Розгін - Загребельний Павло

Але хто? Не редактор, ні. Збагнула раптом, що вже давно, багато днів живе якимсь передчуттям, а жорстока дійсність щоразу іронічно спростовує ці передчуття. Всі події останнього часу комбінуються так, щоб завдавати їй несподіваного болю, її горда самотність безпричинно страждає, благородна, як їй здавалося, незалежність уражається на кожному кроці. Не могла сказати, коли це почалося, але відчувала, як розростається в ній щось жадібне, невгамовне. Ще втримувала його, заганяла назад, але вже бачила: сил бракне, приплив плоті, позбавленої духовних устремлінь, змете бурями низьких пожадань усе те, що вона з таким трудом вибудовувала в часи своєї незалежної холодності. Справджувалися слова мудреця: "Кому не вистачає того, що вистачає, тому нічого не вистачає".

— Гаразд,— сказала вона редакторові,— я заберу матеріал і перероблю. Мабуть, я згустила фарби, знехтувала об'єктивністю.

Трохи заспокоївшись, повільно вийшла з редакції. Хотіла сісти в машину, але згадала, що до пошти два квартали. Подалася пішки, сподіваючись дорогою скласти телеграму Совин-ському в Придніпровськ. Що писати в телеграмі — не знала.

14

Розбитого дзеркала не склеїш докупи. Образи того страшного дня розсипалися в пам'яті Карналя дрібними осколками, сіялися похмурим пилом, сльозилися сірим дощем безнадії.

За ним заїхав Пронченко. Мовчки обійняв за плече, повів до ліфта, до машини, де сиділа Веріко Нодарівна, кинула назустріч Карналеві втомлені добрі очі, мов свою душу. По корпусах котилося перешіптування: "Сам Пронченко, сам... сам... сам..." Карналь не чув нічого й не знав ще нічого, слухняно сів у машину, пустооко дивився, як летить потужний лімузин по вулицях, через Куренівку, на Мінське шосе. Шосе видалося вузьким, аж заходжувалося серце, і покрученим, як кошмарний сон. Була та невизначена пора року, коли зима відступила, а весна ще не прийшла. Все мертве, голе, безбарвне, безнадійне. Найстрашніше, ніхто нічого не говорив. Навіть Пронченко не наважувався вимовити бодай слово. Вони поспішали, і те, до чого вони так поспішали, було поза межами будь-яких слів...

Жовті машини автоінспекції. Діловита розгубленість, високі чини, притишені рапорти... Розбитий велетенський КрАЗ. З другого боку вузького шосе зім'ятий, мов тонкий папір, кузов нової "Волги". Зіжмаканий і мертво кинутий у рів.

Полковник говорив про якийсь "Москвич-412". Водій КрАЗа встиг помітити, що то був "Москвич". Ні номерів, нічого. Не встиг. "Волга" переганяла "Москвича", а він гнав щосили, не поступався. Скільки так летіли — десять, двадцять кілометрів? Аби з Києва, то можна було б знайти "Москвича". Але їхали до Києва. Швидкість на такому шосе — сто двадцять. Одне хоче перегнати, друге не хоче поступатися. Ніколи не слід забувати першого золотого правила водіїв: "За кермом іншої машини завжди більший ідіот, ніж ти". На цьому закруті дороги перед "Волгою" опинився зустрічний КрАЗ. "Москвич" проскочив і втік...

Фотографії... Усе поймалося червоним туманом... Карналь відвернувся... У Айгюль була улюблена кольорова фотографія, подарована їй Миколою Козловським. Бездонно-глибока чорнота, прокреслена стрункою жіночою ногою, ногою Айгюль, з її нескінченно плавними, прекрасними лініями, друга нога, зігнута в коліні, мовби обіймає випростану, а ще над ними, ніби рожева корона, світиться долоня Айгюль з розчепіреними пальцями. Айгюль назвала цю фотографію "Корали"...

