Під тихими вербами - Борис Грінченко

- Хiба ж па­ли­ти, чи вби­ва­ти - то по-бо­жо­му? - спи­тав Зiнько.

- Нi, не­хай вiн ска­же, по яких це бо­жест­вен­них кни­гах на­пи­са­но, щоб та­ке ро­би­ти? - до­пи­ту­вав­ся Ва­сю­та.

- Скажу! - вiд­по­вiв Кар­по, зно­ву спус­ка­ючи очi до­до­лу.- На­пи­са­но: ре­че гос­подь Са­ва­оф до Са­ула: ни­нi одом­щу на­ро­до­вi Ама­ли­ко­вi за все, що сот­во­рив вiн Iз­раїле­вi. I зве­лiв бог iти й по­ра­зи­ти Ама­ли­ка i не по­ща­ди­ти йо­го, пов­би­ва­ти всiх - i чо­ло­вi­кiв, i жi­нок, i мо­ло­дiж - аж до мла­ден­цiв ма­лих; i зни­щи­ти все доб­ро їх: i во­ли їх, i вiв­цi, i верб­лю­ди, i ос­ли, i ви­ног­ра­ди… Все! I не пос­лу­хав­ся цар Са­ул: усiх по­бив, а ца­ря ама­лицько­го по­ми­лу­вав i не зни­щив доб­ро най­кра­ще… То­дi прий­шов Са­муїл i роз­сiк ме­чем сам ца­ря то­го, а бог од­вер­нув за цей грiх од ца­ря Са­ула ли­це своє… Ото ж ба­чи­те, що вби­ва­ти бог ве­лить не­чес­ти­вих i доб­ро їх iз­ни­щу­ва­ти!

- А хi­ба й то­бi, Кар­пе,- хит­ренько спи­тав Ва­сю­та,- бог ска­зав, щоб ти їх по­пiд­па­лю­вав або пов­би­вав?

Зiнько всмiх­нув­ся, але Кар­по си­дiв пох­му­рий.

- Нi,- за­го­мо­нiв Зiнько, - так не ви­хо­дить. Хрис­тос уже пiс­ля iс­то­рiї з Ама­ли­ком зве­лiв нам лю­би­ти­ся, а не вби­ва­ти чи пiд­па­лю­ва­ти. Доб­ра злом не зро­биш. Та й що з то­го бу­ло б? Ад­же їх ба­гатст­во не в са­мiй ха­тi: є в їх-зем­ля, є гро­шi в по­зи­ках та в бан­ках,- зго­рить ха­та, то во­ни но­ву по­бу­ду­ють та й знов поч­нуть ха­зяй­ну­ва­ти; а ко­ли не во­ни, дак їх дi­ти; не їх дi­ти, дак iн­шi… А ти свою ду­шу за­на­пас­тиш, ще й на Си­бiр пi­деш,- яке ж то доб­ро?

- Ну, а що ж йо­го чи­ни­ти? - пи­тав­ся Кар­по.

- Оте, що ро­би­мо. Сво­го пра­ва до­ма­га­ти­ся.

- Добре! Хай по­ки бу­де й так. По­ба­чи­мо, що з цього бу­де.

Устав, поп­ро­щав­ся й пi­шов, за ним Ва­сю­та.

