Розгін - Загребельний Павло

"Усе міняється, оновлюється, рветься... а потім знов зеленим з-під землі встає".

На жовтому, як пустеля, камені зелена бронзова троянда...

І розпука вставала, як цілий світ. Здолати її, тільки здолавши світі

Книга друга

В НАПРЯМКУ ПРОТОКИ

1

Літо! Золота пора, тіло дзвенить від радості, як зелене дерево, повне розспіваних птахів. Юрій був п'яний від самого повітря, від сліпучого сонця, від синьої води, від сміху, криків, радісного вітру, що повівав од Русанівської протоки. З балкона було видно майже всю протоку, білі піски на тім боці, зелені вали верб, а ще далі — київські пагорби, увінчані золотими шпилями Лаври, вид такий, що міськрада мала б із жителів Русанівки брати додаткову квартирну плату. Хоча з Березняків вид ще розкішніший, там Лавра зсунута на периферію погляду, а навпроти масиву, на тім боці Дніпра, в зеленій пазусі берега, зачаївся Видубецький монастир, ніби вродлива дівчина, яка сяє тобі з тисячолітньої пазелені над водою і прикладає до уст пальчика: "Тс-с-с!"

Юрій потягнувся, аж затріщали суглоби, зробив кілька присідань, ліниво примружився. В такий час треба бути на протоці, ганяти на човні, хлюпатись у воді, галасувати, реготати, божеволіти, казитися або стовбичити під мостом з вудочкою. А його чорти принесли додому! Знайомий інженер підкинув з роботи просто до під'їзду — виходь, сідай у ліфт, возносся на свій третій поверх, лови витрішки з балкона. Людмила сьогодні взяла машину, мала б приїхати перша, але затримується. Знав би, то вискочив на Гідропарку, спустився б під міст, пройшовся вузенькою гарною алеєю до ресторану "Млин", подивився б на дівчаток, яких там купається тисяч сто, погрався б в імена. Скажімо, ти вигукуєш одне з найпоширеніших у Києві дівочих імен, і відразу десять або двадцять голівок піднімаються над піском, над водою, втуплюються в тебе, ждуть від тебе чогось епохального, і ти з царським жестом, з невичерпною великодушністю дозволяєш їм:

— Купайтесь! Загорайте!

Приємно подарувати людям радість! Він міг би запропонувати якій-небудь невеличкій країні свої послуги на посаду диктатора. Маленького, доброго, усміхненого так званого диктатора! На дозвіллі лагодив би їхні електроннообчислювальні машини, а робочий час витрачав би на благодіяння.

Ну, так. З диктаторськими повноваженнями він би впорався, а от як убити сьогодні вечір? Планів не було, плановий сектор був у цілковитому розпорядженні Людмили, а Людмила десь затримувалася. Спуститися й рвонути до протоки? Хоча б ополоснутися в воді? Але роздягання-одягання, так званий туалет і перетуалет. За день втомлюєшся на заводі, як бог при створенні світу, то маєш право на так званий відпочинок?

Юрій позіхнув і посунув з балкона до кімнати. У кімнаті йому все подобалося. Зручні фінські меблі (диван, крісла обхоплюють тебе, мов кохана жінка, лежи, спи, сиди, дрімай, слухай музику), кольоровий телевізор "Електрон", касетний магнітофон марки "Акаї" (останній крик — довелося переплатити в комісійному), стереопрогравач "Філіпс" — надавати перевагу зарубіжному навчила Юрія мати, але в побутовій електроніці він і сам знався, та й хто стане заперечувати переваги "Філіпса" або "Акаї"? Світовий рівень!

Квартиру вони з Людмилою обладнали так, що не збагнеш, хто тут живе: простий роботяга, чи доктор наук? Ну, скажімо, Люка справді там якийсь науковий працівник, відає чимось у секторі лінгвістичних проблем в Інституті кібернетики, а він хоч і роботяга, технар-наладчик, але теж не без значення: бригадир, а бути бригадиром у наладчиків однаково, що бути президентом Академії наук, бо там самі індивідуальності, унікуми!

