Розгін - Загребельний Павло

До так званих електронних машин щодня доторкуюсь. З самим академіком Карналем за руку щотижня, а то й частіше. А його руку знаєте хто потискує? Навіть генсек ООН, президенти, диктатори, кінозірки й мультимільйонери! Але щоб отак манекенницю — за руку? Та ніколи ж!

— Юрка, не дурій,— жартома посварилася на нього Людмила.

— Але ж це містика! Люко, ти віриш у те, що відбувається? Ну, Совинський — це теж так званий сюрприз. Ми з тобою так само до деякої міри щось і хтось... Але все-таки ми — це просто ми, а тут перед нами істота вищого порядку!

— Але чому саме вищого? — засміялася Анастасія.

— Я вас попереджав, що Юрій любить баляндрасити,— сказав Совинський,— у нього... надмірність мови, чи як це визначити?

— Не слухайте цього типа! — закричав Юрій.— Він усе перевів би в нудьгу й вколювання, у виконання й перевиконання! А ви квітка, орхідея, прикраса життя, божество й натхнення!

Перед вами треба ставати на коліна, бити лобом об землю, проливати сльози через власну недосконалість!

— А що скажете ви, Людмило, на такі захвати вашого чоловіка? — поспитала Анастасія.

— Вона вже одержала належну кількість компліментів, не турбуйтеся. Ми два роки одружені. Все видав! Але ви у нас уперше... і я... Чому ви стоїте переді мною? Ви повинні негайно сісти, щоб не втомлювати свої екстраноги! На таких ногах тримається все прогресивне людство!

— Справді, сідайте,— запросила Людмила.— Вибирайте, де кому сподобається. Юка, ти починаєш говорити банальності. Включай першу гальмівну систему. Відчини балкон. Анастасіє, може, ви хочете сісти на балконі? В нас чудесний вид 'на протоку. Ви часто буваєте на Русанівці?

— Буваю, але не часто. Я живу в Михайлівському провулку, знаєте, кооперативний будинок журналістів? Він там доволі недоречний, стовбичить перед Софією, мовби нагадування про безпорадність деяких архітекторів. Як на мене, то я б взагалі заборонила забудовувати історичний центр Києва, бо ми всі нині трохи розгублені перед проблемами щоденних потреб. Але, як бачите, сама живу в тому будинку, ще й пишаюся: "Маю квартиру в центрі, під самою Софією!"

Юрій вирішив "не почути" слів Анастасії. Вмить збагнув, що вона хоче перевести розмову з дурнувато-жартівливого тону, якого він відразу надав їй, на серйозний, може, навіть надто серйозний, коли відразу стає видко, хто є хто і почім у кума бджоли.

— Прошу, прошу,— заторохтів він, розпинаючись між балконом, диваном і кріслами...— Приземлюйтесь, насолоджуйтесь, вимагайте... Люка — грандіозна господиня, я ж у цьому розумінні нікудишній. Я тільки бригадир техніків — ні більше, ні менше... Іван знає, пояснювати не треба... Трудовий день закінчено, маємо право. Будьте, як удома і як свої, тобто як одна так звана сім'я... Для економії зусиль Людмилу звіть просто Лю-кою, я ж колись був Юрій, тепер для зручності вживання просто Юка. Івана ми на роботі просто звали "І", але це було до нашої ери, не знаю, яке він вибрав тепер наближення до мови комп'ютерів, хоча до мови слів ми теж достосовуємося, виходячи з вимог двадцятого віку. Іван має колосальне почуття гумору й не ображається, правда ж? А як вас скоротити, Анастасіє? Туся? Сюта? Тена? Ная, На?

— Мені якось не хотілося б скорочуватися,— дивлячись на протоку, сказала Анастасія.— До речі, з Іваном ми познайомилися завдяки моєму імені.

— Я думав, завдяки чомусь іншому,— майже розчаровано гмикнув Юрій.

