Під тихими вербами - Борис Грінченко

- Мамо! - скрик­ну­ла.- При­пи­нiть!.. Не­хай цього не спi­ва­ють!..

Дверi ти­хо вiд­чи­ни­ли­ся, i на по­ро­зi став чо­ло­вiк у за­по­ро­ше­нiй снi­гом оде­жi, з не­ве­лич­кою чор­ною бо­ро­дою. Ски­да­ючи шап­ку, про­мо­вив ти­хо:

- Добрий ве­чiр!

Здригнулися враз усi троє вiд то­го го­ло­су, i дiд, i ма­ти, i Гаїнка, i зав­мер­ли на од­ну мить, тiльки на мить. А за мить Гаїнка ки­ну­ла­ся до йо­го, при­па­ла до йо­го:

- Зiньку!..

А дiв­ча­та все спi­ва­ли:

Да вер­тає ж вiн з гор­дої вiй­ни:

Застукали мос­ти все ча­вун­нiї,

Заззяли стов­пи все зо­ло­тiї,

Забряжчало жер­дя все срiб­ра­неє,

Замаяли ков­ри все шов­ко­вiї,

Що лю­ди ка­жуть: "Ко­ро­ле­вич їде!.."

Матiнка ка­же: "Мiй си­нок їде!..

Нi, во­на не ка­за­ла… Во­на тiльки ри­да­ла, при­пав­ши до нього так, як i Гаїнка, як i бi­лий дiд До­рош…

IV. НОВI НАДIЇ

В церк­вi вже пов­но бу­ло на­ро­ду дру­го­го дня Рiзд­ва, як Зiнько з Гаїнкою ввiй­шли ту­ди. По­ма­лу про­товп­лю­ючись, дос­ту­пи­лись во­ни в се­ре­ди­ну i ста­ли вдвох.

- Глянь: Зiнько!.. по­чув­ся ше­пiт.

- Де?

- Та он же!

Люде по­вер­та­ли­ся, ди­ви­ли­ся i не­за­ба­ром ше­пiт, мов хви­ля пiд вiт­ром, по­ко­тив­ся по церк­вi:

- Зiнько вер­нув­ся!.. Зiнько!..

Очi по­вер­та­ли­ся в той бiк, де сто­яла щас­ли­ва па­ра. Зiнько, хоч блi­дий i ху­дий, та чис­то ви­го­ле­ний, гар­но вдяг­не­ний у кри­тий ко­жух, сто­яв спо­кiй­ний та по­важ­ний. Вiд Гаїнчи­но­го об­лич­чя так i би­ло сяєвом без­мiр­них ра­до­щiв, безк­рай­ого щас­тя. Та й бу­ло чо­го! Вчо­ра - ост­рож­ни­ко­ва жiн­ка, сьогод­нi - дру­жи­на чес­но­го, не­вин­но пок­ривд­же­но­го чо­ло­вi­ка. I вiн, цей без мi­ри ко­ха­ний, до­ро­гий стоїть по­руч iз нею, i нi­ко­ли, нi­ко­ли вже во­на з їм не роз­лу­читься! Як же їй бу­ло не ра­дi­ти, ко­ли в неї вся ду­ша всмi­ха­ла­ся i до цих лю­дей, що, навк­ру­ги сто­ючи, ди­ви­ли­ся на неї, i до цiєї цер­ков­цi ста­ренької, здав­на їй рiд­ної, i до то­го со­няш­но­го про­мi­ня, що з узенько­го заг­ра­то­ва­но­го вiк­на пас­мом прос­тя­гав­ся по церк­вi, виб­лис­ку­ючи на поз­ло­тис­то­му iко­нос­та­сi, на по­тем­нi­ло­му ма­лю­ван­нi… Її ус­та не ше­по­тi­ли мо­ли­тов, во­на за­бу­ла хрес­ти­ти­ся, але вся ду­ша її по­ри­ва­ла­ся ра­дiс­но-мо­ли­тов­ним по­чу­ван­ням без­мiр­ної вдяч­нос­тi…