Юрій крутнувся перед дзеркалом, сам собі сподобався, як подобався завжди: високий, білявий, чубатий, вродливий, спортивний, бездоганно напрасовані штани, свіжа біла сорочка, модний галстук, начищені до блиску черевики. Хто ти: молодий учений, популярний футболіст, робітник-передовик? Оголошуємо так звану телевізійну вікторину. Перед вами, вважайте, простий радянський юнак. Пропонуємо відгадати...

Юрій знайшов учорашню газетку, підклав під черевики (бо роззуватися ліньки, а ляжеш без газетки — Люка заїсть!), ліг горілиць на диван, напівзаплющив очі, щоб пустити собі в очі трохи світла, тоді схопився, кинув у магнітофон касету, знову впав на диван і віддався блаженству музики. Якраз натрапив на музику з "Лав сторі", Людмила завжди чомусь плаче, слухаючи цей запис, а йому просто приємно, бо закручено тут справді здорово, так і підбирається до самих нутрощів.

Він не чув дзвінка, не чув, як відчинилися двері, як Людмила пройшла на кухню, тоді зазирнула до кімнати, довго дивилася на нього, і з виразу її обличчя важко було вгадати, що вона в цю хвилину думає.

— Юко! — покликала Людмила.— Ти знов лежиш?

Юрій не ворухнувся. Куточки його вуст поїхали в боки, далі й далі, мало не до самих вух, ось зараз потягнеться аж до хрускоту, скаже розманіжено:

— Поцілуй мене в обидві щоки, то встану. Або:

— Скажи: дядю, то встану.

Він любив патякати дурниці, але робив це беззлобно, і Людмила йому прощала. Однак сьогодні Юрія полонили такі лінощі, що нестачило сили навіть на дурницю.

— Конституція,— муркнув він недбало.— Право на відпочинок.

— І знов у черевиках на дивані?

— Ти ж бачиш: підклав газетку.

— Я дзвонила, дзвонила... Насилу втягла в квартиру свої сумки... Довелося об'їздити все місто... За качками стояла півгодини...

Юрій швидко сів на дивані, протер очі.

— Ти? За качками? Донька самого Карналя стоїть у черзі за так званими мороженими качками?

— А за чим же мені стояти, цікаво? Йди допоможи мені. Вона пішла до спальні, швидко переодяглася, замінила свій

легенький сірий костюмчик на домашній ситцевий халатик, але модних черевиків не скинула, так і лишилася в них, мабуть, щоб бути так само високою, як Юрій, коли прийшла на кухню, він уже був там, зазирав до кошиків, принюхувався, пробував пальцем, лизькав.

— О-о, маслини? Де добула?

— їздила аж на Микільську Борщагівку в універсам. А майонез на Печерську. Сало і помідори взяла на Бесарабці. Качки тут, у нас. Ти міг би вийти і взяти й сам. Давно вдома? Я думала, зустрінеш, хоч би від машини доніс до ліфта...

— А я чув, ніби щось шаруділо коло дверей. Хотів відчинити напруженням ума, та задавила нудьга. Хай, думаю, пошарудить. А то, виявляється, ти. Але тут для єпетіту кормів на десять чоловік! Ти що, прийом задумала?

Людмила поралася, не відповідаючи, подала Юрієві газети.

— Ось візьми. Дістала з скриньки. Можеш напружувати свій ніжний ум.

Юрій навіть не доторкнувся до газет. Він підкрався до Людмили ззаду, чмокнув її в потилицю, де м'яко завивалося її тонке волосся, щосили вдавав закоханість, вдячний за всі ті смачні речі, що вона привезла, бо попоїсти любив, надто ж любив з'їсти щось рідкісне.

