Під тихими вербами - Борис Грінченко

Ко­ли в їх та­ка си­ла i нi­чо­го во­ни не стра­ха­ються ро­би­ти. Ой, чи не кра­ще во­но бу­де не зма­га­ти­ся вже, об­ли­ши­ти це все та, ко­ли бог дасть йо­му здо­ров'я, ти­хо жи­ти, нi­ко­го не зай­ма­ючи, щоб i йо­го не зай­ма­но?

От i ха­зяй­ст­во. То­дi бiльше як три мi­ся­цi зга­яв, у тюр­мi си­дя­чи,- во­но ж у гос­по­дi не по­бiльша­ло, а по­мен­ша­ло. А те­пер? Хто йо­го зна, до­ки ще вiн ле­жа­ти­ме. А над­во­рi ж вес­на вже зе­ле­нiє, тре­ба ж i сi­яти, й ора­ти. Хто ж те все зро­бить? Бу­дуть во­ни цього ро­ку без хлi­ба си­дi­ти!

Як гар­но, як доб­ре бу­ло то­рiк по­вес­нi, як iще нi­чо­го цього не по­чи­на­ло­ся! Зiнько­вi зга­дав­ся той день, як вiн iшов то­рiк по­лем на па­сi­ку та ози­рав хлiб ви­со­кий та буй­ний, що хви­ля­ми ко­тив­ся по­пе­ред їм. I так мов за­пах­ло Зiнько­вi ти­ми па­хо­ща­ми польови­ми, мов по­вi яло на йо­го тим вiт­ром теп­лим i по­тяг­ло йо­го в по­ле не­пе­ре­мож­ною мо­гу­чою си­лою… Пiд­вiв­ся, хо­тiв ус­та­ти - i гост­рим бо­лем прой­ня­ло йо­му гру­ди, упав на­зад, на по­душ­ку…

Земленько моя рiд­на, ти ж не­ора­на-нев­по­ра­на ле­жиш! Та хто ж те­бе зо­ре, хто ж те­бе за­сiє, хто ж те­бе жи­та­ми-пше­ни­ця­ми пок­риє? Ле­жить твiй ро­бiт­ник як ко­ло­да, ру­кою не рух­не, но­гою не сту­пить на те­бе, моя зем­ленько!.. Си­ро­тою ти зос­та­неш­ся не­дог­ля­ну­тою, а ми без хлi­ба свя­то­го…

I буй­нi сльози ко­ти­ли­ся в йо­го по об­лич­чю…

Треба щось же йо­му ду­ма­ти, так же не мож­на. Про­хав дi­да, щоб той най­няв най­ми­та: уд­вох iз най­ми­том хоч тро­хи впо­ра­ли б зем­лi. Дiд ка­зав: "Доб­ре! Доб­ре!" - а най­ми­та Зiнько так-та­ки й не ба­чив, от уже три днi, а все не­ма.

Увечерi Зiнько­вi так по­лег­ша­ло, що вiн уже си­дiв на лiж­ко­вi з зак­ла­де­ною за спи­ну по­душ­кою. На сто­лi бли­ма­ла лам­поч­ка, а бi­ля неї, з шит­вом у ру­ках, си­дi­ла Гаїнка. Зiнько­вi ви­раз­но бу­ло вид­ко її схи­ле­не до ро­бо­ти об­лич­чя, поб­лiд­ле за тур­бо­та­ми та за без­сон­ни­ми но­ча­ми.

- Як ти змар­нi­ла, Гаїноч­ко! - про­мо­вив Зiнько.

- Мовчи вже! Сам гар­ний! - вiд­ка­зу­ва­ла во­на жар­том, удив­ля­ючись у зне­мо­же­не Зiнько­ве об­лич­чя, що зда­ва­лось iще страш­нi­шим у тем­нi­шо­му ку­точ­ку.- Сам гар­ний: жов­тий, як вiск, а ху­дий, як скiп­ка, ще й очi по­за­тя­га­ло, а пiд їми мов хто чор­ним по­пiд­во­див.

- Може, ти? - шут­ку­вав Зiнько.- Ти ж при­ма­зу­ва­ла оце ко­лись.

- От, не ма­ла б чо­го ро­би­ти!.. Он тре­ба то­бi со­роч­ку к ве­ли­код­ню по­ши­ти, щоб ти не був та­кий сер­ди­тий, як вi­тер, що як йо­му ма­ти дасть товс­ту со­роч­ку, то вiн за­раз роз­пус­тить гу­би та й поч­не з сер­ця вi­яти, що аж де­ре­ва стог­нуть… Стри­вай, он хтось iде!

В сi­нях справ­дi щось ту­па­ло. Две­рi вiд­чи­ни­ли­ся, i в ха­ту всту­пи­ли Кар­по та Ва­сю­та, а за їми дiд До­рош.

- Здоров, бра­те! Ще не спиш? О, та ти вже си­диш! Пiш­ли на­шi вго­ру, як той ци­ган! - ви­га­ду­вав Ва­сю­та.

- Сиджу… Сi­дай­те й ви!..

- Спасибi… Та­ки то­бi по­лег­ша­ло, Зiньку? - пи­тав­ся Кар­по.

- Полегшало…

- Дай бо­же, щоб i встав швид­ко! То­дi за­раз мож­на бу­де по­зи­ва­ти тих, хто по­бив те­бе.

Зiнько мах­нув ру­кою:

- Про що ду­ма­ти!.. Хоч би оду­жа­ти!.. Та й на ко­го я жа­лi­ти­мусь? Хi­ба я знаю, хто це зро­бив? Я ж нi­ко­го не пiз­нав.

