Під тихими вербами - Борис Грінченко

- Поки хвалько нах­ва­литься!

- Какой я вам хвалько! Вот возьму да й мо­ну­мин­тально iздєлаю. Мєсяць бу­де чу­хаться - не ви­чу­хається,- та­ко­го вго­ще­нiя дам!..

- Хто йо­го зна… Звiс­но, бу­ла б це шту­ка слав­на, i не са­мо­му то­бi бу­ло б доб­ре: по­ки Зiнько ви­чу­хав­ся б, то ми б у гро­ма­дi по-своєму крут­ну­ли… А то по­цi­ну­ють нас…

- Будь я пер­вой пад­лець, ес­ли не iздєлаю! - скрик­нув Ми­ки­та.

- Та ти не гу­кай так: це, брат, ти­хенько тре­ба ро­би­ти,- при­пи­нив Ряб­чен­ко та й по­чав ниш­ком роз­ка­зу­ва­ти, як та що тре­ба ро­би­ти, щоб усе бу­ло доб­ре.

На церк­вi бевк­нув дзвiн.

- О, вже й до служ­би,- ска­зав Ряб­чен­ко, i обид­ва з Ми­ки­тою пе­рех­рес­ти­ли­ся.- Тре­ба йти… Тiльки ж ти гля­ди, Ми­ки­то! По­нi­маєш? Нi я то­бi нi­чо­го не го­во­рив, нi ти ме­нi…

- Понiмаю! Усьо бу­де в пли­пор­цiю, i ад­жа­рим так, що моє вам паш­те­нiє, ще й здєлай­те одольже­нiє.

- Та не за­будь: по го­ло­вi анi-нi-нi!.. Нi­як не мож­на!..

- Пускай го­ло­ва йо­му ос­тається, а ми ниж­че лупньом…

- Ходiм же до церк­ви!..

V. НАПАД

Приходила вес­на.

Снiг ле­жав уже по са­мих яр­ках та за­тiн­ках, а то скрiзь поз­бi­гав ле­пет­ли­ви­ми дзюр­кот­ли­ви­ми струм­ка­ми. Се­ред пу­чеч­кiв то­рiшньої тра­ви де-не-де ви­зи­ра­ли вже бла­кит­ни­ми оче­ня­та­ми про­лiс­ки, але вся зем­ля ле­жа­ла ще чор­на, до­жи­да­ючи­ся, по­ки прес­вiт­леє сон­це об­нi­ме її своїм пал­ким про­мiн­ням та й убе­ре в пиш­нi зе­ле­но-квiт­час­тi м'якi ша­ти. Ле­жа­ла ще пiв­сон­на й зiт­ха­ла до не­ба теп­ли­ми грудьми, i теє зiт­хан­ня злi­та­ло вго­ру ле­генькою бi­лас­тою па­рою. Па­ра ли­ну­ла вго­ру, зби­ра­ла­ся там у хма­ри, i хма­ри тьма­ри­ли не­бо, за­ту­ля­ючи зем­лi сон­це. Так мо­ло­да жiн­ка, ду­ма­ючи про роз­лу­ку з своїм под­руж­жям, пла­че гiр­ко, i сльози зас­ти­ла­ють їй свiт, i во­на не ба­чить, що той, ко­го во­на так пал­ко до­жи­дає, що вiн уже вер­нув­ся, стоїть тут, бi­ля неї,- ще мить, i вiн од­ним ду­жим ру­хом при­гор­не її до се­бе на гру­ди, обiй­ме її сяєвом сво­го со­няч­но­го пог­ля­ду, i во­ни поєдна­ються в од­но­му прек­рас­но­му, як мрiя, по­цi­лун­ку. Так зем­ля зiт­ха­ла за сон­цем i не зна­ла, що за ма­лу го­ди­ну во­на по­топ­не в йо­го зо­ло­тих обiй­мах, i тi сльози-ту­ма­ни роз­вi­ються, зник­нуть од од­но­го яс­но­го про­ме­нис­то­го пог­ля­ду.