— Маслини — це так званий делікатес! — промуркотів Юрій.— Я ж народився в Одесі, а ніхто так не любить маслин, як одесити. Ну, ти скажеш, що я там не жив, але ж народився? А газети відкладемо. Я цілий день радіо слухаю. У нас на роботі радіо, як у перукарні — всі новини й найновіші пісні. Як ти свої так звані лінгвістичні проблеми — просунула сьогодні вперед?

— Ти краще помий мені салат,— попросила Людмила.

— А як його мити?

— Знайди в посудній шафі дротяну корзинку, склади туди салат, гарно промий його, а тоді потруси, щоб вода вся стекла, бо неприємно, коли краплини на листі. У нас сьогодні будуть гості.

Дротяна корзинка, салат, струшування від води — в усьому цьому була така дика нудьга, що Юрій уже хотів був дати драла з кухні, але, почувши про гостей, округлив очі.

— Гості? Хто ж це? Делегація з країн, що розвиваються? Міністр? Академік Карналь?

— Майже вгадав,— не приймаючи його жарту, Людмила подала йому дротяну корзинку,— ось візьми. І помагай, а то не встигну.

— Та хто ж? — Юрій улесливо зазирнув Людмилі в очі.— Ну, Люко, ну я ж тебе люблю! Скажи! А я тут умираю від так званого напруження мислі! Думаю, ну як його вбити вечір? А тут гості! Красота! Ну, хто, Люко?

Людмила мовчала. Лукава усмішка блукала по її устах, робила її якоюсь особливо вродливою. Юрій справді міг би навіть закохатися в свою дружину в таку мить — його покійна мамочка таки небезпідставно одружила його з Карналевою донькою, бо в ній не тільки розум, а й привабливість, яку помічаєш неозброєним оком.

— Ну, я помию твій салат, хоч це й принижує мене як гегемона. Робітничий клас повинен працювати на виробництві, а в сфері розподілу й обслуговування він тільки споживає. Інтелігенція ж — це прошарок. Вона повинна обслуговувати всіх. А ти — мене.

— Не говори дурниць! — кинула йому Людмила.— І не то-рохти! Коли не хочеш помогти, то не заважай!

— Мене завжди цікавило, хто тебе навчив усе це робити? Батько — академік, мати — балерина. Хто ж у вас там чистив картоплю, смажив м'ясо, варив борщ? І хто міг навчити тебе? Містика якась!

— Батько й навчив. Він усе вміє. Селянський син. Чув?

— Та мій теж селянський син, виріс у свинорадгоспі, що може бути більш селянське, ніж свинорадгосп? Але ж ти його заріж, щоб він обчистив картоплину або купив булочку в магазині! У нас аби не мама, то ми б повмирали з голоду! А в мене — ти! Ну, Люко, то хто ж? Запросила чи набилися живосилом?

Людмила обсмалила обидві принесені нею качки, поклала їх у велику жаровню, поставила у духовку, вправно готувала закуски, різала хліб, вузькі її руки так і мелькали перед очима в Юрія, він незграбно трусив корзинку з салатом, весь забризкався, чуб йому розтріпався, з обличчя злетіла самовпев* неність і зверхність, яку завжди напускав на себе при дружині.

— Дай сюди! Нічого ти не вмієші

Вона забрала в нього корзинку, вправно провела нею в повітрі над кухонною мийкою, стала викладати салат на блюдо — ясно-зелена гірка, як бадьорий ранок.

— Приїхав Совинський,— сказала недбало, мимохідь, мовби без ніякого значення, навмисне буденним тоном, але Юрій аж підстрибнув від того прізвища, не повірив, відступив від Людмили, відчув за спиною твердий одвірок кухонних дверей, прихилився, ніби міг упасти від такої новини.

— Іван?

— Іван.

— І де ж це він узявся?

— Працює в Придніпровську на металургійному заводі. Запроваджує там АСУ. А до Києва приїхав на республіканську нараду з організації і управління.

— Вони вже їздять на республіканські наради? На так звані наради?

— Облиш цей свій тон.