Розгін - Загребельний Павло

То був просто шок. Його вбила вміло накладена косметика, яка робила Анастасію буквально вісімнадцятилітньою. А насправді? Пильне око могло помітити на обличчі в дівчини той невловимий перехід між первісною свіжістю і початками прив'ядання. Хтось інший цього б не зауважив, але Юрій мав око вигострене на дівочі личка! Природа відкриває таємниці допитливим! Отже, Анастасія не була така вже неприступна фортеця, можна було завоювати її бодай на один цей вечір, відвернути від Совинського, зробити йому прикрість,— і не для якоїсь там низької користі, а просто "заради мистецтва".

Тому Юрій розпатякував про все, за що зачіпалося його око, охоче й, сказати б, натхненно. Картина? Давай про картину!

— Отже, ми з Люкою починаємо збирати картини. Незабаром в одній з центральних газет ви зможете прочитати нарис під рубрикою "Зустрічі на ваше прохання". У нас з Люкою буде унікальна колекція. Ми вирішили збирати тільки художників-катастрофістів.

— Не розумію,— сказала Анастасія не так з намагання справді зрозуміти Юрія, як для того, щоб заохотити його до подальшого розбалакування, як то кажуть, щоб не висохло джо-рело.

— Картини такі, як ця,— охоче й великодушно пояснив Юрій.— Землетруси, виверження вулканів, цунамі, вибухи водневих бомб, страх, жах, кошмар, кінець світу!

— Але навіщо? — здивувалася тепер уже щиро Анастасія.

— Ви вже навчилися в Івана! — вигукнув Юрій.— Це він про все питає: "А навіщо?" Але хіба можна все пояснити? Скажімо, як тільки я вас сьогодні побачив, мені захотілося вас поцілувати. Але ви питаєте: а навіщо?

— Тобі не вистачає серйозності, як тому ораторові, що проголошує промову без папірця,— зауважив Совинський.

Людмила щось шепнула Анастасії на вухо, та кивнула головою, жінки попросили пробачення в чоловіків і вийшли.

4

— Жінки повинні перемірювати плаття, без цього вони перестають бути жінками,— вслід їм кинув Юрій.

Совинський, мовби зрадівши, що їх нарешті лишили наодинці з Юрієм, і собі спробував пожартувати:

— Додай: жінка серед модних лахів все одно що в раю. Коли жінки вийшли, Совинський спитав:

— Ну, як ти тут?

— Саме тут? — показуючи на квартиру, спитав Юрій.— Чи взагалі?

— Взагалі.

— Живемо ж ми, гей! Ти що, назовсім, чи як?

— Здається ж, казав: республіканська нарада по впровадженню АСУ. Я від металургів. Ми перші пробуємо.

— Хто це "ми"? Хіба ти так званий металург?

— Саме "так званий". Але я родом з тих металургійних місць, от і зачепився там після...

Уточнень не потребував навіть Юрій. Обидва знали, після чого саме Совинський змушений був покинути Київ, хоч, ясна річ, міг і не кидати, якби мав більше твердості в характері.

— Ти де зупинився? — спитав після недовгої мовчанки Юрій.

— Тут, поряд, у "Славутичі".

— Номер на одного?

— На двох. Зі мною ще товариш зі Львова. Про "Електрон" розповідає легенди. У нас порівняно з ними примітив. Але вони вже десять років упроваджують, вони піонери, а ми...

— Зате наші машинки — блиск! Чи у вас там мінські? Які закупили?

— Ваші,— заспокоїв його Совинський.— Це вже моя консультація подіяла. Хоч тепер починаю побоюватися-.

— За фірму Карналя можеш не боятися! Наші машинки знаєш де літають? У космосі й'ще трохи далі!

— Можеш не пояснювати, знаю,— спокійно сказав Совинський.

:— Ти ж і тепер приїхав до Києва чого — похвалитися, так?

— Чим? — не зрозумів Совинський.

— Так званими успіхами й досягненнями.

