💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Класика » Під тихими вербами - Борис Грінченко

Під тихими вербами - Борис Грінченко

Читаємо онлайн Під тихими вербами - Борис Грінченко
ви­га­ду­ва­ти: щоб го­рiл­ки не пи­ли, щоб мо­го­ри­чiв не бу­ло. Так i пос­ту­пи­ти­ся цим! Хi­ба з тве­ре­зим що зро­биш? От як на­лив йо­го, дак то­дi вже й бе­ри за ши­яку та й у яр­мо. А то без мо­го­ри­чiв!

- Iстинно роз­со­ба­чується му­жик за та­ки­ми ши­бе­ни­ка­ми, як оцей Зiнько! - ка­зав Су­чок.-"Я, плеще,- по­дать зап­ла­тив, од­бут­ки всi по­од­бу­вав, нi­ко­го не зай­маю, го­рiл­ки не п'ю,- що ви зо мною зро­би­те?" I вер­но, що ти з їм, пас­куд­ним, тог­да йздєлаєш? Од­но сло­во: ро­зу­ратст­во!


- Iменно, iмен­но прав­да! - по­та­ку­вав Ко­па­ни­ця.- Нi­ко­то­ро­го то­бi над їм слєствiя не­ма. Ти йо­го в хо­лод­ну, а вiн то­бi кри­чить: яке ти пра­во маєш? Зна­чить - по­ка­жи йо­му, де твоя за­кон­ная ос­но­ва­нiя! А, сто чор­тiв! Да як­би в ме­не бу­ла пол­ная за­кон­ная ос­но­ва­нiя, дак я б те­бе, iдо­ло­во­го вишк­вар­ка, на дерть под­рав би й сви­ням ви­ки­нув би, а не то що в хо­лод­ну, хам­летська ти мор­да!


- Законники пой­шли, про­мо­вив Тон­ко­но­жен­ко,- та пра­вед­ни­ки та­кi, що бi­да!


- А як на моє роз­суж­де­нiє,- ка­зав Су­чок,- дак пров­чить їх, пад­лецьов! Щоб при­тих­ли!


- Та як же їх пров­чиш? - пи­тав Ко­па­ни­ця.


- От, шту­ка!.. Хi­ба ви цього не знаєте? Поз­вать йо­го в во­лость: "За­чим сто у тиб'я ку­ри­ця дох­ла про­ти дво­ра на ву­ли­цi ва­ляється?" -"Нi, не ва­ляється".- Как ти, мер­за­вець, смєїш ме­нi го­во­рить, ког­да я сам ви­дiв? На­чальство зап­ре­iдаєть, са­нi­тар при­ка­за­но, а ти що? Щоб ню­ха­ло на­чальство? Да ще й брех­ню на­чальству за­дай­ош!.. Мар­за­вець ти!.. Пад­лець!.. Ни­го­дяй!.." Ну, пос­лi та­ко­го нас­тав­ле­нiя уже ж вiн не втер­пить, щоб чо­го не ска­зать, гру­бе яке сло­во,- то­дi йо­го в зу­би, та на де­сят­ни­кiв гук­нуть, та й уси­пать га­ря­чих, не жа­лi­ючи.


- Невозможно! - крут­нув го­ло­вою Ко­па­ни­ця.- Од­но, що не груб­лять: ти йо­го хоч i ви­лай, то вiн ка­же: "Гос­по­дин стар­ши­на, ви не лай­те­ся, бо я на вас жа­ло­бу про­iк­не­су",- а дру­ге: хоч i зро­биш, так вiн то­дi та­ку то­бi ку­та­ва­сiю з пер­цем пiд­нi­ме, що ху­же бу­де, не­же­лi за Де­ни­са Пи­ли­по­ви­ча зем­лю. Нi, це не йдьоть!


- А ме­нi здається, озвав­ся Ряб­чен­ко,- що Ми­хай­ло Гри­го­ро­вич та­ки прав­ду ка­же: iмен­но їх, тре­ба пров­чить. Хоч не всiх, дак хоч са­мо­го Зiнька. Тiльки не так тро­хи тре­ба за­ход­жу­ваться.


- Ну, а як же?


- Нишком, щоб нiх­то не ба­чив, та щоб i вiн не знав, хто йо­го пров­чив. Щоб знав за що, та не знав хто. Так йо­му й ска­за­ти: оце то­бi за те й за те, а хто ка­же - чорт йо­го зна. То­дi йо­му жа­лi­ти­ся нi на ко­го й нi­як, а бо­яти­ся бу­де. Не до смер­тi йо­го би­ти, не, а так - доб­ре по­по­ло­ха­ти, щоб тро­хи по­ле­жав та по­чу­хав­ся.


- А що ви ду­маєте? Во­но й прав­да! - до­во­див Тон­ко­но­жен­ко.- По­ки ми їх не поч­не­мо вчи­ти, дак нi­чо­го дi­ла не бу­де. А як од­но­го та дру­го­го пров­чи­мо - то­дi йо­го страх возьметь, ниш­ком си­дi­ти­ме.


- I не висьма важ­на шту­ка,- роз­ка­зу­вав Ряб­чен­ко.- Це мож­на так лов­ко зро­бить, що моє пош­те­нiє!.. Тiльки щоб Гри­го­рiй Пав­ло­вич по­доз­во­лив, бо без гос­по­ди­на стар­ши­ни тут нi­як нельзя.


- Хто йо­го зна, ка­зав Ко­па­ни­ця,- це, ко­ли хо­че­те, не­по­ря­док i дай­же буй­ст­во… Ну, та зад­ля та­ко­го дi­ла,- зас­мi­яв­ся вiн,- мож­на й ма­ню­сiнькоє буй­ст­во со­че­нить.


