Розгін - Загребельний Павло
Совинський подзвонив до мене на роботу, і я запросила його в гості.
— То це для нього... так звані делікатеси? Качки, маслини, салати?
— Ми ж не можемо приймати людей за порожнім столом!
— Не можемо, не можемо... Ах, я забув! Це ж так звана стара любов, яка не іржавіє?
Людмила затулила йому рот долонею.
— Не мели дурниць. Іван буде не сам. З дівчиною. Здається, його наречена.
Юрій випручався, побіг до кімнати, звідти вередливо гукнув:
— Суду ясно! Вирішили підкинути мені так званого зовнішнього подразника! Щоб любов не іржавіла.
— Кажу ж тобі: не сам.— Людмила пішла за ним, витираючи руки фартухом. У хвилини безпорадності вона ставала схожою на Карналя, і тоді Юрій дивувався, як міг одружитися з такою, власне, невродливою дівчиною, він, на кого стріляють очиськами всі київські дівчата! Стріляють, поки не довідуються, що він зять академіка Карналя! А вже тоді перед ним ніби запалюється червоний сигнал світлофора: стоп, і ні руш з місця! Ну, історія!
— Сам не сам, мені чхати! — плачливо закричав Юрій, бігаючи по великій кімнаті й навмисне зачіпаючись за меблі.— І взагалі... Набридло.
— Що саме тобі набридло? Поясни,— впіймала його Людмила за руку.— Не метайся перед очима. Сядь.
— Ну? — Юрій сів на диван, потонув у подушках, знеможе-но заплющив очі.— Після так званого напруженого трудового дня ти мені...
—г Що я тобі?
— Ну, взагалі...
— Взагалі нічого не буває, ти це прекрасно знаєш. Прибери цю газету.Танебна звичка валятися на дивані.
— Я робочий клас!
— Робочий клас принаймні роззувається, перш ніж лягти на імпортний диван.
— А я хто ж по-твоєму?
— Прибери газету.
— Ну, прибрав. І що?
— Дивись в одну точку. Зосередься. Повторюй за мною: "Я заспокоююсь, заспокоююсь. Моя ліва рука тепла... Моя права рука тепла... Я зовсім спокійний... Я цілковито спокійний..."
— Моя рука тепла,— приймаючи її правила гри, слухняно повторював Юрій.— Мої ноги теплі... Моя голова тепла... Я теп-логоловий... Люко, та ти смієшся! Признайся: вигадала Совин-ського? Вигадала, правда? Де йому взятися в Києві?
Людмила вже йшла на кухню, не зупиняючись, вона обернула до Юрія обличчя, блиснула зеленкуватими очима:
— Повторюй за мною: "Я цілковито спокійний..."
— Я цілковито... Та ну тебе! Хочеш зробити з мене шизофреніка! У мене психіка знаєш яка? Бетон, граніт, надтверді матеріали з інституту Бакуля!
2
Що таке дзвінок у малометражній квартирі? Це майже катастрофа, землетрус, цунамі, стихійне лихо. Він лунає, вважай, у тебе над вухом, хоч де б ти був, бо в малометражній квартирі заховатися ніде, ніхто там, за дверима, не повірить, ніби ти дочалапкуєш, щоб відчинити, так довго, ніби тобі треба подолати мало не стадіонну відстань, бо ж усім відомо, що жодна кімната не може бути довшою за п'ять з половиною метрів (це зумовлено стандартним розміром бетонних перекриттів), нікому не спаде на думку припущення, ніби ти заблудив у своїх коридорах, бо блудити тут ніде: розстав руки й дістанеш будь-якого кінця. Тому, коли тобі дзвонять, відчиняти ти повинен або ж негайно, або взагалі не відчиняти, коли не хочеш пускати некликаних гостей. На це теж у тебе є право, гарантоване всіма законами, але порушуване тобою щоразу під дією механізмів цікавості, що живуть у твоєму організмі не-спростежено й вічно.