— Покажіть,— озвався до автоінспекторів, і сам не впізнав свого голосу, і нізащо не міг би сказати, навіщо йому оті страшні фотографії, зроблені вмілим, холодним експертом?..

Майже відкинув усі фотографії, доторкнувся до однієї, вдарило його майже відчутним болем... Теж Айгюль... її прекрасні ноги... Але...

— Де вона? Де?

— Ну, заспокойся,— сказав йому Пронченко.— Роблять усе можливе... Чуєш мене, Петре Андрійовичу, все можливе...

Поліна Кучмієнко була вбита відразу. Помічник Карналя теж. Молодий дурень. Як він опинився в машині? Куди вони їздили? І чого? І як могли гнати на такому шосе? А де в нас шосе? І чи не безглуздя випускати швидкохідні машини для таких допотопних доріг! Курси по наданню першої медичної допомоги... А треба будувати шосе... Тим часом закон про обмеження швидкості... Не знаки, а закон, прийнятий Верховною Радою!.. Думки на сходах... Думки на сходах... "В полдневный зной в долине Дагестана с свинцом в груди лежал недвижим я..."

Ще пам'ятає, що він жалів Пронченка. Як може серце одного чоловіка вміщати в собі всі болі, чужі нещастя робити своїми? Як витримує? Він обійняв Пронченка й заплакав. Веріко Нодарівна теж плакала, але пробувала втішати Карналя: Будемо сподіватися, будемо...

Ой, будемо, будемо... "У ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є..." Мертва земля, сонне коріння дерев, нещадна безбарвність... Сірий, у клітинку Кучмієнко. "Петре Андрійовичу, Петре Андрійовичу, кріпись! В мене що? Поліпи вже не вернеш! А ти надійся. Радянська медицина найсильніша в світі!.."

Спустошеність землі, спустошеність душі... не зазеленіє, не зацвіте... Убога сценерія останнього акту... Жовті машини серед мертвого пейзажу, плаский горизонт, небо без сонця, світ, засипаний мертвим пилом... Айгюль кидала йому свої квіти. Засипала його квітами... Тепер пил умирання — все, що лишилося від квітів... "із краю в край людина світ весь перебродить, щоб цілу вічність знов одлежувать свою..."

І ще раз через увесь Київ...

Ще вужча доріжка, що веде до Феофанії. Микола Хомич, Микола Хомич... чоловік з навіки зболеними очима... Нічого не обіцяв... Головний лікар ніколи не обіцяє... Але сподіватися треба... Все мовчало. Він любив мовчання її очей... Очі-дзерка-ла, очі-поцілунки, очі, м'які, мов шовк... гладила поглядом, ніжно гладила, м'яко цілувала, запалювалося в чорній бездонності її очей світло для нього, завжди тільки для нього, ніколи не згасало... Тепер очі пойняті каламуттю... Біла палата, білі бинти, все біле, тільки чорні очі, ще живі, але вже мертві... І уста, живі тільки в своїх лініях, але знебарвлені й у якихось навмисне недійсних порухах-судомах... Одеська телеграма: "Люблю. Одружуємось. Айгюль". На все життя мовчазна музика цих слів. А тепер мовчазне вмирання. Що думала вмираючи? Яке слово, який стогін, який біль зачіпався за край її свідомості? Незбагненність, безмежність і невичерпність велетенських пустель Азії назавжди позосталася в ній. Може, в пустелі б жила вічно? А тут їй нестачило місця, було тісно. Рано чи пізно це мало статися. Непристосованість свою пробувала подолати летючістю, прожити, не заглиблюючись, ледь доторкуючись до поверхні світу, життя на пуантах, в серці музики...

У них була колись гра. Він вкладав їй до уст, утомленій, зернятко граната, вона обсмоткувала й повертала йому. Він — дорослий, вона — дитя. Звав її "Роня". Чому — не знали обоє.

Микола Хомич стояв ненабридливо. "У вас може знайтися гранат?" — "Знайдемо".— "Будь ласка..."

На білій тарілочці темний сік, рубіни зернят, півкуля граната й первісні буйнощі життя в ньому, ніби лежить перед тобою розрізана навпіл Земля! Як можна вмирати на цім світі, де стільки краси і нездійсненності, яка має стати дійсністю? Карналь вкладав до уст червоні зернятка граната. Неслухняні губи недійсними порухами виштовхували зернята назад, і він підбирав їх, і здавалося, ніби все вертається, все, як було. Але зернята поверталися неторкані. Так само криваво-живі, як і перед тим. Уста виштовхували їх, вертали, згадуючи давнє, згадуючи незабутніх. Десь ще жив окраєць пам'яті. Тонюсінький сегментик. І це все, що було між ними. Згасало, як місяць у ніч затемнення. Золота ниточка серед мороку вічності... Тонша, тонша... Згасла й вона. Навіки...

— Не вмирай, не вмирай!—складав він німу молитву.

Уже над мертвою... Рожеві корали рук і ніг, і нічого... Говори і роби мене мудрим, дай мені мудрість... Так і не зумів він належно поцінувати її прорив з пустелі до нього. "Люблю. Одружуємося. Айгюль"...

Ох, Миколо Хомичу, Миколо Хомичу, лікарям судився біль ще тяжчий, ніж хворим, бо ніколи не вгаває й не кінчається...

Як він міг працювати цей рік? Не мав часу — який жах! — думати про Айгюль, згадував її тільки в недовгі години самотнього спочинку, лише тепер збагнув, що й про живу він останні десять чи п'ятнадцять років, власне, не мав змоги думати, бо весь його час з'їдала робота, думання, нелюдське напруження розуму, всі сили — на розкручування велетенського маховика прогресу, на розгін, розгін, розмах і замах, на доганяння когось, на випереджання, уперед, уперед, вище, до незбагненності й нездійсненності. Для Айгюль час лишався в літаках, в чужих готелях, їй не належали навіть безсонні ночі, він нагадував того легендарного птаха з давнини, що мостив гніздо на хвилях моря: втриматися серед стихій, підкорити собі стихії, примусити кожну хвилю твого життя дати максимум того, що воно може дати, навчитися керувати власним життям, а не допускати, аби життя керувало тобою. Ніколи не зупинятися, ніякого перепочинку. Вище, вище!

Ніхто не помічав розпачливого стану його душі. Здалося, що ота дівчина-журналістка була перша. А може, тільки здалося? Може, нагадувала образ Айгюль: висока шия, дивна хода; витка постать. Могла б привабити його втомлені очі, можна б навіть закохатися (коли дозволено вживати це високе слово до чоловіка його віку і його втрат), але нестерпний біль пам'яті вже ніколи не зникне, так само, як не дано вдруге народитися.

Найліпше було б заховати його в такий собі новітній монастир. Одрізати від світу, припинити всі контакти, поставити біля нього отих параметрів, щоб вони брали все цінне, що може давати його мозок, і пересилали за призначенням. Бо хіба кібернетик насправді не перебуває, сказати б, у духовному відокремленні від реального світу з його страхітливою хаотичністю, і хіба не змушений щоразу повертатися в його невпорядкованість, яка не має нічого спільного з діяльністю кібернетика, з його мріями й амбіціями? Це наче поразки після перемог. Не встигаєш насолоджуватися перемогами свого розуму, і знов поразки щоденного життя відкидають тебе на вихідні позиції, радієш і пишаєшся своїми машинами, які керують цілими заводами, надають руху складним механізмам, літають у космосі, досягають Місяця, дають життя "Луноходові", наповнюють світлий простір обчислювальних центрів живим шелестом, схожим на шелест весняного дощу в молодому листі, але світ безмежний, і життя жадібне й невситиме, і все волає: "Мало! Мало!" — і сам Карналь бачив, як мало зроблено, і знав, що треба жити далі...