- Повинен уряд­ник iз­на­йти!.. А ко­ли не знай­де, то в го­род жа­лi­ти­ся. Не мож­на ж так ли­хо­дi­ям без­бож­ним по­пус­ка­ти, не пос­лу­ха­ли то­дi сло­ва мо­го, а iс­тин­но во­но бу­ло, ка­ри на їх ве­ли­кої тре­ба: хоч би й смер­тi зав­да­ти лю­тим, то й то­го во­ни за­ро­би­ли грi­ха­ми своїми.

- Годi-бо. Кар­пе, об­лиш­мо це! - про­хав Зiнько. Йо­му бу­ло тяж­ко те­пер про це го­во­ри­ти.

- I справ­дi, хай йо­му, Кар­пе, - ска­зав Ва­сю­та.- Го­во­рi­мо кра­ще, чо­го прий­шли. Ад­же ми до те­бе за дi­лом.

- Скажете.

- То ви­да­вай лиш нам зер­но!

- Яке зер­но? На­що?

- Ото - на­що! А ще ха­зяїн! Щоб сi­яти, хi­ба ж на­що?

- Та де ж йо­го сi­яти?

- На твоїй ни­вi. Ми вчо­ра та й сьогод­нi ще ора­ли.

- Як то?

- Чи ти не знаєш, як орють? За че­пi­ги ру­ка­ми та й гей-соб, му­рий!.. Кар­по та Дмит­ро, та з Сав­кою Ми­хай­ло-по­ма­гай­ло, та оцей Ва­сю­та, що го­во­рить ту­та, та оцей дi­дусь До­рош, що над їми ко­ман­ду­вав, та за­хо­ди­ли­ся ора­ти та й ви­ора­ли, а ти, па­не гос­по­да­рю, доб­ре те­пер дбай та їм по­ря­док, да­вай - де та що сi­яти!

Зiнько по­хи­лив мовч­ки го­ло­ву, i сльози заб­рищ­ли в йо­го на очах.

- Ну, от i пох­ню­пив­ся! Та ну бо, глянь ве­се­ленько та роз­ка­жи нам гар­ненько, що ро­би­ти!

- Братики мої рiд­нi, спа­си­бi вам за ве­ли­ку лас­ку! По­ки жи­вий бу­ду, не за­бу­ду її!.. I вам, i дi­до­вi.

- От гляньте ви на йо­го! - зас­мi­яв­ся Ва­сю­та.- На­го­во­рив сiм мiш­кiв гре­ча­ної вов­ни, а все пiв­то­ра людсько­го, що й ку­пи не дер­житься! Ти йо­му про дi­ло - Про зер­но, а вiн то­бi про лас­ку! Та нам не тре­ба нi­якої лас­ки,- нам тре­ба тво­го зер­на.

- Ви, брат­чи­ки, мов уд­ру­ге ме­не на свiт оце на­род­жуєте!..- ка­зав Зiнько.- Бо те­пер ме­нi лег­ше й на сон­це ди­ви­ти­ся за та­ким щи­рим при­ятельством.

- А як же тиє си ду­мав со­бi? - за­го­мо­нiв Кар­по.- Од­но в нас то­ва­рист­во, од­ним ди­ше­мо ду­хом, та чи по­ки­не­мо ж то­ва­ри­ша в при­ту­зi ве­ли­кiй? Не тре­ба бу­ло б i то­ва­рист­ва нi­яко­го, ко­ли б ми в по­мо­чi не ста­ва­ли один од­но­му, про се­бе са­мих тiльки дба­ючи.

- Правду, Зiньку, хлоп­цi ка­жуть! - оз­вав­ся дiд До­рош. - Отак i тре­ба по-людсько­му, а не то що де­ри з ко­го по­па­дя без нi­яко­го жа­лю! От, їй-бо, ве­се­лi­ше й жи­ти на ста­рiсть стая, та­ких доб­рих лю­дей ба­чив­ши, як оцi хлоп­цi!

- Хлопцi та й хлоп­цi! - гук­нув Ва­сю­та.- Що це за на­пасть та­ка, що все на хлоп­цiв? На­че я дур­но ро­бив Зiнько­вi, чи що? А нi же! Ось не­хай лиш ус­та­не, а ме­не тим ча­сом поб'ють, бо вже вдру­ге ка­ме­ню­кою хтось ки­дає,- то бу­де вiн ро­би­ти на ме­не, аж крек­та­ти­ме! От по­ба­чи­те!.. Я йо­го зап­ря­жу!..

Всi зас­мi­ялись, а Ва­сю­та си­дiв по­важ­но й щи­пав сво­го бi­ля­во­го ву­си­ка.

- Мої ж ви доб­рi! - ка­зав Зiнько з блис­ку­чи­ми ще вiд слiз очи­ма.- Не­хай вам так бог до­по­мо­же, як ви ме­нi до­по­мог­ли. Як би ви зна­ли!.. Ви ме­нi й ду­шу не­мов ожи­ви­ли!.. От при­ся­га­юся: по­ки вi­ку мо­го, по­ти з ва­ми!.. Бу­де­мо своє ро­би­ти, як бог ве­лить, не­хай i пов­би­ва­ють нас! Ми своїм не пос­ту­пи­мо­ся… Що бог дасть!..

- Не пос­ту­пим­ся нi ввiк! - про­мо­вив Кар­по мiц­ним по­важ­ним го­ло­сом.

Стихли враз,