— Про наші успіхи ще ніхто не знає, а на— тих, хто знає, це не справляє ніякого враження. Сказав же: перші кроки. В металургії безліч нестандартних операцій. Майже як у будівництві. Електроніку надзвичайно важко запроваджувати. Та й не спеціаліст я, ти ж знаєш*. Простий технар, як був, так і лишився.

— Вертайся до нашої фірми,— великодушно запропонував Юрій.

— Міг би й вернутися.

— То чого ж?

— Не так це просто,— зітхнув Совинський.

— А-а, все зрозуміло.— Юрій підбіг до балкона, визирнув на темну протоку, повернувся до кімнати. Він мовби щось шукав, але й сам не знав, що саме.— Ти вже забув про свій первісний стан. Це я застряв у наладчиках, а ти ж інженер, мабуть, заступник головного інженера по впровадженню АСУ, може, професор, членкор?

— Я тепер ніхто,— з неприхованою гіркотою промовив Совинський.— Для вас тут ніхто.

Совинський і собі підвівся з крісла, підійшов— до балкона, мовби запрошував Юрія вийти на свіже повітря, а може, і; йому було задушно в кімнаті, він хотів бодай одним поглядом* порятуватися отам, на темній протоці, в її свіжості*. Юргй відчув напад нудьги. Він ставав красномовним тільки в жіночому товаристві, з чоловіками було нецікаво. Ще коли б на місці Совин-ського був хтось інший, то можна б про футбол, про дівчат, про щось веселеньке, а з цим не знаєш, на яку ступити. Про роботу та. про роботу — здохнеш від нудьги! Він не відповів на останні слова Єовинського, не став його втішати. Посипає собі голову попелом, розмазує сльози по щоках? Хай! Таких треба вчити на помилках!

А Совинський, мовби вловивши нехіть ГОрієву продовжувати розмову, вперто вів своє:

— Та й навіщо до вас вертатися, коли у вас таке тут діється,— глухо сказав він від балкона.

— Що ж це в нас діється? — зачеплений за живе, аж підскочив Юрій.

— Не знаю, чи правда, але сказали мені, що— у вас процентів сорок продукції йде без Знака якості. Інакше кажучи, випускаєте майже половину машин, які нікому не будуть потрібні, лежатимуть або ж некуплені, або нерозпаковані в міністерствах і на заводах. Мені не віриться, що це правда, але чув від дуже авторитетних людей.

Юрій мовчав. Яке йому діло до Знака якості й до всіх міністерств на світі? Він наладчик. А наладчик що? Працює на дослідних зразках. А пішло в серію — то вже не наше. Серія — штука недосяжна. Державна.

— Це правда? — вперто допитувався Совинський.

— Що?

— Ну, про сорок процентів.

— Може, й правда. Я ж тобі не Карналь. Я тільки так званий зять Карналів. Може, я так само без Знака якості. А от на тебе, мабуть би, наліпили, якби зятем Карналя став ти.

Іван підійшов до Юрія, нахилився над ним, нависнув, справді як важезний гірський хребет у похмуро-мовчазній загрозли-вості.

— Битися хочеш? — засміявся Юрій.

— Навіщо з тобою битися.

Юрій підхопився, побігав трохи по кімнаті. їм обом було тут тісно. Заважали меблі, занадто яскраво сяяла п'ятилампова люстра, дратували голі поверхні стін, ота єдина "катастрофічна" картинка не рятувала справи. З такої кімнати рвешся на волю, на простір, мимоволі всі дороги ведуть до балкона, але й там переконуєшся, що не позбувся тісняви й обхмеженості, бо хоч над тобою нависають цілі кілометри повітря, під ногами така вузенька бетонна площадка, що почуваєшся ще скова-ніший, ніж у кімнаті серед чотирьох стін.

Тепер мовчав і Совинський, він узяв на озброєння Юрієву тактику, а Юрій не терпів пустоти, пустота повинна бути заповнена коли не чужими словами, то його, вігі не витерпів перший:

— Подумаєш, сорок процентів без Знака якості! А ти знаєш, що в нас по Союзу є чимало таких заводів, яким знак і не снився! Чув ти про таке?