Людмила попросила пробачення, метнулася на кухню, щоб поглянути, як там качки, відразу повернулася, але стояла на порозі, готова щомиті бігти туди, де смажилося, звідки йшли неймовірні пахощі.

— Вийшло саме так,— Анастасія відірвала погляд від протоки, сіла в крісло навпроти Совинського, згадувала те, що вже згадували вони в Придніпровську, але чого, природно, не могли знати ні Людмила, ні Юрій.— На вечорі в парку. Літня естрада. Нічого особливого. Естрадники, дешеві жарти, халтурка... Тоді один вирішив якось струснути слухачів, запропонувати вийти на сцену дівчатам, чиї імена починаються на "А", а хлопцям спробувати вгадувати імена. Нудьга була така, що я теж полізла на сцену. І ось усіх вгадали, бо у всіх імена модні: Аде-ліна, Алевтина, Аїда... Галас, безлад, сміх... Всі, кого вгадано, стрибали вниз, лишилася я сама. Ніхто не міг навіть уявити, що є таке старомодне ім'я. І тут підводиться десь у задніх рядах високий хлопець у сірому костюмі і спокійно каже: "Анастасія". Естрадник заявляє: "Раз ви вгадали, то зведіть дівчину вниз". Він підходить, бере мене за руку... Мовчки бере...

— І це був наш так званий Іван! — радісно закричав Юрій.

— Чому ж "так званий"? — здивувалася Анастасія.

— Обережність ніколи не завадить.

— Але це справді був Іван. Ми тоді познайомились, а зустрілися знову тільки цієї весни в Придніпровську.

— Ви показували нові моди металургам? — відразу вчепився Юрій, радіючи вигідному для нього перескоку розмови.— Поки живі металурги, моди не вмруть!

— Я була там за завданням газети,— спокійно повідомила мовби спеціально для Юрія Анастасія.

— На дозвіллі ви ще й пишете для газети?

— Мабуть, навпаки: на дозвіллі я виступаю іноді в Будинку моделей, працюю ж у газеті.

— Тоді можете друкувати завтра некролог у вашій газеті!

— Некролог?

— Бо ви вбили мене своєю незвичайністю! — підняв руки догори Юрій.

— Яка ж тут незвичайність? — Анастасія поглянула на Людмилу.

— Не звертайте уваги,— спокійно сказала та.— У Юки просто заскакує язик.

— Невже? Він же електронник! А полагодити не можна?

— Полагодити? — Юрій аж підскочив од цього слова.— Мій так званий язик? Повинен вам сказати, що у вас почуття гумору ще колосальніше, ніж у мене, коли вже бути скромним до кінця... Але чого ж ми й досі сидимо насухо? Люка, буде щось для єпетіту кормів? А коли пауза, то я можу показати Анастасії квартиру? Бо Іванові нецікаво, знаю.

— Знайшов що показувати,— знизала плечима Людмила,— музику постав якусь або телевізор увімкни...

— Це ми встигнемо,— заспокоїв її Юрій,— сьогодні п'ятниця, а "Клуб кіноподорожей" тільки в неділю. Коли ж немає кіноподорожей, то можна влаштувати так звану подорож по квартирі. В нас найбільша малометражна квартира в Радянському Союзі, Анастасіє, відчуваєте?

— Ти гостинний господар,— сказав Совинський.

— Господар? Це не я! Це Люка так звана господиня. А я так званий зять академіка Карналя.

— Не мели дурниць! — невдоволено кинула йому Людмила.

— А кому в нас дають три кімнати на двох? Яка рада ветеранів і при якому райвиконкомі допустить таке кричуще порушення радянських законів і для кого? Для так званих молодят? Але сказано було: "Дочка академіка Карналя, зять академіка Карналя..." І нам пішли назустріч. Прекрасно, коли тобі йдуть назустріч, правда, Іване?

— Мабуть, непогано,— спокійно відгукнувся Совинський.

— Ти це пережив хоч раз?

— Багато разів.

— Але не з квартирою.