Помалу за­нишк­ло ше­по­тiн­ня, всi зно­ву ста­ли ти­хо - аж до кiн­ця служ­би. А лед­ве во­на скiн­чи­лась i на­род по­су­нув з церк­ви,- за­раз на рун­ду­цi обс­ту­пи­ли Зiнька з Гаїнкою лю­де. Здо­ров­ка­ли­ся з Зiньком, поз­до­ров­ля­ли, дех­то цi­лу­вав­ся з їм, роз­пи­ту­ва­ли, чи дав­но вер­нув­ся. Кар­по з ра­до­щiв аж зап­ла­кав. По­ма­лу по­со­ву­ючи­ся се­ред на­тов­пу, Зiнько з Гаїнкою вий­шли з цвин­та­рю на ву­ли­цю, а на­товп iшов за їми слiд­ком, i во­ни по­вин­нi бу­ли вiд­по­вi­да­ти на вся­кi за­пи­тан­ня лю­дям, що цi­ка­вi бу­ли зна­ти, як та що з Зiньком ро­би­ло­ся, яким ро­бом вiн виз­во­лив­ся. Вiн i сам то­го до пут­тя не знав: учо­ра вiд слiд­чо­го прий­шов па­пер та­кий до тюр­ми, щоб Зiнька ви­пу­ще­но, бо вiн не ви­нен, а хтось iн­ший знай­шов­ся. Оце все, що Зiнько знав. Та лю­дям ще дуж­че за­кор­тi­ло до­вi­да­тись: хто ж той iн­ший? По­ча­ли до­га­ду­ва­ти­ся, до­мис­ля­ти­ся…

- Пустiть! пус­тiть!..- ураз по­чув Зiнько i по­ба­чив, що йо­му на­зуст­рiч, штов­ха­ючи лю­дей, без шап­ки, в са­мiй чу­мар­чи­нi, бi­жить Ва­сю­та.

- Зiньку!.. бра­тi­ку!..- i ки­нув­ся йо­го цi­лу­ва­ти. Лю­ди по­ча­ли шут­ку­ва­ти, смi­ючи­ся:

- Тю! i шап­ку за­гу­бив, бiг­ши!

- Та то вiн за­бувсь узя­ти, як iз ха­ти вис­ко­чив.

Васюта й справ­дi за­бувсь її взя­ти. Учо­ра зве­чо­ра нiх­то не до­вi­дав­ся, що Зiнько прий­шов, а Ва­сю­та в церк­вi сьогод­нi не був. Уже сi­дав обi­да­ти, як по­ба­чив у вiк­но Зiнька се­ред на­тов­пу: в чо­му був, у то­му й вис­ко­чив.

- Та пi­ди вдяг­нись! - гу­ка­ли на йо­го лю­ди.- Мо­роз же здо­ро­вий!

Але Ва­сю­та й не ду­мав iти. Хтось ус­ко­чив до йо­го в ха­ту i при­нiс йо­му шап­ку й сви­ту.

З гу­ком та з го­мо­ном про­ве­ли Зiнька до ха­ти. Гаїнка рос­ла, i аж уш­ка в неї смi­яли­ся.

Щасливий та ве­се­лий обiд був у Си­ва­ше­вiй ха­тi дру­го­го дня. Усi по­чу­ва­ли мов кри­ла в се­бе за пле­чи­ма. Гаїнка, як квiт­ка, розц­вi­та­ла. Ста­ра ма­ти й не їла та все ди­ви­ла­ся на си­на, а дiд До­рош, ус­мi­ха­ючись своїми мо­ло­ди­ми очи­ма з-пiд бi­лих куд­ла­тих брiв, ка­зав:

- Штука! Усi поз­би­ра­лись обi­да­ти, а нiх­то не їсть, тiльки ззи­ра­ються од­не з од­ним. Що це за мо­да та­ка? I пи­ли­пiв­ка ми­ну­ла, здається, а во­ни все пос­ту­ють.

- Ат, дi­ду­сю! - ка­за­ла Гаїнка i бра­ла­ся за лож­ку, та за­раз же за­бу­ва­ла за неї, ще­бе­чу­чи до Зiнька. Учо­ра во­на вми­ра­ла, кам'янi­ла, а сьогод­нi аж про­ме­нi­ло вiд неї жит­тя, аж па­шi­ло схуд­ле лич­ко, рум'янi­ючи, зiр­ка­ми вис­вi­чу­ва­ли­ся тем­нi очi, а з ма­леньких уст па­да­ло сло­во за сло­вом, дзве­ня­чи ра­до­ща­ми, смi­хом…

Зараз по обi­дi по­ча­ли при­хо­ди­ти лю­ди. Пер­ший при­бiг Ва­сю­та, за їм Кар­по й Дмит­ро з жiн­ка­ми, то­дi Ми­хай­ло; з ро­ди­чiв бу­ли: Ли­ке­ра - Гаїнчи­на ма­ти, дiд Кор­нiй Гра­бен­ко та ще троє. В ха­тi ста­ло пов­но, як у ву­ли­ку. Увi­хо­дя­чи, всi поз­до­ров­ля­ли Зiнька з щас­ли­вим по­во­ро­том.

Пiсля всiх прий­шов Сав­ка.

- Де це ти був? - на­пав­ся на нього Ва­сю­та.- Ка­зав, що за­раз прий­ду, а сам за­че­пив­ся за пень та сто­яв увесь день, вит­рiш­ки лов­ля­чи.

- Та та­ки й сто­яв,одка­зав Сав­ка - та ди­вив­ся, як Па­на­са за­би­ра­но.

- Як то за­би­ра­но? Ку­ди? На­що?

- Набiгли якiсь по­лi­цей­ськi з го­ро­да та й заб­ра­ли, бо це вiн убив Грицька - з Iва­ном уд­вох… Дак той сам пi­шов у го­род та й приз­нав­ся, а це й цього заб­ра­но…

Дак он во­но що!.. Брат - бра­та!..

Всi за­тих­ли на хви­ли­ну… То­дi за­го­мо­нi­ли вiд­ра­зу. Це все не жар­ти! Зас­ва­ри­ли­ся так, що i вби­ва­ти один од­но­го по­ча­ли. I все за тую зем­лю. Яка то во­на до­ро­га лю­дям ста­ла! I як то до­сi нiх­то не до­га­дав­ся, що це Па­нас? Во­но та­ки на йо­го i впа­да­ло, та здо­ро­во пе­ре­би­ва­ло­ся тiєю брех­нею про Зiнька та про Ївгу. Цьому лю­ди по­ня­ли вi­ри, то за Па­на­со­ву свар­ку з бра­том i за­бу­ли­ся. Що ж во­но да­лi бу­де, ко­ли й те­пер уже та­ке че­рез зем­лю по­чи­нається?

Суворим, пох­му­рим го­ло­сом оз­вав­ся Кар­по:

- Нечестивi на пра­вед­них вiй­ну возд­ви­га­ють,- а що ж пра­вед­ним чи­ни­ти?

Якби ж то зна­ти, що чи­ни­ти! Зiнько ра­див най­ма­ти в па­нiв усiєю гро­ма­дою зем­лю, а зго­дом ку­пу­ва­ти її - ад­же й банк на теє. А над­то не по­пус­ка­ти гро­мадської зем­лi в чу­жi ру­ки.

Дiд Кор­нiй Гра­бен­ко не згод­жу­вав­ся: не по­пус­тиш, ко­ли з рук iр­вуть! Он пе­ре­сельську вир­ва­ли. Пiд­мо­го­ри­чив ко­го тре­ба, та й амiнь! Дба­ти, щоб го­рiл­ки не пи­ли? Ну, це вже Зiнько аби­що ви­га­дує! Увесь свiт п'є, а ми са­мi йо­го не пе­ре­ро­би­мо! Та й не мож­на без го­рiл­ки: упи­ва­ти­ся не