Людмила ждала гостей, тому, коли пролунав дзвінок, ні перед нею, ні навіть перед Юрієм не стало питання: відчиняти чи не відчиняти. Людмила кинулася на кухню, щоб мерщій зняти з себе фартушок, Юрій забув, що він спокійний-преспокійний, схопився з дивана, миттю причепурився перед дзеркалом, підбіг до дверей саме тоді, коли там опинилася й Людмила, вони зіштовхнулися в своїй запопадливості, засміялися, поцілувалися, удвох крутнули ручку автоматичного замка, дружно відступилися, солідарні в привітності, в усміхненні, в доброзичливості, взірцева радянська молода родина, можна б навіть подумати, ясна річ, запозичивши трохи своєрідний стиль думання в представників старшого покоління,— передова радянська родина (але хоч дехто вперто стверджує, що навіть зозулі кують довгі літа лише для так званих передових родин, доводиться сприймати цю кваліфікацію з відвертою упередженістю, бо які ж родини тоді доведеться віднести до числа непередових, себто відсталих?).
Однак замах Людмили і Юрія пропав марно. То не були гості, які, мабуть, здалеку відчували, що качка в духовці ще не досмажилася, й через те не квапилися. Дзвонив їхній сусід-хо-лостяк, артист з самодіяльного танцювального колективу, організованого Кучміенком для "повного ажуру", маленький, меткий, прозваний Юрієм "замечательный сосед" — за тією пісенькою, де співається: "В нашем доме поселился замечательный сосед..."
Сусід, який не належав до гостей бажаних, бо Людмила досить одверто гнала його в шию, маючи цілком слушні підозри, що він спокушає Юрія "роздавлювати на трьох", простіше кажучи, випивати в часи дозвілля (точніше, в час Людмилиної відсутності) пляшку "Екстри" на трьох, а коли третього не знаходилося, то й на двох.
— Ого, ви мене сьогодні так зустрічаєте, ніби я генерал,— засміявся сусід.
— Не тебе, друже,— заспокоїв його Юрій,— не тебе. Хоч ти й "замечательный", але не тебе. Справжніх гостей ще немає, так що ти, брат, ранувато. Чи тебе запах смаженої качки витяг з барлогу? Так і качка ще, мабуть, не готова. Люко, готова качка?
— Та що я — з голодного краю? — образився сусід.— Мав я твою качку, знаєш, де? Мені сірники... газ нічим запалити...
— Чайок грітимеш? — зареготав Юрій.
— Ти за кого мене маєш?
— Все ясно! "Екстру" прокип'ятити хочеш?
— Даси сірника чи мені топать на сусідній поверх? Хто ж "Екстру" гріє? її перед споживанням охолоджувати треба, щоб слізка на пляшку впала, знаєш?
— А японці — чув? — тільки гарячу п'ють.
— Не заливай! Хто б це гарячу горілку...
Людмила вимушена була перервати цю вельми цікаву дискусію, винесла сусідові сірники, Юрій випхав його в плечі, попросив не ображатися, зачинив двері, не знав, як йому повестися тепер, усе зіпсував цей танцюрист — далі вдавати ображеного вже не виходило, помагати ж Людмилі не вмів та й не хотів. Поставити якусь музичку? Це рятує від усього на світі, головне ж — від процесу думання. Лежи, слухай, дрімай.
Але новий дзвінок не дав дрімати. Був, щоправда, несміливий, якийсь уривчастий, спазматичний, чи справді дзвонило, чи почулося? В таких випадках можна й не поспішати, почекати, поки несміливий гість ще раз натисне на кнопку, навчити його сміливості бодай заочній, так би мовити, задверній, Юрій, хоч стояв майже на порозі кімнати, пішов не до вхідних дверей, а навпаки — через усю кімнату до балкона, так ніби конче закортіло йому дихнути свіжим повітрям або помилуватися на Руса-нівську протоку, повну човнів, рибалок і купальщиків. Він чув, як за його спиною Людмила відчинила, не чекаючи нового дзвінка, не випробовуючи терпіння й зухвалості гостей, чув належні в таких випадках вигуки, привітання, обмін взаємними компліментами, з чого міг пересвідчитися, що Людмила справді не бачилася перед тим з Совинським, а тільки перемовлялася з ним по телефону і в гості запросила, отже, так само по телефону. Як кажуть американці, "дейтерінг" — призначення побачень по телефону.