— Вгадав. Чого не було, того не було.

— Ти подивишся нашу квартиру?

— Ти ж запрошуєш тільки Анастасію.

— Бо жінки цікаві, як Єва. Анастасіє, ви хочете поглянути?

— Охоче,— підвелася з крісла Анастасія.— Тільки обіцяйте менше пояснювати. Я люблю дивитися й думати.

— Ясно. Незгладимість професії. Манекенниці завжди мовчать. Тільки рухаються. Як у німому кіно. Але журналісти, навпаки, розпитують про все на світі. Ви питаєте — я відповідаю. Люка, не давай нудьгувати Іванові!

Юрій галантно вклонився перед Анастасією, пропустив її вперед себе до коридора, чутно було, як він оголошує: "Це місце для думання".

— Боже, я зовсім забула про качку! — вигукнула Людмила й побігла на кухню. Совинський несміливо пішов за нею, але за хвилину вони повернулися до великої кімнати. Людмила майже заштовхала Івана туди.

— Ти гість, то чому ж маєш стриміти в задимленій кухні!

3

Зустрілися вперше після Людмилиного одруження. Тоді Людмила якось ще не усвідомлювала, якого удару завдала Совинському. Чомусь вважала, що між ними була тільки дружба, любов — це Юрій, а Іван — нічого спільного з цим почуттям. У своїй наївній жорстокості дійшла навіть до того, що запросила Совинського на весілля, замість того він пішов до Кучмієнка, поклав на стіл заяву про звільнення.

Кучмієнко радо наклав резолюцію, все так просто і... безжально.

Вони підійшли до балкона, надворі вже темніло, але вода в протоці ще мовби сяяла незгасним синім світлом, обоє задивилися на ту недалеку воду, прислухалися до веселого гамору, що долинав звідти, мовчали, тоді Людмила сказала:

— Яка вона красива!

— Протока? — вдав, що не розуміє, Совинський.

— Я кажу про Анастасію.

— Це не має значення,— буркнув він.

— Набагато вродливіша за мене. Та що я кажу? Вона просто красуня, а я...

— Не має значення,— повторив Совинський.

Вони знову помовчали, не квапилися з розмовою, ніби були тут самі, відіслали Юрія з Анастасією на край світу й мають перед собою цілу вічність до їхнього повернення.

— Часто кажуть, що жінкам властиво передчувати...— знов почала Людмила.— Як математик, я повинна б заперечити це, але... Тепер я займаюсь філологією, емоціями, невловимим, інтуїцією, чуттями й передчуттями... Мені здається, що я тоді керувалася саме передчуттям...

Совинський не відповів, та й що б мав відповідати на таку невизначеність? Він тільки якось дивно зігнувся і в нього з горла видобувся дивний короткий звук: чи то подив, чи заперечення, чи просто щось беззмістовне.

— Мабуть, якийсь голос тоді говорив мені,— вела своє Люд? мила,— що ти зустрінеш дівчину, набагато кращу за мене і...

— Не має значення,— уперто бовкнув знову Совинський.

— Не має* не має! — перекривила його Людмила.— Ти такий, як був... Що ж тоді має значення, коли так?

Іван спробував засміятися.

— Що? Ну, хоча б те, що ось ми стоїмо з тобою разом... у твоїй квартирі... найбільшій малометражній квартирі в Радянському Союзі...

— До речі, май на увазі,— чи то жартома, чи всерйоз скаі-зала Людмила,— мій Юка — страшенно агресивна особа... Я зовсім не впевнена, що... Що поки ми отут з тобою... що він у цей час не пробує поцілувати Анастасію...

— Чому ти звеш його Юкою? — спитав Совинський, ніяк не зреагувавши на її застереження.

— Бо він зве мене Люкою.

— Це любов?

— Скоріше гра. А будь-яка гра повинна мати єдині правила... Бачиш, у Юки дуже багато несерйозності, якогось зухвалого хлоп'яцтва...