- I чу­дес­но! - за­до­вольнив­ся Ряб­чен­ко.- За тиж­день, за два й го­то­ва шту­ка бу­де. Зiнька по­ло­жи­мо, а са­мi тим ча­сом у гро­ма­дi крут­не­мо.


- Ну, тольки, знаєш, Ях­рем Се­ме­но­вич, ти то­же не весьма-очинь! А то щоб так не бу­ло, як iз Па­на­сом.


- Ото ж та­ки! Хi­ба я та­кий ду­рак, як Па­нас? Аку­рат­но все так iздєлаєм, що ну! I на­уку по­лу­чить, i жи­вий ос­та­неться…


Товариство по­ве­се­лi­ша­ло. Чар­ка жва­вi­ше за­хо­ди­ла з рук до рук, на­че й го­рiл­ка в їй по­со­лод­ша­ла. Дов­генько ще ви­пи­ва­ли та за­ку­сю­ва­ли…


Проминуло з тиж­день.


Одного ра­зу Ряб­чен­ко прий­шов у свя­то до церк­ви, вис­то­яв ут­ре­ню, а то­дi, не хо­тiв­ши йти до­до­му та знов при­хо­ди­ти до служ­би (бо йо­му та­ки да­ле­ко бу­ло), зос­тав­ся пi­дож­да­ти в сто­рож­цi,- там зви­чай­но до­жи­да­ли лю­ди, по­ки вда­рять до служ­би. Та цього ра­зу лю­дей бу­ло ма­ло: троє дядькiв та Ми­ки­та Тон­ко­но­жен­ко. Си­дi­ли та го­мо­нi­ли гур­том, а да­лi так тра­пи­лось, що тi по­ви­хо­ди­ли, а зос­та­ли­ся вдвох Ряб­чен­ко з Ми­ки­тою.


"От i доб­ре, по­ду­мав со­бi Ряб­чен­ко,- хо­тiв був до йо­го сам пi­ти, та тут луч­че бу­де по­ба­ла­ка­ти: хай лю­ди не зна­ють, що вiд ме­не до йо­го стеж­ка є".


I вiн за­го­мо­нiв до Ми­ки­ти:


- А що, Ми­ки­то, не по­щас­ти­ло то­бi Гаїнку за­че­пи­ти,- по­вер­нув­ся-та­ки Зiнько.


- А штоб вон лус­нул! - сер­ди­то га­рик­нув Ми­ки­та.


- Ну, а вже ж i жi­ноч­ка бу­ла б то­бi хо­ро­ша! Од­но сло­во - як ля­леч­ка!


Микита тiльки плю­нув зо злос­тi.


- I все цей Зiнько то­бi на за­ва­дi стає,- пра­вив своє Ряб­чен­ко.- От то­дi в те­бе Ївгу од­бив.


- Падлець, од­но сло­во! - ви­ла­яв Ми­ки­та.


- Все Ва­сю­ту наст­рен­чує, щоб iз те­бе на ву­ли­цi зну­щав­ся.


- Нигодяй! - I Ми­ки­та аж по­бi­лiв iз сер­ця, зга­дав­ши вiр­шу про Тран­ди­ту.


- Настоящий ни­га­дяй! I та­ке злов­ред­не, що кож­но­му шко­ди на­ро­бить. Те­пер та­ке по­чав, що як виг­рає спра­ву, дак ми всi хоч з тор­ба­ми по­пiд­вi­кон­ню йди.


- Та ну? - зди­ву­вав­ся Ми­ки­та. Нивж­лi та­кое пло­хое де­ло?


- А ти ж ду­мав як? Ко­ли в Де­ни­са од­нi­муть зем­лю, а му­жи­ки поч­нуть бра­ти со­бi в Доб­ро­вольсько­го, дак то­дi, брат, на­ша зем­ля, що в Го­рянсько­го ми най­ня­ли,- во­на їм без на­доб­нос­тi. Ми то­дi на льод сi­ли, бо нам нi­чим бу­де Го­рянсько­му зап­ла­тить. А в конт­рах­тi ти­ся­ча руб­лiв невс­той­ки - он що! По­цi­ну­ють то­дi, брат, нас усiх та й те­бе з батьком.


- Вот так шту­ка! - аж зля­кав­ся Ми­ки­та.- Дак че­рез та­ко­го пад­ле­ца да нам усем про­па­дать?


- А що ж ти зро­биш? Як­би йо­го чор­тя­ка ви­нес­ла ку­ди хоч на який мi­сяць або два, дак ми б мог­ли со­бi ра­ду да­ти i пе­ре­сельську зем­лю вдер­жа­ти, а так - не­ма хо­ду: що нi поч­не­мо, що нi зро­би­мо - вiн i пе­реб'є, вiн i пе­реб'є! Хоч би зах­во­рiв або­що… то все якось би впо­ра­лись… Ех, Ми­ки­то, як я гля­ну на те­пе­рiш­нiх пар­нiв, дак один пус­тяк, та й го­дi! Як­би я па­руб­ку­вав, дак хi­ба б я по­пус­тив отак iз се­бе смi­яти­ся яко­мусь там Зiнько­вi, як вiн iз те­бе нас­мi­яв­ся? I Гаїнку, й Ївгу… Ех!..


- Ну, а що б ви iздєла­ли? - спи­тав, по­чер­во­нiв­ши, Ми­ки­та.


- Хi, не знав би що! Зоб­рав би хо­ро­ших пар­нiв три-чо­ти­ри ду­шi та й дав би йо­му доб­рої мат­лан­ки - от що!


- А що ж, ви ду­маєте,

Відгуки про книгу Під тихими вербами - Борис Грінченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: