ва­ються, поб'ються, а ти їх воск­ре­шай!.. Дав же лi­ки… Як не ста­не - знов приїдеш.

Лiкар вий­шов з сi­ней i ско­чив на брич­ку.

- Рушай!

Дзвоник зад­зе­лен­чав.

Дiд мах­нув ру­кою.

- Чорт зна що! Нi­чо­го з цього лi­ка­ря не бу­де.

- Чому ж не бу­де? - спи­тав Ва­сю­та.

- Ну, що во­ни тям­лять, цi лi­ка­рi? Нi­чо­гi­сiнько! От тiльки до од­но­го й го­лiн­нi: як по­па­деться до їх чо­ло­вiк, то за­раз йо­му ру­ку або но­гу вiд­рi­за­ти, а то й зов­сiм тре­бу­ши­ти бi­до­ла­ху… Хi­ба я не знаю, на­що йо­му Зiнька в лi­кар­ню? Хо­тi­ло­ся по­ди­ви­ти­ся, як там усе­ре­ди­нi по­би­то! Дав би чо­гось, що той би й ско­нав, а то­дi б i по­кар­бу­вав. Рiз­ни­ки, та й го­дi!..

- Та пост­ри­вай­те ж, дi­ду, мо­же ж, це iще й не та­кий?

- Усi во­ни од­на­ко­вi!

Тим ча­сом Гаїнка си­дi­ла бi­ля хво­ро­го. Вiн ле­жав не­ру­хо­мо, все зап­лю­щив­ши очi, хрип­ко ди­ха­ючи, не ози­ва­ючись. Iно­дi тiльки про­хав по­шеп­ки пи­ти, i Гаїнка по­да­ва­ла йо­му трем­тя­чою ру­кою во­ди. Пiд­во­ди­ла йо­му го­ло­ву, вiн на хви­лин­ку при­па­дав смаж­ни­ми ус­та­ми до кух­ля - i зно­ву ле­жав, як мерт­вий.

Приходили Кар­по й Дмит­ро,- вiн не оз­вав­ся до їх, та во­ни й не зай­ма­ли йо­го…

Насунула нiч. Гаїнка все си­дi­ла бi­ля лiж­ка й ди­ви­ла­ся на Зiнька. При тем­ря­во­му свiт­лi вiд ма­ленької лам­поч­ки йо­го об­лич­чя зда­ва­ло­ся ще блiд­нi­шим, ще мерт­вi­шим. I та­ким по­мерт­вi­лим був те­пер Гаїнцi ввесь свiт. Вiн жив i ози­вав­ся до неї тiльки то­дi, як жив i ози­вав­ся Зiнько.

Як же вiн ле­жав та­кий не­ру­хо­мий, то­дi i в Гаїнку всту­па­ла тая не­ру­хо­мiсть. Мов усе тi­ло об­важ­нiє, зас­тиг­не, не во­рух­неться. I вку­пi з тi­лом зас­ти­гає, нi­мiє ду­ша i ози­вається тiльки на Зiнькiв рух, на Зiнькiв го­лос.

В го­ло­вi тiльки од­на дум­ка - отi лi­ка­ре­вi сло­ва:

"Доглядай, а то вмре".

Страшна бу­ла тюр­ма, як у їй си­дiв Зiнько, але це страш­нi­ше. Ко­ли б Зiнько пi­шов на­вiть у Си­бiр, то вiн був би жи­вий, i во­на пiш­ла б слi­дом за їм, во­на жи­ла б iз їм. Тюр­ма вер­ну­ла б iще їй Зiнька, смерть не вер­не.

"Доглядай, а то вмре!" Во­на дог­ля­да­ла. Пильну­ва­ла кож­но­го йо­го ру­ху, дос­лу­ха­ла­ся до кож­но­го по­ди­ху… Вiн ще ди­хає, во­ру­шить ус­та­ми, жи­ве… Жи­ве й во­на…

Так про­ми­ну­ла нiч, про­ми­нув дру­гий день. Уве­че­рi ма­ти й дiд хо­тi­ли по­ло­жи­ти її спа­ти. Во­на мовч­ки по­хи­та­ла го­ло­вою i зос­та­ла­ся бi­ля лiж­ка.

Сидiла зно­ву всю нiч, не по­мi­ча­ючи нi­чо­го навк­ру­ги, тiльки ба­чи­ла Зiнька, тiльки прис­лу­ха­ла­ся, як йо­го пал­ке ди­хан­ня ви­хоп­лю­ва­ло­ся з пi­водк­ри­тих уст.

А вiн спав i де­да­лi ди­хав рiв­нi­ше, спо­кiй­нi­ше. Удос­вi­та йо­го ди­хан­ня зро­би­ло­ся та­ке рiв­не й ти­хе, що Гаїнцi зда­ло­ся, мов уже вiн пе­рес­тає ди­ха­ти… На­хи­лив­ши­ся над їм, слу­ха­ла дов­го…

Розвиднiлось. Зiнько по­во­рух­нув­ся, розп­лю­щив очi i впер­ше оз­вав­ся го­лос­нi­ше:

- Гаїнко!..

Вiн звiв ру­ку i за шию при­хи­лив її го­ло­ву ближ­че до се­бе, про­мо­вив­ши:

- Моє сер­денько…

I враз Гаїнка скрик­ну­ла го­лос­ним пла­чем i ви­бiг­ла з ха­ти. Ма­ти й дiд До­рош зля­ка­ли­ся й ки­ну­ли­ся до Зiнька, ду­ма­ючи, що вiн уже вмер.

А Гаїнка ви­бiг­ла в про­тив­ну ха­ту, впа­ла пе­ред об­ра­за­ми й ри­да­ла так, що аж гру­ди їй роз­ри­ва­ли­ся. Але по­чу­ва­ла, що з тим пла­чем вер­та­ла­ся до неї си­ла, ожи­ва­ла ду­ша, як зем­ля, мо­ро­зом згнi­че­на, вiд со­няч­но­го пог­ля­ду ожи­ває.

Вiн оз­вав­ся!.. Вiн бу­де жи­вий!.. Це во­на зна­ла й ожи­ва­ла са­ма…

Дiд знай­шов її й при­вiв зно­ву до Зiнька…

Ввечерi Гаїнка та­ки на­ма­га­ла­ся си­дi­ти нiч, але й са­ма не по­мi­ти­ла, як зас­ну­ла, схи­лив­шись на ла­ву, це бу­ла вже їй чет­вер­та нiч без сну.

Мати з дi­дом пильну­ва­ли хво­ро­го…

Другого дня йо­му тро­хи по­лег­ша­ло, та тiльки ж тро­хи. Ми­нув тиж­день, Зiнько все ле­жав. Тяж­кi дум­ки сну­ва­лись у йо­го в хво­рiй го­ло­вi. За що? Що вiн ли­хо­го зро­бив лю­дям? Вiн тiльки ос­ту­пав­ся за прав­ду, а во­ни ганьби­ли йо­го, в тюр­му за­ки­ну­ли i те­пер тро­хи не вби­ли, здо­ров'я зба­ви­ли. Чи то ж прав­да є на свi­тi? Ко­ли те­пер та­ке, то да­лi ще гiр­ше бу­де: i зов­сiм йо­го вб'ють. До­бу­ва­ти­меться, до­ся­га­ти­ме чо­гось, а смерть ураз все зруй­нує… Та й чи до­бу­деться чо­го?