А по­ки ще хма­ри тем­нi,- але теп­лi вес­ня­нi хма­ри,- сну­ва­ли по не­бу. Зем­лю прис­па­ла нiч. Не вид­ко бу­ло мi­сяч­ка, спа­ли й зiр­ки, зас­ту­пив­ши за хма­ру. Ти­хий упо­кiй па­ну­вав скрiзь, той ду­жий i ра­дiс­ний упо­кiй, що схи­ляється над зем­лею пе­ред но­вим вес­ня­ним днем, пов­ним со­няч­но­го сяєва, блис­ку­чих кольорiв, спi­ву, ру­ху, мо­гу­чої пра­цi…

Пiшовши ще вдень у Чор­но­вус, вер­тав­ся тiєї но­чi Зiнько по­тем­но­му до­до­му. З ву­ли­цi по­вер­нув че­рез Кар­пiв го­род на­низ, щоб швид­ше дiй­ти, бо за­ба­рив­ся. Iшов лу­кою, зви­чай­ною стеж­кою по­пiд го­ро­да­ми. Вже близько й про­ву­лок на го­ру. Увiй­шов у тi вер­би, що рос­ли над кри­нич­кою. Там бу­ло ще тем­нi­ше.

Щось за­ше­лес­тi­ло, i враз пе­ред Зiньком за­чор­нi­ла чи­ясь ви­со­ка пос­тать.

- Хто це? - пос­пи­тав­ся вiн, при­пи­нив­шись.

Здорова пос­тать за­мах­ну­ла ру­ка­ми вго­ру, i Зiнько по­чув, як щось твер­де штовх­ну­ло йо­го бо­лю­че в гру­ди так ду­же, що вiн схит­нув­ся. Але в ту ж мить уда­ре­но йо­го i в спи­ну. Зiнько ско­чив на­пе­ред i встиг ухо­питься за ко­ля­ку, що здо­ро­вий чо­ло­вiк уже пiд­нi­мав уд­ру­ге. Вир­вав ко­ля­ку i вiдст­риб­нув на­бiк.

- Не пiд­ходь! - крик­нув, пiд­няв­ши ко­ля­ку вго­ру.

- Який страш­ний! - оз­вав­ся глуз­ли­во чийсь го­лос, що здавсь Зiнько­вi по зна­ку.- Оце то­бi за жа­ло­би гу­бер­на­то­ро­вi.

I троє з ко­ля­ка­ми ки­ну­лись на йо­го. Зiнько за­че­пив ко­гось своєю, але йо­го-вда­ри­ли три враз, ви­би­ли йо­му з рук ло­ма­ку й по­ча­ли би­ти йо­го в гру­ди, в спи­ну, в бо­ки, мо­ло­тя­чи, як снiп цi­па­ми.

- Рятуйте! - скрик­нув Зiнько i впав до­до­лу неп­ри­том­ний…

***

Гаїнка то­го ве­чо­ра дов­го до­жи­да­ла­ся Зiнька з Чор­но­ву­са.

- Мамо, чо­го це йо­го до­сi не­ма? - пи­та­ла­ся.

- Та, ма­буть, доч­ко, зос­тав­ся там но­чу­ва­ти, ба­чить, що нiч тем­на, йти по­га­но - ну й зос­тав­ся.

- Нi, вiн ка­зав, що сьогод­нi вер­неться.

Та ма­ти й дiд пев­нi бу­ли, що Зiнько за­но­чу­вав у Чор­но­ву­сi, i, не тур­бу­ючись, спа­ли всю нiч. Гаїнка ж не мог­ла зас­ну­ти: ле­жа­ла й прис­лу­ха­ла­ся, чи не йде Зiнько. Кiлька ра­зiв їй чу­ла­ся хо­да, во­на схоп­лю­ва­ла­ся, пiд­бi­га­ла до вiк­на й ди­ви­лась у двiр, у тем­ря­ву. Нiх­то не йшов. Од­но­го ра­зу вчу­ло­ся на­вiть, що вiн уже хо­дить у дво­рi, щось ро­бить. Во­на ви­бiг­ла, гук­ну­ла сти­ха,- не бу­ло нi­ко­го. Вер­ну­ла­ся й ле­жа­ла, все лов­ля­чи ву­хом ту знай­ому їй хо­ду. Нi­ко­ли так не бу­ло, щоб Зiнько ска­зав "вер­нусь" i не вер­нув­ся. Тiльки раз це бу­ло,- як йо­го до тюр­ми взя­то. А те­пер?..