— Ну, чув.

— А це не якісь там неосвоені галузі виробництва, а елементарне шиття штанів, сукання ниток, ткання матерії, ножі, виделки, м'ясорубки, лопати, ще там я знаю що! Тисячі років людство вже вміє робити ці штуки, а ми ніяк не дочалапкає-мося до світових стандартів! Ну! А обчислювальну техніку ми почали випускати п'ятнадцять років тому. І ти вже хочеш, щоб усе йшло тільки на "ура"!

Совинський закрив Юрієві відступи з балкона, заступив двері, нависав тяжкий і похмурий, тут Юрієва вправність, уміння фехтувати словами, тілом, поведінкою йому не пригодилися б, Совинський задавлював,силою.

— А ти що ж хотів? — сказав Іван тихо.— Ти хотів, щоб ми й у цій галузі знов тисячу років розганялися до світових стандартів? Коли розганятися, то тільки на випередження! Хіба не про це завжди казав Карналь? Як же можна сьогодні иайпе-редовішу техніку, власне, техніку завтрашнього дня випускати практично непридатну? Нема Знака якості — негодяще. Електроніка — це ж не калоші!

— До моєї спеціальності це не має ніякого відношення,— знизав плечима Юрій.— Я що? Я наладчик.

— А до робітничої совісті має відношення?

— Чого ти до мене присікався? — відіпхнув його Юрій, визволяючись із свого балконного полону.— Я що, один на цілім світі? Коли хочеш, і не від нас усіх це залежить. Обчислювальну машину з глини не зліпиш. Є так звані постачальники. Чув про таку штуку? Вони тобі підсиплють таких елементиків, що з них і трактора колісного не складеш, не те що електронну машину. От і спробуй Знак якості завоювати! А тут план. А тут завдання! А тут дай зарплатню й прогресивку народові. А конструкторам дай творчу паузу для нових задумів... Серію женемо іноді, може, й не дуже передову, зате є матеріальна можливість зосередитися на головному. Чув, що задумав Карналь? Машина трьох кілець! Минуле, сучасне, майбутнє. Всеосяжний електронний мозок. Вся держава запрограмована в його пам'яті... А ти зводиш усе до так званих планів, знаків, шурум-бурумів!.. Нам нічого думати про так звані твої престижі, бо ми поза конкуренцією! Електронники й кібернетики — це сьогодні звучить гордо!

— Тільки за деяких умов,— похмуро сказав Іван.— Тільки за точно визначених умов. А ви їх порушуєте. Коли несвідомо, то ще можна простити, коли ж свідомо, то це злочин.

— Ти ж тягнеш з мене пояснення, от я й даю тобі пояснення! — закричав Юрій майже роздратовано.— А хіба я тобі директор чи керівник якийсь? Бригадир — і все. Своє діло знаю і роблю на совість. А світовий рівень? Ти вічно все спрощуєш, Совинський! Спрощуєш життя до розпуки. Тобі не вистачає польоту думки й мрії. Побудеш з тобою десять хвилин, і пропадає вся складність, заплутаність, привабливість так* званого життя. А що є так зване життя? В ньому потрібен іноді так званий безлад, так звана непередбаченість, буря, шторм... "Четвертый день пурга качается над Диксоном..." Співав? Тоді ми вимушені творити безрозсудства, а з них народжується героїзм... Коли ж усе заздалегідь передбачено, заплановано? Нудьга! Чи може бути героїчне загвинчування гайок? Або монтування інтегральних схем? Навіть проектування цих схем. Мікроскопики, дівочі пальчики, трігери-шмігери... Ніхто ж не те що не бачить наших інтегральних схемочок, а навіть не підозрює про їхнє існування, про їхню потрібність для п'ятирічки й для прогресивного людства, а отже, й про потрібність нас з тобою на цім білім прекраснім світі.