Зiнько ба­чив, що Кар­по своїх ду­мок не по­ки­нув, тiльки змовк, бо то­ва­ри­шi не прис­та­ють на те. Бо­яв­ся тро­хи Зiнько тих ду­мок, i не до впо­до­би во­ни йо­му бу­ли. Спер­шу ди­ву­вав­ся, як то та­ка гар­на лю­ди­на, як от Кар­по, та мог­ла та­ке на­ду­ма­ти. Був чо­ло­вiк чес­ний ду­же, прав­ди­вий, нi­ко­ли нi­ко­го й на ма­ко­ве зер­нят­ко не оду­рив, сам зав­сiг­ди ро­бив по прав­дi, як її ро­зу­мiв, i вiд лю­дей то­го ви­ма­гав, а те­пер он що ви­га­дав! Tax уже ду­же розд­ра­ту­ва­ла Кар­па тая крив­да людська! Нi, тре­ба та­кi дум­ки йо­го при­пи­ни­ти, бо з їх са­ме ли­хо бу­де, а при­пи­няться во­ни за­раз - аби з оцiєю мо­рою, з оцiєю пе­ре­сельською зем­лею до­сяг­ти сво­го. То­дi Кар­по по­ба­чить, що, цим ро­бом чи­ня­чи, мож­на до­сяг­ти сво­го, а не тим, про який вiн ка­же.

I Зiнько з усiєї си­ли за­хо­див­ся яко­ко­га бiльше лю­дей гур­ту­ва­ти до жа­ло­би. Сав­ка справ­дi не по­ми­ляв­ся, що те­пер лю­ди, по­ба­чив­ши ли­хо, дуж­че прис­та­ва­ти­муть до неї. Не ми­ну­ло й тиж­ня, вже тая жа­ло­ба бу­ла в гу­бер­на­то­ра. Цього ра­зу то­ва­рист­ву по­щас­ти­ло. Гу­бер­на­тор дав­но вже гнi­вав­ся за щось на то­го на­чальни­ка i за­раз же взяв до ува­ги жа­ло­бу з Диб­лiв. Че­рез те не­за­ба­ром до Диб­лянської во­лос­тi прий­шов на­каз: при­пи­ни­ти спра­ву з зем­лею i вi­дiб­ра­ти її по­ки в Де­ни­са.

Ця нес­по­дi­ван­ка так ура­зи­ла Де­ни­са з то­ва­рист­вом, мов грiм iз не­ба яс­но­го дня. Во­ни не спо­дi­ва­ли­ся та­кої ха­ле­пи, пев­нi був­ши, що вже пе­ре­ва­жи­ли. Де­нис уже по всьому се­лу ве­ли­чав­ся й вих­ва­ляв­ся, що "дав по мор­дi сви­нi",- тоб­то Зiнько­вi з то­ва­рист­вом,- а те­пер он якої пинх­ви йо­му пiд­не­се­но! Со­ром i в вi­чi лю­дям гля­ну­ти! Так бу­ло нi­яко­во, що Де­нис не пi­шов у гро­ма­ду, як во­на зiб­ра­ла­ся не­за­ба­ром пiс­ля то­го. Тра­пи­ло­ся, що са­ме в той день не бу­ло в гро­ма­дi ще трьох iз йо­го то­ва­рист­ва: Ко­па­ни­цю на­чальник нес­по­дi­ва­но вик­ли­кав у го­род, Ряб­чен­ко ле­жав хво­рий, а в Тон­ко­но­жен­ка брат од­да­вав доч­ку, дак Те­реш­ко, доб­ре ви­пив­ши на ве­сiл­лi, спав са­ме то­дi п'яний. Че­рез те й Зiнько­вi при­хильни­ки нас­мi­ли­ли­ся в гро­ма­дi дуж­че, i як Ва­сю­та оз­вав­ся за дi­ти Грицько­вi, то й не вельми важ­ко бу­ло зро­би­ти, що гро­ма­да опi­ку­ном над їми нас­та­но­ви­ла Зiнька.

- А що, Кар­пе,ка­зав Ва­сю­та, iду­чи з гро­ма­ди,- от­же ба­чиш, що не все во­ни нам, а й ми їм мо­же­мо вкру­ти­ти хвос­та. З зем­лею об­лиз­ня вже пiй­ма­ли, а й те­пер зно­ву тер­то­го хро­ну пiд­нес­ли їм та­ко­го, що дов­го в но­сi кру­ти­ти­ме. От по­ба­чиш, що й да­лi ду­хо­пе­ли вiд нас їсти­муть, та та­ки й не да­мо нам у ка­шу нап­лю­ва­ти.