Нiмий страх ди­вив­ся на неї ве­ли­ки­ми, як тем­ря­ва, очи­ма, об­нi­мав її хо­лод­ни­ми обiй­ма­ми.

Вже свi­та­ло, як її, зне­мо­же­ну, по­бо­ров на хви­ли­ну сон.

Ураз щось зас­ту­ка­ло в вiк­но, аж шиб­ки задз­ве­нi­ли. Гаїнка схо­пи­ла­ся з лiж­ка i ста­ла се­ред ха­ти, не ро­зу­мi­ючи зо сну, що це.

"Зiнько!" - враз по­ду­ма­ла i ки­ну­лась у сi­ни вiд­чи­ни­ти. Вiд­чи­ни­ла, пе­ред нею сто­яла су­сiд­ка Стру­чи­ха.

- Нещастя! - крик­ну­ла.

- Яке? - спи­та­ла­ся, вся по­хо­лов­ши, Гаїнка.

- Зiнька тво­го на лу­цi знай­де­но… по­би­то­го…

Гаїнка за­хи­та­ла­ся i впа­ла б, як­би не вхо­пи­ла­ся за од­вiр­ки.

Iз-за Стру­чи­ши­ної пос­та­тi по­ба­чи­ла: у двiр увi­хо­ди­ло троє лю­дей i нес­ло… Струк iз Ва­сю­тою дер­жа­ли за пле­чi й за го­ло­ву, а Стру­кiв най­мит за но­ги.

Гаїнка ди­ви­ла­ся на їх, як во­ни всту­пи­ли в двiр i йшли обе­реж­но, по­ма­лу. Ди­ви­ла­ся, не од­во­дя­чи очей, вся за­кам'янiв­ши, не мо­жу­чи во­рух­ну­ти­ся.

Вони пiд­хо­ди­ли ближ­че. Тi­ло тро­хи зги­на­ло­ся по­се­ре­ди­нi вниз; без­си­ло хи­та­ла­ся, зви­са­ючи, од­на ру­ка, го­ло­ва з мерт­во-блi­дим об­лич­чям од­ки­ну­ла­ся на­зад i ле­жа­ла тро­хи бо­ком на Ва­сю­ти­нiй ру­цi; вiд уст, тро­хи розк­ри­тих, зна­чи­ла­ся по що­цi й по­тiм на бi­ло­му ко­мi­рi со­роч­ки тем­но-чер­во­на сму­га.

Вони пi­дiй­шли до ха­ти. Стру­чи­ха ос­ту­пи­ла­ся, а Гаїнка сто­яла не­ру­хо­ма i все гля­дi­ла. - Гаїнко, ос­ту­пись! - про­мо­вив Ва­сю­та.

- Ай! - скрик­ну­ла та, вхо­пив­ши­ся за сер­це, i впа­ла.

Стручиха ки­ну­ла­ся в сi­ни, вхо­пи­ла по­пiд пле­чi Гаїнку i вiд­тяг­ла її вiд две­рей. Чо­ло­вi­ки по­нес­ли Зiнька в ха­ту.

Трохи зго­дом Ва­сю­та вже бiг вер­хи в Чор­но­вус по лi­ка­ря…

Зiнько ле­жав на лiж­ко­вi. Вiн оп­ри­том­нiв уже, але був та­кий зне­мо­же­ний, що не зду­жав ози­ва­ти­ся i ле­жав, зап­лю­щив­ши очi. Кров з об­лич­чя йо­му зми­то, але со­роч­ки, всiєї зак­ри­вав­ле­ної, не зва­жи­ли­ся ски­ну­ти: во­на при­ки­пi­ла до тi­ла; ски­ну­ли са­му чу­мар­ку. Гаїнка си­дi­ла бi­ля лiж­ка в но­гах i ди­ви­ла­ся на блi­де Зiнько­ве об­лич­чя. Си­дi­ла, як ви­те­са­на з ка­ме­ню, ди­ви­ла­ся зас­тиг­лим,