— Юро! — покликала Людмила.— Де ти там? Гості вже прийшли, йди привітай.
— Я звик вітати гостей у кімнатах, а не в коридорі,— намагаючись бути страшенно веселим, гукнув Юрій і обернувся до Совинського і його дівчини, які вже ввійшли до кімнати.
Совинський був як Совинський. Високий, важкий, вайло вайлом, ніс перебитий колись під час боксерських змагань, очі лагідні, усмішка винувата, мовби він одбив у Юрія кохану дівчину, а не навпаки, костюм на Совинському сірий, досить дорогий, але пошитий, ясна річ, не так вишукано, як у зятя академіка Карналя, який може дозволити собі розкіш з'їздити для цього аж до Львова, де хлопці з фірми "Електрон" завжди поведуть його до знаменитого кравця-поляка, що шиє костюмчики "трохи краще", ніж у самому Парижі. Але дівчина в Совинського була першокласна, це Юрій вимушений був визнати одразу. Висока, очі — як лазери, фігурка — марення двадцятого віку — суцільні вертикалі, виклик силам тяжіння й гравітації, хіба що покійна Юрієва теща Айгюль могла зрівнятися з цією дівчиною, але то ж була балерина, унікальна жінка, чудо природи, а це, мабуть, звичайна собі секретарка або продавщиця з парфюмерного магазину, бо кого ж іншого міг підчепити Совинський. Одягнена була дівчина в легенький зелений костюмчик з досить довгою, хоч і не занадто, спідницею, Юрій одразу оцінив такий вдалий вибір, бо "міні" личить коротконожкам, ця мода вигадана спеціально для них, щоб хоч як-небудь виправити помилку природи, ця ж дівчина зналася на справі одягання, все в ній було до ладу, все скромне, але скромність якась дивна, мовби з викликом, чи що. Навіть колір костюма вона підібрала так, що він відтінював колір її великих чорних очей, від чого вони ставали ніби чорно-зеленими, власне, майже зовсім зеленими, але не в такому добродушному відтінку, як, скажімо, в Людмили, а нагадували щось біблійне. Юрій був чомусь переконаний, що всі біблійні красуні — Вірсавія, Фамар, Есфір, Ревекка — були зеленоокі, так само, як пророки й апостоли. Біблії він, ясна річ, не читав, але це не перешкоджало йому мати цілком визначене й тверде уявлення про людей, які населяли цю стару, товсту книгу.
— Ну, здоров! — сказав Юрій Совинському, відразу обираючи тон зверхності й легенької насмішкуватості, такий природний для нього в поводженні майже з усіма людьми.— Тебе що, відправляють в одну з країн, що розвиваються? І ти заїхав попрощатися? З Москви через Київ на Жмеринку й Тананарі-ве? Громадяни від'їжджаючі, перевірте, чи не лишилася у ваших кишенях совість проводжаючих! Громадяни проводжаючі, негайно замініть вираз ваших облич! Не вдавайтесь у відчай і не лийте сліз!
— Здоров.— Совинський ніскільки не здивувався Юрієвому базіканню.— Знайомся. Це Анастасія.
— Слухайте! — ляснув себе по стегнах Юрій.— Ви вродлива, неначе манекенниця!
— А коли я справді манекенниця? — лукаво блимнула на нього Анастасія.
— Цього не може бути через те, що не може бути ніколи. Люко, ти віриш у таке?
— Але це правда,— ствердила Анастасія.
— І я тримаю вашу руку?
— Очевидно.
— Люко, ти свідок! — весело розбазікував Юрій.— Все вже було.