- Не хва­лись так, Ва­сю­то,- вiд­по­вiв своїм по­важ­ним го­ло­сом Кар­по, ко­рот­кi-бо очi людськiї, не вид­ко їм кiн­ця дi­ло­вi.

- Тобто, ка­жи гоц, як пе­рес­ко­чиш? Та вже якось пе­рес­ко­чи­мо! А як ча­сом ко­ли й увiр­ве­мось у рiв, дак вид­ря­паємось. От­же й те­пер: зов­сiм уже "сi­дай на дно" бу­ли, а те­пер пiш­ли на­шi вго­ру! Ой, хо­четься ме­нi пос­мi­яти­ся з прок­ля­тих де­рiїв!

I Ва­сю­та та­ки й не втер­пiв: хоч iз ста­рих де­рiїв i не пог­лу­зу­вав, дак, пi­шов­ши то­го ве­чо­ра на ву­ли­цю, при­че­пив­ся зно­ву до Ми­ки­ти Тон­ко­но­жен­ка. Цьому не­дав­неч­ко при­ти­чи­на тра­пи­ла­ся. Ос­тан­нi­ми ча­са­ми се­ред па­ру­боцт­ва за­ве­ли­ся кар­ти, не то ве­ли­кi па­руб­ки, а й хлоп­цi-пiд­па­ру­бо­чi та­ки­ми карт­ни­ка­ми по­ро­би­ли­ся, що як де зiй­шли­ся, так за­раз i гу­лять, зви­чай­но, на гро­шi. Ми­ки­та, звiс­но, був у цiй спра­вi по­пе­ред усiх, i од­но­го ра­зу тра­пи­лось, що за ве­чiр трид­цять кар­бо­ван­цiв прог­рав. Двад­цять од­дав, а де­сят­ки не ста­ло. До батька не пос­мiв iти, дак доб­рав клю­ча до батько­вої скри­нi, де гро­шi бу­ли, а батько са­ме то­дi су­сiль у ха­ту. Хоч i як по­ту­рав си­новi, але за це по­по­бив ду­же. Ва­сю­та за­раз i вче­пив­ся за те. По­ба­чив­ши на ву­ли­цi се­ред па­руб­кiв та дiв­чат Ми­ки­ту, гук­нув:

- Агов, хлоп­цi й дiв­ча­та! Слу­хай­те ли­шень сю­ди! Бу­ду вiр­шу про­ка­зу­ва­ти.

- Яку вiр­шу? Хi­ба те­пер свят­ки, чи що?

- Дарма, що не свят­ки, а ви слу­хай­те!

Розсiвся на ко­ло­дi, зi­пер­ся ру­ка­ми на ко­лi­на, вту­пив очi в зем­лю та й по­чав ви­га­ду­ва­ти,- вiн був мис­тець на та­кi прик­лад­ки:

- Як був со­бi чо­ло­вiк Тран­ди­та, та бу­ла в йо­го сi­ра му­жицька сви­та, а вiн ка­же: "Чорт батька зна яка пас­куд­на оде­жа: не мож­на хлi­ба їсти ле­жа!.."

- Ха-ха-ха! - за­ре­го­тав­ся дех­то, зро­зу­мiв­ши, ку­ди це Ва­сю­та цi­ляє. До­га­дав­ся, ма­буть, i сам Ми­ки­та, та не ви­яв­ляв то­го. Став навп­ро­ти Ва­сю­ти, од­нiєю ру­кою пiд­пер­ся в бо­ки, а дру­гою дер­жав ци­гар­ку, пих­ка­ючи ди­мом та раз у раз чвир­ка­ючи че­рез гу­бу.

- Дак не мож­на, ка­же, хлi­ба їсти ле­жа… Як­би ме­нi хоч дра­на ган­чi­ри­на, да з пансько­го ко­лi­на, бо я сам уже здо­ро­во на па­на зак­ри­вив­ся, як се­ред